загрузка...

Актуальні проблеми розвитку освіти і науки в умовах глобалізації

Легітимація насильства засобами пропаганди

Існує багато визначень поняття насильства, але переважна більшість із них не охоплює весь спектр його проявів. Крім фізичного насильства, можна виділити психологічне, культурне (символічне), соціальне, політичне, економічне та нормативне насильство. Насильство порушує автономію людини, обмежуючи її свободу, змушуючи діяти всупереч волі, бажанням, інтересам або перетворюючи на об’ єкт фізичного впливу з нанесенням шкоди життю та здоров’ю. Під автономією розуміємо здатність та можливість суб’єкта (особистості, народу) діяти за власною волею, принципами, совістю, самостійно управляти своїм життям, визначати своє соціально-політичне буття, вільно розпоряджатися своїми здібностями, майном та тілом. Виходячи із зазначеного, насильство можна визначити як порушення автономії суб’єкта особистих, соціальних, політичних, економічних, культурних відносин, тобто обмеження простору його життєвих можливостей.

Насильство у сфері політичних відносин є одним з ключових питань, що визначає якість та відкритість цих відносин. Проблема насильства масштабна, багатовимірна та неоднозначна. Можна стверджувати, що це одна із «вічних» проблем не лише політики, а й усього світу соціальних відносин. Складність та одночасно неймовірна привабливість теми насильства в системі координат політичного універсуму обумовлена тим, що, воно є, з одного боку, одним із головних інструментів повалення або зміни старих політичних режимів, зокрема, в умовах революційних криз, одним із провідних засобів здобуття, укріплення та реалізації політичної влади силами, що змогли зробити його легітимним для більшості суспільства. З іншого боку, політика усіляко намагається відмежуватися від насильства, засуджуючи, приховуючи або виправдовуючи його крайньою необхідністю. Безумовно, насильство - це виклик цивілізаційному суспільству, яке має подолати або максимально обмежити його, зробивши неприйнятним навіть для реалізації найбільш благих цілей.

Слід наголосити, що сам образ насильства в політиці має велику символічну силу. Відповідно до теорії трикутника С.Карпмана, цей образ визначає жертву, переслідувача, тобто агресора, насильника, а також спасителя. Теорія трикутника була сформульована С.Карпманом у 1968 р. на основі узагальнення ідеї автора транзакційного аналізу Еріка Бьорна, запропонувавши все різноманіття ролей, описаних Е.Бьорном в «Іграх, в які грають люди», звести до трьох основних. Як виявилось, трикутник може бути не лише добрим методологічно-дослідницьким інструментарієм, але й ефективним технологічним засобом, особливо у сфері легітимації політичної влади. По-перше, тому що надає широкі можливості для мотивації своїх дій усім учасникам трикутника; по-друге, тому що відволікає від раціонального сприйняття подій, переводячи їх інтерпретацію на емоційний рівень; по- третє, тому що призводить до віртуалізації реальності, підміни вирішення реальних політичних проблем питаннями взаємодії персонажів політичного спектаклю на екранах телевізорів; по-четверте, тому що наповнює особливим значенням різні способи та форми легітимації політичної влади - від палких висловлювань на тему підтримки одних сил і відстороненню від важелів управління інших до голосувань та масових акцій. Отже, трикутник Карпмана як модель-матриця технологій легітимації влади, що виконують функцію драматизації політичних ситуацій та подій, сприяє, з одного боку, відходу масової свідомості від адекватного сприйняття реальності, а з іншого - підвищує політичну активність населення, каналізуючи її в русло легітимації одних політичних сил і персонажів за рахунок втрати влади конкуруючими силами.

З образом насильства в політиці пов´язаний образ ворога, який виступає уособленням абсолютного джерела насильства. Нагадаємо, що ще К.Шмітт усі політичні дії та мотиви зводив до розрізнення друга та ворога, цілком справедливо вбачаючи у цьому розрізненні вирішальний спосіб інтенсифікації смислів у політиці, незалежно від їх національного, релігійного, ідеологічного та іншого змісту [1, с. 300].

Зазначимо, що насильство може функціонувати як інструмент реалізації політичних цілей переважно за умови його легітимності. Якщо насильство втрачає легітимність, навіть попри те, що здійснюється в межах законних повноважень здійснюючих його виконавців та від імені держави, може приводити до успішних державних переворотів. Про це, зокрема, свідчить історія оксамитових революцій.

Для легітимації політичного насильства традиційно застосовують увесь арсенал пропаганди, яка покликана виконати функцію його пояснення та виправдання. Під легітимацією розуміємо процес визнання соціальними та політичними суб´єктами значущості та необхідності застосування тих чи інших інструментів регулювання соціальних та політичних відносин, зокрема насильства, для досягнення важливих для суспільства цілей.

Пропаганда застосовується не лише для внутрішньодержавного насильства, яке не обмежується політичними формами, включаючи соціальне, культурне та економічне насильство, що в цілому ще відносять до структурного насильства, а й для зовнішньополітичного, зокрема, у формі війн, різного роду втручань у справи інших країн, наприклад, гуманітарних інтервенцій. Гібридна війна є сучасним зразком вдалого поєднання пропаганди та насильства. Але, як свідчить історія війн, жодна з них не обходилась без пропаганди, а, навпаки, слугувала важливою складовою забезпечення успішності ведення військових дій.

Один із відомих політичних теоретиків Г.Лассвелл значну увагу приділив саме розкриттю ролі пропаганди для супроводження такого виду насильства як війна. Пропаганда для Г.Лассвелл була «новим та тонким інструментом», який мав сплавити «тисячі та навіть мільйони людських істот в одну амальгамовану масу ненависті, волі та надії» [6,р.221] через почуття, спокуси, ілюзії, псевдораціоналізацію, провокацію ворожості та розпалювання жаги новин [6,р.221-222].

Пропаганду Г.Лассвелл визначав як «управлінням колективними настановами через маніпуляцію значущими символами. Слово настанова означає схильність діяти у відповідності з певними зразками оцінювання. Існування настанови не є безпосереднім даним досвіду, але є виведенням із знаків, що мають конвенціональне значення» [7, р.627]. «Пропаганда зводиться виключно до контролю громадської думки через значущі символи чи, - говорячи більш конкретно, але менш точно, - через розповіді, чутки, повідомлення, картини та інші форми соціальної комунікації» [6,р.9].

Зазначимо, що Г.Лассвелл був одним із засновників біхевіоризму, розглядаючи символи як стимули, на які має бути отримана реакція аудиторії. «Стратегія пропаганди, яка була сформульована в культурних термінах, може бути легко описана на мові стимул-реакція. Перекладаючи на цю лексику, яка особливо зрозуміла небагатьом, пропагандист, можна сказати, зацікавлений примноженням тих стимулів, що найкраще розраховані викликати бажані реакції, та анулюванням тих стимулів, які, ймовірно, спровокують небажані реакції. У вираженні деякої речі в формі соціальної пропозиції завдання пропагандиста полягає в тому, щоб посилити всі пропозиції, які є сприятливими для відносин, що він бажає створювати та зміцнювати, і обмежити всі пропозиції, які є несприятливими для таких відносин» [7,р.630], - стверджував Г.Лассвелл.

Пропаганда як управління значущими символами припускає, на думку Г.Лассвелла, поширення насамперед політичних міфів і стереотипів. Політичний міф він визначає як сукупність соціальних переконань, які включають стійкі уявлення про ідеальний тип влади в рамках конкретного суспільного устрою. «Політичний міф містить в собі «фундаментальні припущення», що стосуються політичних питань. Він складається з символів, до яких вдаються не тільки з метою роз´яснення, а й виправдання специфічних практик влади» [5,р.9]. Політичний міф - це не тільки «ірраціональне», вигадане, прийняте на віру аксіоматично, бездоказово. Г.Лассвелл вважає, що політичний міф реалізується в політичних доктринах та ідеологіях і відбивається в структурі політичної свідомості через такі поняття, як «креденда» і «міранда», у зв´язку з чим пропаганда завжди звернена як до розуму, так і до почуттів реципієнтів. «Креденда» (догмати віри) - це сфера раціональної свідомості, більш відповідна політичним доктринам; це статути, конституції, декларації, договори, звернені до розуму і забезпечують довіру до влади на когні- тивному рівні. «Міранда» - це символи, які виражають ставлення і самоідентифі- кацію в політичному міфі. Їх функція полягає в тому, щоб викликати захоплення і ентузіазм, зміцнювати віру і почуття лояльності індивіда до влади. Вони не тільки викликають необхідні для існування даної соціальної структури емоції, але сприяють усвідомленню необхідності розділити ці емоції з іншими людьми. Міранда містить такі комунікативні засоби, як гасла, прапор, гімн, церемонії, демонстрації, народні герої та легенди про них [5,р.10-11].

Г.Лассвелл був піонером методу контент-аналізу, фактично винайшовши методологію якісного та кількісного аналізу будь-якої медіаінформації, в тому числі пропагандистських матеріалів. Серед основних питань контент-аналізу, важливих для ведення успішної пропаганди, він вважав такі: «Як можна контролювати вплив змісту повідомлень?» та «Як зміст впливає на аудиторію?» «Як аудиторія впливає на процес створення та передачі повідомлень?». Г.Лассвелл запропонував визначати ефективність змісту повідомлень через реакції аудиторії за такими п’ятьма позиціями: 1) увага; 2) розуміння; 3) задоволення; 4) оцінка; 5) дія. У цьому контексті він вказував, що відповіді аудиторії дуже важливі, оскільки є частиною взаємодії членів суспільства [4, р.31].

Значну роль міфам у здійсненні пропаганди, як і Г.Лассвелл, відводив французький теоретик Ж.Еллюль. Міфи, за елюллівською концепцією, це те, що визначає основні світоглядні настанови людини. Вони упорядковують світ, надаючи йому ціннісного виміру, та, завдяки цьому, уможливлюють його некритичне сприйняття. Наприклад, ті, хто думають про прогрес як про щось добре та неминуче, відмовляються підтримати можливі критичні оцінки того, що вони вважають прогресом. «Під міфом ми розуміємо всеохоплюючий, активуючий образ, свого роду бачення бажаних цілей, які втратили їх матеріальний та практичний характер... Такий образ підштовхує людину до дії саме тому, що все включене до нього, сприймається нею як добре, справедливе та істинне» [2, р.31], - зауважує Ж.Еллюль. За його думкою, міф завжди виконує пояснювальну функцію, він пояснює ситуацію та мету щоразу, коли розум виявляється нездатним це зробити [3, р.93-94]. Міф має таку мотивуючу силу, що одного разу засвоєний, він контролює всю особистість, яка стає несприйнятливою до будь-яких інших впливів [2, р.11]. Іншими словами, інкорпорація міфу в свідомо-підсвідому структуру особистості вирішує проблему подолання чи обходу критичного ставлення індивіда та привчання до вибірковості мислення.

Міфи, за Ж.Еллюлем, наділяють пропаганду особливою владою над масами, звертаючись до глибинних рівнів вірувань, цінностей та життєвих ідеалів. Провідні міфи виступають важливою складовою предпропаганди, що, своєю чергою, допомагає забезпечувати ефективність пропаганди. Предпропаганда (Ж.Еллюль іменує її також субпропагандою, натякаючи на її належність до загального пропагандистського механізму) означає розповсюдження та прийняття певних міфів та загальних презумпцій, що мають метою мобілізацію людської діяльності. На відміну від активної, інтенсивної пропаганди субпропаганда психологічно готує індивідів, щоб у відповідний момент активна пропаганда могла їх підштовхнути до потрібної дії [2, р.30].

У забезпеченні ефективності пропаганди Ж.Еллюль ставку робив не на розповсюдження переконань, зміну ідей та формування прихильності ідеологічним концепціям, а на формуванні настанов на певні дії, вигідну для пропагандиста участь через набір умовних рефлексів на стадії предпропаганди з наступною їх активізацією на стадії активної пропаганди. У центр уваги він поміщає дію індивіда, яка стає кінцевою метою успішної пропаганди та, разом з тим, приводним ременем залучення людини до пропагандистського механізму впливу.

Г.Лассвелл сформулював три тактичні при нци пи успішного застосування пропаганди: 1) мають розповсюджуватися такі повідомлення, які зможуть викликати інтерес певних груп; 2) мають обиратися такі повідомлення, які здатні анулювати небажані ідеї, які не можуть бути замовченні; 3) мають застосовуватися такі повідомлення, які не викличуть спростування до тих пір, поки мета пропаганди не буде реалізована; це також означає, що пропагандистські матеріали в одному кон тексті для однієї і тієї ж публіки на мають містити протиріччя [б,р.208-209]. У відповідності з цими при нци пами, як вважав Г.Лассвелл, «вдалий вибір матеріалу для пропаганди передбачає точне передбачення на лише найближчих результатів його розповсюдження, але також і протидій, які можуть бути ним викликані» [б,р.209].

Підсумовуючи, зазначимо, що пропаганда виступає важливою умовою успішного застосування насильства у політичній сфері, легітимуючи його за рахунок використання моделі трикутника Карпмана, образу ворога, політичних міфів, різноманітних комунікативних засобів.