Поведінка політика, учасника певних політичних подій, групи, спільноти та ін., яка має широкий спектр дій і впливів, тісно пов’язана із мовно-освітньою політикою, що здійснюється у сучасній Україні, політичною культурою, яка формується на основі певної ідеології, що панує у суспільстві. Приміром, в авторитарно- тоталітарному суспільстві політична поведінка суб’єктів політики та громадян суттєво відрізняється від тієї, яка має місце у демократичному середовищі. Зокрема, поведінка індивідів і спільнот до епохи Відродження та Нового часу розвивалися завдяки зусиллям античних філософів, які створили вчення про державу і комунікації як інструмент впливу на свідомість, вербальну поведінку громадян і політиків. Крім мовно-освітньої політики, до системи комунікації і соціалізації американський політолог-компаративіст Пауелл Дж. Бінгхем включив мас-медіа, школи, вузи, церкви, армію тощо, які також культивують певні зразки політичної поведінки. У постіндустріальну добу до цієї системи Н. Чернов відносить ЗМІ, зокрема медійну рекламу [2, с.523], яка не завжди позитивно впливає на психіку людини та поведінку спільноти, формування національної свідомості та ідеї, патріотичних почуттів та ін.
Неоднозначно сприймав стан мовно-освітньої політики, української мови, проблему двомовності в Україні та політичну поведінку української інтелігенції
А. Кримський, якого обурював сам факт їх поведінки та відношення українофілів до української мови, які із селянами розмовляли українською мовою, а між собою – російською. Такий стан справ він вважав недопустимим і наполягав на тому, що українцем може бути л иш е той, хто відстоює національну ідею та послуговується л иш е українською мовою [3, с.379].
Утім, посил цього великого науковця є актуальним і наразі, коли така вербальна поведінка є звичним явищем у середовищі політикуму, освітян та громадян й у сучасній Україні. Аналізуючи поведінку політиків, представників влади, держслужбовців, кандидатів у депутати, індивідів, спільнот та їх відношення до української мови як єдиної державної, російської мови як регіональної, двомовності та ін., вважаємо за необхідне проаналізувати комунікативний аспект мовно-освітньої політики [4, с.311], опираючись на біхевіористський метод дослідження, який «почали активно використовувати на межі XIX – XX ст., коли постала практична потреба в об’єктивних знаннях політичної дійсності, пов’язаної насамперед з участю громадян у політиці» [1, с.124].
Не зважаючи на те, що предметом аналізу цього методу є вивчення політичної поведінки спільнот під час виборів, наша мета полягає у тому, щоб показати, якою є поведінка політиків при обговоренні та ухваленні мовно-політичного рішення, програми, законів «Про мови в Українській РСР», «Про ратифікацію європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про засади державної мовної політики» та ін., які конструктивно і водночас негативно вплинули на українізаційні процеси, які відбуваються в освітній галузі. Окремі аспекти цієї проблеми досліджували як вітчизняні (В. Бебик, А. Кримський, Н. Панова, І. Рибак, О. Рупташ, В. Северинюк, Н. Чернов та ін.), так і закордонні науковці (Д.Ґравер, Пауелл Дж. Бін- гхем, Міхал Шаміра, Яків Шамірб, Тамір Шеферц та ін.). Науковці особливу увагу приділяють вивченню політичної поведінки як політиків, так і громадян, їх культури, впливу різних чинників на політичний процес. Під поведінкою політиків і спільноти вчені розуміють свідомі або підсвідомі їх дії, які пов’язані з конкретною політичною ситуацією або електоральною поведінкою громадян, їх впливом на здійснення мовно-освітньої політики, настрої та рішення політиків [1, с.125, 126].
За роки незалежності навколо мовно-освітньої політики розгорілася суспільно- політична полеміка, яка стосується поведінки політиків під час ухвалення законопроектів, щодо розвитку освітньої галузі, розгляду статті 10 Конституції незалежної України, ратифікації «Європейської хартії регіональних мов або мов ме нши н». Феномен поведінки у контексті модернізації освітньої галузі у сучасній Україні розглядається нами як складова культури політиків та українського народу у цілому. У цьому значенні поведінку політиків, індивідів і спільноти варто розглядати за такими видами, як індивідуальна, що має велике значення під час проведення семінарського заняття або читання лекції, використовуючи ту або іншу мову; групова, яка виявляється у реакції молоді на ухвалення місцевими чиновниками того чи іншого наказу, який негативно впливає на навчальний процес та отримання знань; масова, що виводить на вулиці міст чи регіонів педагогів, батьків, молодь та інших осіб, щоб донести до чиновників незгоду, яка, приміром, пов’язана із переведенням навчальних закладів на двомовний, одномовний російський режим викладання або закриття україномовних освітніх установ як вельми затратних; електоральна, що відображає симпатії, які віддаються на користь конкретного депутата або політичної сили; колективна, яка спрямована на підтримку певної особи та ін. [6, с.118].
Утім, мовно-політична поведінка суб’єктів політичного процесу не завжди позитивно впливає на впровадження української мови в освіту України, поширення комунікацій державною мовою на Півдні і Сході держави, використання української мови на державній службі, у діловій сфері, освіті, мас-медіа, під час виборів, коли політики свою вербальну, символічну і маніпулятивну поведінку використовують із метою отримання переваги або перемоги над опонентом, використовуючи при цьому певну мову, наприклад, російську або українську. Під цим кутом зору мовно-освітню політику варто розглядати як модель політичної комунікації, зорієнтованої на формування певної поведінки політичного суб’єкта в умовах конкретної мовно-політичної ситуації. Щоб проаналізувати поведінку суб’єкта політики, необхідно, за словами В.Северинюка, враховувати, на якому рівні політичної діяльності вона виявляється, – політичної участі чи політичного відчуження, оскільки ці поняття входять до структури категорії «політична поведінка» [6, с.118].
Мовна поведінка політиків або учасників певних політичних подій проявляється під час їх публічних виступів, маніпулятивних стратегій, якщо вони мають місце, політичних дискурсів на тему мовно-освітньої політики у Верховній Раді при ухваленні рішень, законопроектів і програм, коли вони виступають із промовами перед виборцями Сходу чи Заходу України, у яких національна свідомість та українська ідея суттєво відрізняються. На думку Тейлора, значення поведінки для розуміння людських вчинків передбачає врахування культурного контексту та індивідуальних особливостей [5, с. 25]. Свідченням цього є вербальна поведінка місцевих політиків і чиновників Півдня і Сходу України, яка спрямована на впровадження в освіту регіону російської мови у статусі офіційної або регіональної. Маніпуляції у мовно-освітній політиці, на думку І. Рибак, – це «особливий різновид політичного впливу на масову свідомість та поведінку із метою їх корегування та спрямування у необхідному для маніпулятора напрямку» [4, с.372].
Отже, така феноменальна поведінка полярних вітчизняних політиків призвела до розколу українського суспільства за мовно-політичною ознакою, що негативно відобразилося на освітній галузі, яка перебуває у такому вигляді до цього часу. Причім, політична поведінка сучасних політиків, які обіймають високі державні посади, ніяк не пов’язана із намаганням вийти із зазначеного тупика та розв’язати мовно-освітню проблему із користю для усієї української спільноти, а особливо для тієї, яка продовжує російщитися на Сході і Півдні держави, стрімко поповнюючи ряди «руского міра».