В обговоренні питання про протид ію тероризму центральне місце, як правило, посідає накреслення шляхів до перемоги над терористами. Незрівнянно менше уваги приділяється тому, що може відбуватися після перемоги, - тому, що тут визначається як «післяпереможна стадія протидії тероризму». Однак досягнута перемога залишає відкритими (або породжує вже безпосередньо на післяпереможній стадії) цілу низку проблем, від вирішення яких залежить, наскільки послідовними й повними будуть припинення насильства та реабілітація суспільства, що зіштовхнулося з викликом тероризму. Якщо ці проблеми не отримують належного вирішення, то різко зростає ймовірність рецидивів терористичного насильства або ж виникнення і нши х форм політичної напруженості. З огляду на це, вивчення феномену післяпереможної стадії протидії тероризму набуває не лише суто академічної, але й прикладної значущості.

Перш за все необхідно чітко позначити основні різновиди сценаріїв перемоги, в рамках яких складаються комбінації подальших можливостей та ризиків.

Проглядаються три варіанти подібних сценаріїв, першим з яких є саморозпуск терористичних угруповань, повна їх дезінтеграція під впливом зовнішніх та внутрішніх чинників (тиск з боку уряду, низька або нульова підтримка з боку населення, відсутність сильних лідерів, розчарування самих терористів у можливості досягти поставлених цілей та ін.). Особливістю цього сценарію є його «природний», інкрементальний характер (західні дослідники використовують для його опису термін «вигорання» (burnout)). Зрозуміло, в усіх епізодах, що вкладаються у цей сценарій, уряди застосовують проти терористів певні силові заходи, однак відмова терористів від насильства спричинюється тут не низкою нищівних ударів, а неухильним виснаженням ресурсів терористичних груп та звуженням кола їхніх можливостей. Важливою передумовою цього сценарію є демократичний характер правлячих режимів, яким протистоять терористи. Відповідь диктаторського режиму, який зіштовхується з терористичним викликом, майже негайно набуває характеру повномасштабної каральної кампанії. Демократії, хоча вони аж ніяк не настільки стримані у використанні проти терористів свого репресивного апарату, як це традиційно змальовується (про що йдеться нижче), усе ж набагато рідше, ніж диктатури, вдаються до гранично жорстких заходів, тим самим залишаючи критично ослабленим терористичним угрупованням шанс «розчинитися».

Другий сценарій - добровільне роззброєння терористичних угруповань з подальшою їхньою трансформацією в легальні політичні партії. Це можливе в тих випадках, коли терористичні організації, вже значно ослаблені, ще зберігають деякий «капітал», достатній для того, щоб виторгувати для себе відносно вигідні умови припинення насильницьких дій. Як і в першому сценарії, необхідною передумовою подібного розвитку подій є демократичний характер режиму. Переговори та компроміси з терористами є вкрай небажаними для будь-якої влади. Проте якщо демократії в окремих випадках можуть вдаватися до таких кроків (прагнучи знайти мирний вихід з силового протистояння та/або позбавити своїх громадян від тягаря затяжного конфлікту), то диктаторські режими в принципі відкидають саму можливість будь-яких поступок.

Нарешті, третім сценарієм перемоги є розгром, який не зал иш ає уцілілим терористам іншого вибору, крім визнання своєї поразки та прийняття призначеного для них покарання. Зрозуміло, силовий компонент присутній і в контексті інших сценаріїв, але під час розгрому терористичних угруповань він за визначенням відіграє головну роль. Розгром терористів із залученням будь-яких засобів - це курс, який практично «інстинктивно» обирають диктаторські режими. Демократії, навіть якщо вони не мають наміру вести перемовини з терористами, можуть залишати бойовикам усілякі стимули для відмови від насильства (наприклад, пом’якшені вироки для розкаяних терористів), що послаблює терористичні угруповання зсередини, створюючи умови для їхнього «вигорання». Проте за певних обставин розгром терористів може стати й результатом антитерористичних заходів, вжитих демократичними режимами. Найчастіше це відбувається в тих випадках, коли великі терористичні угруповання не йдуть на поступки, ба навіть намагаються посилити тиск на уряд; коли правлячі режими, формально зберігаючи демократичний характер, починають зісковзувати до авторитаризму або від самого початку демонструють риси т. зв. «неліберальної демократії» [1;3]; коли малосилі угруповання здійснюють резонансні теракти, чим викликають жорстку реакцію уряду, але при цьому виявляються не в змозі витримати зворотній удар. (Додатковим чинником, що підвищує впертість та агресивність терористів і, як наслідок, - жорсткість зворотних заходів, є іноземна підтримка, одержувана терористичними угрупованнями.)

Як зазначено, ці сценарії являють собою зовнішні рамки, що форматують перебіг подій на післяпереможній стадії. Проблеми ж, які виникають безпосередньо на даній стадії, можуть виглядати наступним чином. У першу чергу це врегулювання конфліктів, що лежали в основі терористичних кампаній. Перемога над терористами не означає автоматичного усунення або, принаймні, послаблення тих протиріч, які підживлювали нещодавнє насильство. Отже, ситуація може вимагати від уряду готовності та вміння налагодити політичний діалог хоча б з деякими з колишніх супротивників, сприяти формулюванню нових, конструктивних програм в опозиційних колах та зі свого боку забезпечити канали для законного висловлення політичного невдоволення. Від цього вочевидь залежить, наскільки плавним та продуктивним виявиться проходження післяпереможної стадії.

Другою проблемою, яка виникає на післяпереможній стадії, є «закриття» конфлікту - обговорення питань, пов’язаних із жертвами насильства (скоєного як терористами, так і урядом); соціально-політична реінтеграція колишніх терористів; примирення сторін протистояння. Від постконфліктного врегулювання, з яким вона утворює один вузол, проблема «закриття» конфлікту відрізняється своїм політико- часовим вектором: якщо постконфліктне врегулювання спрямоване на уникнення рецидивів насильства, то «закриття» має ретроспективний, реабілітаційний характер.

Отже, успішне для влади завершення боротьби з терористами аж ніяк не є «розв´язкою справи» ( the end of the affair ) [2,с.15], відкриваючи особливу - післяпере- можну - стадію протидії терористичній загрозі. Розуміння специфіки цієї стадії має починатися з усвідомлення того, що не існує «перемоги над терористами як такої». У кожному окремому випадку перемога набуває однієї з трьох форм («вигорання» і повільна дезінтеграція терористичної організації; її добровільне роззброєння і трансформація в політичну партію; її розгром). Кожен з цих сценаріїв стає рамкою, в межах якої вирішуються питання, що повстають перед владою вже безпосередньо на післяпереможній стадії. Визначено два комплекси таких питань: по-перше, врегулювання політичних протиріч, які залишаються після завершення гарячої фази конфлікту; по-друге, остаточне «закриття» конфлікту - відновлення справедливості по відношенню до його жертв, реінтеграція колишніх терористів та загальна соціально-політична реабілітація суспільства.

Цілком природньо, що у цих тезах лише у першому наближенні окреслено проблему та намічено основні підходи до її подальшого аналізу. Але вже зараз можна стверджувати, що головним викликом, який постає перед урядами у зв’язку з проходженням післяпереможної стадії боротьби з тероризмом, є досягнення оптимального поєднання силових заходів та політичної гнучкості. Невиправдана поблажливість до колишніх терористів або прагнення умиротворити їх без врахування інтересів більшості можуть не лише дискредитувати уряд, але й дестабілізувати загальну політичну ситуацію в країні. З іншого боку, зайва жорсткість до противників режиму (як до переможених терористів, так і до їхніх прихильників) і небажання звертати увагу на ті проблеми, що призвели до сплеску насильства або були породжені ним, можуть «загнати хворобу всередину», що також загрожує новою конфронтацією та рецидивами насильства.