Актуальні проблеми розвитку освіти і науки в умовах глобалізації

Конвенційна політична участь та політична мобілізація в сучасній Україні (на прикладі місцевих виборів у Львові)

Західні дослідники розглядають мобілізацію як активність, яка є наслідком впливу зі сторони політичних лідерів та організацій і заснована на придушенні чи викривленні вільних та раціональних політичних преференцій індивідів [4, с. 129]. Політична мобілізація як процес залучення ресурсів для досягнення конкретних політичних цілей відповідних акторів тривалий час була об’єктом дослідження як іноземних (Р. Нейман, Дж. Розенау, А. Пшеворскі, Д. Гончаров та ін.), так і вітчизняних дослідників у галузі політичних наук (Т. Кремень, Н. Ісхакова, О. Ямельницький). У соціологічній перспективі даний феномен частіше розглядається у контексті масових суспільних рухів та протестної активності. Масові процеси у структурах електорального поля не лише «задають тон» загальним політичним та соціокультурним процесам в країні, а й є реакцією на них.

Апелюючи до концепції М. Вебера, політичну мобілізацію Б. Недельманн визначає як розвиток соціальних відносин між двома типами акторів - індивідами та політичними партіями, які здійснюють спроби впливати на наявний розподіл влади. Її аналітичний концепт мобілізаційної активності складається з трьох процесів - формування інтересів, побудови громад та спільностей і застосування засобів дії. Б. Недельманн виділяє чотири моделі політичної мобілізації: дві моделі вертикальної мобілізації, ідеально-демократичну модель та горизонтальну. Вертикальні та горизонтальні процеси мобілізації співіснують, а інституціоналізовані ієрархічні взаємовідносини між індивідами та політичними партіями послаблюються у зв’язку із орієнтацією обидвох типів акторів на себе [3].

К. Лаузен описує особливості вертикального та горизонтального типів мобілізації, застосовуючи неоінституціональний, структуралістський та інтерак- ціоністський підходи. Він концептуалізує мобілізацію як багаторівневий процес, що включає послідовність комунікації та дії, і зазначає: в той час, коли структурам та інституціям, які генерують та розподіляють владу, приписують головну роль у формуванні процесу політичної мобілізації, важливо наголошувати і на процесах взаємодії між індивідуальними учасниками, НДО та іншими. Він розбиває концепцію політичної мобілізації на складові частини: інформацію, переконання та соціалізацію, стверджуючи, що «чим більше ми рухаємось від соціалізації до інформації, тим вищою є диспозиція індивідів до участі» [1].

Термін «політична мобілізація» ми трактуємо як реакцію на процес залучення та активізації ресурсів (в першу чергу - людей) для досягнення політичних цілей суб’єктів мобілізації. До останніх відносимо політичних лідерів та організації, лідерів думок, державну владу. Індикатором вищеозначеної «реакції» виступає конвенційна політична участь індивідів через голосування на виборах. Найпопу- лярнішим каналом політичної мобілізації є масмедіа, лідери думок та соціальні мережі. Часто політична мобілізація засобами Інтернет за своєю суттю буває квазімобілізацією, оскільки створює в користувача уявлення, що він вже зробив щось корисне і не спричиняє його до подальших дій, які були ціллю агента.

Як зазначає Карл Дойч у книзі «Соціальна мобілізація та політичний розвиток», зростаюча кількість мобілізованого населення та зростання масштабу і життєвої необхідності в політичних рішеннях та державних послугах зазвичай резуль- тує (із певним часовим лагом) у зростання політичної участі, у виборах в тому числі [2]. Чи підтверджується дана теза у сучасній Україні? Беручи до уваги ретроспективу загальної явки по Україні на різних виборчих кампаніях, варто зауважити наступні закономірності: на виборах Президента явка найвища, на виборах органів місцевого самоврядування - найнижча. На виборах, що відбувались в 2014р. та 2015р., явка нижча по всіх кампаніях [7]. Загалом, тренди зберігаються, втім, є локальні відмінності: у Дніпропетровській, Житомирській, Волинській та Закарпатській областях явка на парламентські вибори є найнижчою з трьох кампаній. У Чернівецькій області явка на останніх парламентських та місцевих виборах практично однакова (48,5% та 48,9%). У Закарпатській області на місцеві вибори прийшли більше виборців, аніж на парламентські. Щодо нещодавніх виборів: у першому турі явку вище 50% показали лише західні області України, а у другому турі - тільки Тернопільська область (56,5% та 55,7% відповідно). Загальна явка по Україні зменшилась на 12,5% у другому турі (найбільша різниця по турах у Вінницькій області - 22,2%). Втім, другий тур виборів на посаду міського голови мав, знову ж таки, локальні особливості: у Донецькій, Миколаївській та Одеській областях на другий тур прийшли більше виборців [7]. Варто зазначити, що у Миколаєві кандидат на посаду міського голови О. Сенкевич та його прибічники запустили активну мобілізаційну кампанію, бажаючи поставити рекорд по явці: до співпраці були залучені місцеві кафе та інші заклади, що надавали подарунки за бєШє (фото) із виборчої дільниці.

У Львові та області ситуація пройшла по-іншому. За тиждень до проведення першого туру місцевих виборів соціологічна агенція «Фама» визначила заявлену явку львів’ян - 82% респондентів стверджували, що мають намір іти на вибори [6]. Втім, декларований намір і реалізований на практиці виявились розсин- хронізованими. Згідно з даними ЦВК, явка у Львові 25.10.2015р. склала 49,6%, а 15.11.2015р. - 39,6% (декларована явка - 72,2%) [6, 7]. Розглянемо фактичних виборців у Львові, що стає можливим завдяки результатам екзит-полу, проведеного соціологічною агенцією «Фама» 25.10.2015р. [6]. Отож, поширений стереотип про те, що особи старшої вікової категорії визначають наше майбутнє на виборах і активніше голосують, для Львова не є повністю виправданим, хоча і не спростованим. Частка осіб віком 61 рік і старше є дещо вищою (26%), аніж наповненість вікових груп 18-30 та 31-45 років (21% та 24% відповідно), однак найактивнішими виборцями виявились особи віком 46-60 років (30% серед опитаних на виборчих дільницях). Якщо порівнювати заявлену та фактичну явки по вікових категоріях, то осіб віком до 45 років все ж прийшло голосувати менше, ніж очікувалось. Пропорції по статевому розподілу зберігаються на однаковому рівні. Щодо освітнього рівня виборців у Львові, то проголосувало значно більше осіб із вищою освітою, аніж було заявлено на попередньому опитуванні (54% на противагу 46,9%).

Однією з причин спаду політичної участі українців може бути низький рівень інституційної довіри загалом та падіння довіри до політичних сил зокрема. Роль довіри як базового чинника політичної мобілізації суспільства в умовах становлення демократії досліджувала Н. Ісхакова, яка відзначала небезпечну тенденцію до зростання спонтанних протестів населення при низькій здатності до колективних організованих форм участі у політичному процесі, причиною чого є низький рівень довіри. [5]

Висновки. У соціологічній перспективі політична мобілізація частіше розглядається у контексті масових суспільних рухів та протестної активності, втім напрацювання німецьких соціологів Б. Недельманн та К. Лаузена актуалізують аналіз даного феномену в межах неоінституціонального підходу. Одним із індикаторів реакції індивідів на процес залучення та активізації ресурсів для досягнення політичних цілей суб’єктів мобілізації виступає їхня конвенційна політична участь через голосування на виборах. Найвища явка спостерігається на виборах президента України, найнижча - на виборах органів місцевого самоврядування; загалом за останні 2 роки виборча явка в Україні впала по всіх трьох кампаніях. Існують міжобласні відмінності у рівні конвенційної політичної участі як у мирний час, так і в період військового конфлікту в Україні. Значним чинником зниження рівня конвенційної політичної участі є низький рівень інституційної довіри та політична некомпетентність (низький рівень політичної культури) виборців. Як наслідок, виборцям характерні нереалістичні очікування від політичних сил, що з кожним роком відтворює запит на популістичні виборчі кампанії. Незважаючи на запуск мобілізаційних кампаній лідерами думок, декларована явка є високою, а фактична - значно нижчою. У зв’язку з цим пропонуємо у подальшому досліджувати чинники політичної мобілізації, що є характерними для сучасного українського суспільства.

Список використаних джерел

  1. Christian Lahusen. The Rhetoric of Moral Protest. Public Campaigns, Celebrity Endorsement and Political Mobilization. / Christian Lahusen // Walter de Gruyter ISBN 3-11-015093-x. - 1996 - 425 p.
  2. Deutsch K. W. Social Mobilization and Political Development / K. W. Deutsch // American Political Science Review - 1961. - №.55. - p.493-514. 3. Nedelmann B. Individuals and parties - changes in processes of political mobilization. / Birgitta Nedelmann // European Sociological Review. Volume 3, Issue 3. - 1987. - p.181-202. 4. Гончаров Д. В. Политическая мобилизация /Д. В. Гончаров // Полис. - 1995. - №6. - с.129-137. 5. Исхакова Н. Доверие как фактор политической мобилизации общества в условиях становления демократии. / Наталия Исхакова // Молодий вчений. №8 (23), частина 2. - 2015. - с.150-153. 6. Офіційний сайт соціологічної агенції «Фама». Прес-релізи.