Актуальні проблеми розвитку освіти і науки в умовах глобалізації

Прагматистсько-інструменталістське підґрунтя філософії освіти

Переконання у дослідницькій ролі філософії щодо педагогіки змушує відшукати саме у філософії як загальне спрямування педагогічного процесу у вищій школі, так і його інструментарій з огляду на необхідність розвитку гуманістично- культуротворчого потенціалу освіти. Адже інструменталізм як філософське підґрунтя освіти подає більш глибоке розуміння таких понять і їх дуалістичного співвідношення, як теорія і практика, досвід і розум, почуття і мислення, моральне і фізичне тощо, а прагматизм (від грец. лрау^а - дія) як фактор практики використовує в якості методологічного принципу філософії: соціально-політичні ідеї прагматистів останніми роками активно обговорюються, оскільки саме в прагматизмі філософи вбачають основу для подолання кризових рис сучасної філософії, виходу за межі академічної сфери в галузь широкої світоглядної проблематики й реальних справ.

Загалом інструменталізм у філософії розглядається як філософсько- методологічна установка, відповідно до якої продукти свідомості людини (поняття, моральні й естетичні ідеї, наукові теорії, гіпотези й т.п.) є засобами пристосування до навколишнього середовища, внесення у нього визначеності й порядку, перетворення дійсності в «зрозумілий» і зручний для життя світ. Такі засоби є «інструментарієм», що освоюється людьми в процесах спільної діяльності, виховання і навчання та застосовується при вирішенні практичних проблем.

У свій час інструменталізм у вченнях У. Джеймса та Дж. Дьюї став методологічним компонентом прагматизму, а в сучасній філософії науки набув автономності як інтерпретація мови науки, структури, функцій і напрямів розвитку наукових теорій.

Інструменталізм Дж. Дьюї постає як філософське підґрунтя освіти - так формується його прагматистсько-інструменталістська філософія. Ще на початку своєї кар’єри Дьюї захоплювався гегелівською логікою, особливо вченням про поняття, й одночасно експериментальною психологією. У книзі «Психологія» (1886) він підкреслював, що об’єктом психологічного дослідження є цілісна людина та її практична діяльність, і при цьому критикував тих психологів, які штучно ізолювали різні сторони психічного життя або ж давали їй суто фізіологічне пояснення (наприклад, за допомогою поняття рефлекторної дуги). Робота Дьюї «Вплив Дарвіна на філософію» (1910) свідчить, що, як і Ч. Пірс, Дьюї був прихильником еволюційного підходу, підкреслюючи, що пристосування до середовища, здійснюване різними засобами, є основним завданням людей. Правда, на відміну від Ч. Пірса, він не прагнув до створення метафізичної теорії еволюційного процесу. Розглядаючи інструменталізм як логічну версію прагматизму, Дьюї в її основу покладав біхевіористську теорію мислення, що припускає аналіз пізнання за допомогою опису фізичних дій людей, усієї їхньої поведінки. Інтелект постає головним знаряддям пристосування й виживання, він аж ніяк не покликаний адекватно відбивати дійсність, а спрямований на її перетворення у відповідність із нашими потребами. Інтелект визначає для майбутньої практики найбільш ефективне відношення до оточення, пов’язує цілі й засоби життєдіяльності. Дьюї відкидав детерміністський підхід, вважаючи, що інструментальне мислення здатне вносити будь-які зміни до ходу подій. Більше того, інтелект має справу не з конфронтуючою з ним об’єктивною дійсністю, а з досвідом. Це одна з головних категорій прагматизму Дьюї, у якій, на його думку, зникає дуалізм матеріального й ідеального.

Поняття й ідеї - це інструменти з перетворення досвіду, але понятійне мислення не почне функціонувати, доки людина не опиниться в проблематичній ситуації, у якій організм відчуває невизначеність, заплутаність, утрудненість дій. Для подолання подібної ситуації інтелект проводить «дослідження», що припускає такі логічні кроки: 1) фіксується виникнення самої проблемної ситуації (людина відчуває те, що Пірс називав «сумнівом»); 2) встановлюються стосовно ситуації дані, проблема ідентифікується й визначаються її межі; 3) здійснюється пошук можливого вирішення, формується гіпотеза; 4) здійснюється перевірка гіпотези, її критична оцінка - відбувається співвіднесення думок з наслідками як вирішальною перевіркою та критерієм значущості (при цьому наслідки можуть бути будь- якими); 5) завершенням дослідження є досягнення повноти досвіду, досягнення знання як успішної практики.

Правильна оцінка ситуації, що полягає в певному судженні й приводить до успішного завершення дослідження, дозволяє, згідно з ученням Дьюї, вважати це судження істинним. Корисність істини не визначається свавільно, оскільки істина в прагматистському тлумаченні припускає суспільні й об’єктивні умови. При цьому всі наші істини, а також поняття, теорії й системи є гіпотезами, що розвиваються в процесі застосування. Але загалом перед поняттям істини американський філософ віддає перевагу поняттю «цінності», адже людський досвід, підкреслював він, буквально пронизаний цінностями, які люди обирають. У зв’язку з цим інструментальна теорія і покликана вказувати, де треба й де не слід шукати цінності. Наукові ж істини й технічні досягнення повинні бути поєднані з людськими цінностями - прогрес завжди так чи інакше пов’язаний із зусиллями людей з переоцінки існуючих цінностей.

Дж. Дьюї вважав одним із головних недоліків сучасної культури наявність у ній цілої низки дуалізмів, серед яких дуалізм теорії і практики, досвіду й розуму, почуттів і мислення, морального й фізичного, а також пов’язаний з останнім дуалізм об’єкта науки й супранатурального об’єкта моралі. Наука, на його думку, повинна гуманізуватися, включити в себе людські цінності й відносини. «Реконструкція у філософії» сприяє розробці інтелектуального інструментарію для вирішення цього завдання. Наука й розум не є чимось доповнюючим досвід, оскільки розум, як його визначає Дьюї, є «експериментальним інтелектом», здатним до самокорекції. У свій зрілий період американський філософ критикував учення німецького класичного ідеалізму про розум, що ігнорував цей аспект. Він вважав, що філософія слідом за сучасною наукою повинна стати операціональною й експериментальною. «Перша функція філософії, - писав Дж. Дьюї, - раціоналізація можливостей досвіду, особливо колективного людського досвіду» [145, с.91].

Усвідомлення природничою наукою людських цінностей, вважав Дьюї, призведе подолання дуалізмів у результаті конфлікту позицій гуманізму й натуралізму. Дослідження (у прагматистському тлумаченні) стане настільки ж характерним для моралі, як і для науки. А проблема зла не буде вже суто метафізичною або теологічною - вона трансформується в практичну проблему видалення недоліків із життя. Моральний прогрес людського досвіду невіддільний від прогресу освіти. Освіту Дьюї розумів максимально широко - як «серцевину людської соціальності». Безперервна освіта - найважливіший елемент демократії, як її уявляв собі американський філософ, котрий щиро сподівався, що в майбутньому відродиться релігійний дух, котрий буде гармоніювати з науковими переконаннями людей і їхньою соціальною активністю.

Часто сучасні дослідники філософії освіти, наслідуючи західну традицію, намагаються надати філософським ідеям безпосередньої практичної значущості й тим самим просто замінити «застарілу» педагогіку філософією освіти. З перекон- ливою критикою такого підходу виступили Л. Ваховський, О. Долженко, В. Краєвський, М. Фішер, які вважають, що погляд на філософію як на інструментальний засіб небезпечний для самої філософії, оскільки її завдання полягає не в досягненні практичних результатів, а в забезпеченні нового рівня розуміння проблем освіти й виховання [69, с.2]. З таким твердженням не можна не погодитися, адже новий рівень розуміння та подальшого вирішення проблем освіти й виховання за допомогою узагальнених підходів і методів філософії передбачає, на нашу думку, передусім зміни у змістовому наповненні вищої освіти шляхом цілеспрямованого відбору навчального матеріалу, що, все ж таки, не може здійснюватися без прагматичного підходу до навчання, тобто без урахування досягнення практичних результатів навчально-виховної діяльності.

Отже, прагматистсько-інструменталістське спрямування філософії освіти дає підстави розглядати філософію як загальну теорію виховання, а структуру філософського знання як інструментарій навчально-виховного процесу з орієнтацією на певний педагогічний результат, котрий у нашому випадку має спрямованість на формування нових, сучасних світоглядних установок особистості майбутніх фахівців відповідно до змінюваного світу для забезпечення виживання людства й збереження цивілізації.

Список використаних джерел

1.Берегова Г. Д. Освітньо-виховний потенціал філософських знань у системі вищої аграрної освіти в Україні: Монографія / Г.Д. Берегова. - Херсон: Айлант, 2012. - 312 с. 2.Ваховський Л.Ц. Філософія виховання західної цивілізації в епоху просвітництва: автореф. дис. ... д-ра пед. наук: спец. 13.00.01 - теорія і методика виховання / Л.Ц. Ваховський. - Харків, 2002. - 40 с. З.Дьюи Дж. Реконструкция в философии / Пер. с англ. М. Занадворова, М. Шикова / Дж. Дьюи. - М.: Логос, 2001.- 161 с. 4.Філософські абриси сучасної освіти: [монографія] / [І. Предборська, Г. Вишинська В. Гайденко та ін.]; за заг. ред. І. Предборської. - Суми: ВТД Університетська книга, 2006. - 226 с.