загрузка...

Актуальні проблеми розвитку освіти і науки в умовах глобалізації

Трансформація націоналізму в традиціоналізм: приклад ідеологічної інтерпретації у політичній антропології в контексті державного націоналізму

Бенедикт Андерсон підкреслював, що «націоналізм набагато ближчий до релігії та релігійної спільноти, ніж, скажімо, до лібералізму й соціалізму» [1]. Е. Сміт також продовжує: «Це основна причина, чому сучасні «модерністські» й «постмодерністські» критики націоналізму часто не можуть влучити у мішень і чому необхідно деінде шукати пояснень тривалої сили і живкості націй і націоналізмів у взаємозалежному світі». Нижче він задається досить глибоким і навіть важливим для політичного антрополога питанням: «.етнічний націоналізм і національні ідентичності скрізь залишаються дуже гострими й дражливими політичними питаннями... Як пояснити цей парадокс? Це неминучий результат діалектики культурної глобалізації, яка витворює новий різновид політики ідентичностей, пов’язаний із революційним вивільненням, що його принесла з собою модерність, чи лише «пережиток» раднішої епохи націоналістичної ненависті та воєн?» [3].

Отож, сенс книги Е. Сміта «Нації та націоналізм у глобальну епоху», виданої в Лондоні у 1995 р. якраз і полягає у доведенні того, що націоналізм - це «неминучий результат діалектики» глобалізації, а отже, і глобального історичного та політичного процесу. Наводячи одне з теоретичних бачень місця нації та націоналізму в сучасному глобалізованому світі, Сміт виводить найбільш раціональну для сполучення з консерватизмом і традиціоналізмом концепцію націоналістичного світогляду. Політичні антропологи мають враховувати, що націоналізм - один із центральних світоглядних напрямків у всій філософії політичної ідеології. На мою думку, націоналізм - це найбільш ефективна ідеологічна форма для здійснення консервативно- традиціоналістичної реорганізації державного та суспільного устрою. Нині ідеологія націоналізму у спілці з консерватизмом залишається пануючою в інформаційному просторі багатьох країн з консервативно-традиціоналістською формою організації політичного процесу, державного процесу та конституційного ладу. Передусім, це Іран, Росія, Іспанія, Ізраїль. Серед країн з традиціями культурного консерватизму націоналізм характерний для Туреччини, Вірменії, Хорватії, Сербії, Греції. Надзвичайно високий відсоток націоналістів, а інколи і більш радикально мислячих людей серед населення сучасних Німеччини, Австрії, Англії, Ірландії, Норвегії, Франції. При цьому необхідно розуміти значну політико-ідеологічну прірву між націоналізмом з одного боку та нацизмом, фашизмом і расизмом з іншого. Політична антропологія на основі соціокультурної антропології цілком впевнено доводить, що це дві протилежні ідеології, доказом чого є абсолютно різні погляди на окреслені Е. Смітом схеми «національної держави» та «нації-держави», на розвиток етнічних меншин та ряд спеціалізованих фінансово-економічних проблем.

У цьому контексті, націоналізм виступає у слушно підкресленій Е. Смітом формі «любові до своєї нації та держави» і може бути розділений на етнічний і громадянський націоналізми. Етнічний націоналізм - це повага до традиційної культури та звичаїв своєї нації, розуміння нації як головної структурної одиниці історичного, етнічного, політичного та правового процесу. Громадянський націоналізм - це також повага до культури, традицій, історії своєї нації і визнання держави як єдиної форми втілення історичного призначення будь-якого національного організму. Обидві форми націоналізму можуть виступати у сполученні з консерватизмом і обидві передбачають політико-антропологічний традиціоналізм у громадсько-політичному устрої нації і держави. Однак, на мою думку, етнічний націоналізм характерний для представників конкретної державної або недержавної нації, тоді як громадянський націоналізм має бути характерним для всіх жителів конкретної національної, а інколи, і поліетнічної держави. Приклади останнього особливо яскраво простежуються в Російській Федерації, США, Бразилії, Аргентині, Єгипті, Марокко, Саудівській Аравії, Об’ єднаних Арабських Еміратах, Кувейті, Швейцарії, Індонезії, Індії та Китаї [2].

Так чи інакше, але Сміт узагальнює концепцію «нація-націоналізм» наступним чином: «націоналізм політично неодмінний, національна ідентичність соціально функціональна; нація історично закорінена». Нижче він ширше розвиває цю істо- рико-політичну концепцію: «Зважаючи на розмаїття визнаних держав, принаймні з 1648 р.. запровадження націоналістичних принципів від 1789 р. можна розглядати як підпирання, розширення й гуманізацію політичного порядку міждержавної системи, яке оперло її на культурні й історичні критерії, тобто на попереднє існування історичних культурних спільнот. Це були простонародні спільноти, чия культура і традиції виражають їхні прагнення як спільнот і для яких націоналізм шукає місця в розподілі влади у світі. Ось чому націоналізми так часто борються проти держав і міждержавного порядку - щоб дати місце притлумленим і невизнаним культурним спільнотам у світі національних держав. Мало того, націоналісти стверджують, що кожна держава у розмаїтому світовому порядку має володіти осібною політичною індивідуальністю, ґрунтованою на окремій і унікальній культурній спільноті чи нації» [3].

Власне, у останньому твердженні розкривається вся глибина взаємозв’язків між націоналізмом та політичною антропологією. У цьому контексті, найбільш антропологічно виправданим є консервативний націоналізм або націонал-консерватизм. Що ж стосується конкретно націоналізму та політичної антропології, то остання створює доволі фундаментальні підстави для розвитку націоналістичної ідеології. Це, перш за все, концепція політичного традиціоналізму, релігійного фундаменталізму, а також виокремлення та піднесення власної етнополітичної історії із загальносвітового контексту. Безумовно, що більшість сучасних світових націоналістичних ідеологій лише побічно використовують у своїх політико-правових розробках державного устрою методологію політичної антропології. Тому завданням політичної антропології, як субдисципліни соціокультурної антропології, є витворення на основі концепції «тра- диціоналізм-фундаменталізм-консерватизм» нового комплексу поглядів на реорганізацію культурно-політичного, соціо-політичного та політико-правового життя у кожній окремо взятій національній державі (або «державі-нації», як Іран, Ізраїль або Японія). Така концепція, на мою думку, може бути реалізована виключно в контексті національно-консервативного політичного руху. Організація, діяльність та методи політичної боротьби останнього мають базуватись на теорії і методології політичної антропології. Лише таким чином політична антропологія зможе створити реальне підґрунтя для політичного відродження будь-якої національної та державної системи. Не слід також відкидати придатності і пристосованості ідей політичної антропології до ідеології націоналізму, інтегрального націоналізму, соціального націоналізму, ультра-консерватизму. В деяких країнах політична антропологія може використовуватись як підгрунтя навіть для таких утопічних ідей як націонал-анархізм і націо- нал-комунізм. Всі ці ідеологічні форми політичної антропології можуть використовуватись, застосовуватись і реорганізовуватись за будь-яких історичних умов і за будь-якої фази етногенезу [2].

З огляду на це, українських політичних антропологів, перш за все, має цікавити до якої ідеології та філософської системи ближча політична антропологія українського історичного процесу. Тут можуть виступати і суб’єктивні точки зору, однак, мені здається, що найбільш придатною для здійснення традиціоналістичних та політико-антропологічних реформ у системі державного устрою України, є ідеологія консерватизму та націонал-консерватизму, котрі знайшли свій офіційний початок на наших землях ще у 1918 р., коли була проголошена Українська Держава під керівництвом гетьмана П. Скоропадського. Українська Держава 1918 р. є яскравим прикладом втілення політико-антропологічних ідей та традиціоналістичного консерватизму. Її невдача - справа жорсткої внутрішньополітичної боротьби та надмірної прихильності тодішньої української інтелігенції до соціалізму, про що, зокрема, відзначав В. Липинський у своїх «Листах до братів-хліборобів».

Ідеологічне сполучення консерватизму та націоналізму в науковий традиціоналізм може бути виправдане лише за використання методологічних підходів політичної антропології.

Список використаних джерел

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму. / Б. Андерсон. - К., 2001. 2. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. /В. М. Мельник. - Вінниця, 2015. - Друге видання. - 552 с. 3. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. /Е. Сміт. - К., 2009.