загрузка...

Судовий прецедент у праві ЄС є результатом діяльності Суду ЄС, який був утворений Римським договором про заснування Європейського Економічного Співтовариства як суд з обмеженою міжнародною юрисдикцією, призначення якого полягало у тлумаченні та застосуванні договору. З самого початку існування Суду ЄС його повноваження мало чим відрізнялися від повноважень Суду ООН. Однак невдовзі завдяки постійній практиці Суду первинне та вторинне законодавство ЄС перетворилося на право, що має пряме застосування в національних правових системах держав-членів.

Успіх Суду ЄС у реалізації своєї місії був закладений достатньо активною позицією Суду щодо тлумачення доволі нечіткого положення статті 177 (зараз стаття 234 Договору про ЄС. — С.Ш.), яка дозволяла всім національним судам і вимагала від судів останньої інстанції звертатися до Суду ЄС у справах, що стосувалися права ЄС за попередніми (преюдиційними) висновками. Метою цього положення було забезпечення одноманітності тлумачення Договору та законодавства ЄС на теренах всього Співтовариства з метою єдності практики застосування актів права ЄС. Відповідно, у судовій практиці були розвинуті доктрини прямої дії, принцип верховенства права ЄС, принцип «прихованих» повноважень Співтовариства, принцип відповідальності держав перед приватними особами за порушення права ЄС тощо.

Як зазначає дослідник діяльності Суду ЄС І. Джерчик, незважаючи на те що діяльність Суду ЄС заснована на традиції цивільного (романо-германського. — С.Ш.) права, рішення Суду, в яких надаються тлумачення у порядку реалазації статті 234, дуже швидко набули сили прецеденту. Суд ЄС забезпечив всебічну інтеграцію через судовий процес, позичивши при цьому підходи країн загального права. Цю думку підтримує й В. Кар- ран: «Європейські судді (Суду ЄС. — С.Ш.), як й ´їх колеги з країн загального права.. створюють право, підкреслюючи цю ідею практично у кожному судовому рішенні, що такі правові норми створені судами для застосування у майбутньому при вирішенні аналогичних справ». Це призводить до певного «змішування» або конвергенції правових культур країн загального та романо-германського права, оскільки методологія та юридична техніка створення та застосування прецеденту є необхідною для використання у діяльності Суду ЄС, а «легітимність прецеденту може бути захищена лише на тій підставі, що для Суду ЄС практично нема іншого виходу».

Тобто незважаючи на те що доктрина stare decisis формально відсутня у діяльності Суду ЄС, стаття 234 безпосередньо впливає на визнання цієї доктрини фактично, позаяк рішення, що приймаються Судом ЄС у порядку реалізації цієї статті, зв’язують усі національні суди держав-членів ЄС, а тлумачення, що надаються у цих рішеннях, забезпечують стабільність права ЄС, а також гаратнтію принципів правової визначеності та єдності правової системи.

На думку дослідників права ЄС Т. та Д. Тридімасів, стаття 234 Договору про ЕС виконує три важливі функції: 1) забезпечує однакове тлумачення права ЄС; 2) гарантує єдність правопорядку Співтовариства та всеосяжність системи засобів судового захисту, що встановлена Договором про ЄС; 3) сприяє доступу до правосуддя: зрозуміло, що право Співтовариства застосовується не тільки Судом ЄС, але також й національними судами, тим самим надає громадянам можливість реалізувати свої права відповідно до права Співтовариства у національних юрисдикціях.

Суд ЄС, який приймає попередні висновки за статтею 177 (234), забезпечує єдність тлумачення первинного та вторинного законодавства ЄС, що стосується: 1) тлумачення положень установчих договорів ЄС; 2) юридичної сили актів інститутів ЄС; 3) тлумачення актів, що видаються цими інститутами та актів Європейського Центрального Банку; 4) тлумачення статутів, що безпосередньо регулюють діяльність органів, що створюються Радою ЄС. З метою ефективності цього процесу та для забезпечення належного функціонування інституцій ЄС у ´їх взаємодії із державами-членами ЄС необхідно, щоб надані тлумачення мали «невичерпний» характер та загальнообов’язкове значення, тобто мали ознаки прецедентного права.

Це визнає не тільки Суд ЄС, але й Суди країн-членів ЄС. Так, Конституційний суд ФРН прямо вказав, що рішення Суду ЄС, які прийняті відповідно до статті 177, мають однакову силу та обов’язковість для всіх судів держав-членів, що розглядають аналогічні питання. Це є результатом розвитку доктрини та судової практики, оскільки жодне з положень статті 177 не вказує на таку обов’язковість. Суди держав-членів ЄС розвинули спеціальну доктрину acte clair, яка полягає у тому, що правильне застосування права Співтовариства є настільки очевидним та виключає жодні сумніви, що одне й теж саме положення буде застосовуватися однаково різними національними судами різних правових систем, незалежно від термінології, розуміння права, технік перекладу та тлумачення. Це дозволило національним судам засновувати свої рішення на раніше прийнятих рішеннях Суду ЄС, де надається відповідне тлумачення законодавства ЄС без звернення до Суду ЄС за відповідним преюдиційним висновком згідно зі статтею 177. Отже, у даному випадку національні суди сприймають рішення Суду ЄС як переконливий, а не зобов’язувальний прецедент.

Генеральний Адвокат Легранж вперше представив цю доктрину у своєму висновку по справі Da Costa у 1963 році: «Якщо положення є абсолютно чітким, тоді більше не існує потреби у тлумаченні, а тільки у застосуванні, що належить до юрисдикції національного суду, завдання якого полягає у застосуванні права». Отже, ця доктрина отримала загальноєвропейське визнання, й вже у 1964 році Державна Рада Франції відмовилася звертатися до Суду ЄС з питанням щодо нагляду за паливними компаніями відповідно до права ЄС, оскільки вважала, що відповідні положення права ЄС є чіткими та однозначними для розуміння.

У Великобританії лорд Деннінг при вирішенні справи зазначив: «У деяких справах [що ми розглядаємо] теж саме питання або приблизно теж саме питання було вирішено Європейським Судом....У цьому випадку вирішення цього питання англійським судом не є необхідним..немає необхідності тлумачити Договір (про ЄС — С.Ш.), але треба тільки застосовувати його. Лорд Денніг у рішенні по цій справі також провів поділ між питаннями, що є чіткими та зрозумілими, виходячи з тексту законодавства ЄС (acte clair) та питаннями, які вже були вирішені Судом ЄС (acte éclair).

Доктрина acte éclair була сформульована Судом ЄС також у справі Da Costa, суть якої полягає у тому, що національний суд останньої інстанції не зобов’язаний звертатися за роз’ясненням питання, якщо воно вже було вирішено Судом ЄС, хоча він може звернутися, якщо бажає.

Пізніше у справі CILFIT Суд ЄС остаточно сформулював три підстави, за наявності яких національний суд може не звертатися за преюдиційним висновком: 1) відповідь на питання, яке ставить національний суд перед Судом ЄС, не буде впливати на остаточне рішення у справі; 2) перед зверненням національному суду необхідно використати можливості, що надаються доктриною acte clair; 3) теж саме стосується доктрини acte éclair. Отже, встановлення цих критеріїв зменшує навантаження на Суд ЄС, прискорює процес національного судочинства щодо питань європейського права, та, по суті, знімає питання щодо прецедентності рішень Суду ЄС, оскільки вони є обов’язковими для держав-членів ЄС та «заохочує національні суди вивчати прецедентне право Суду ЄС».

Таким чином, вивчення юридичної природи попередніх висновків Суду ЄС дозволяє дійти однозначного висновку про ´їх обов’язкову силу для всіх суб’єктів права ЄС, а тлумачення, що міститься у цих висновках є, по суті, судовою правотворчістю. Це ж саме стосується й інших питань, що віднесені до компетенції Суду ЄС. Особливо це стосується тих галузей права ЄС, де законодавець залишив величезні прогалини, й прецедентне право Суду ЄС перетворилось в єдине джерело права ЄС (деякі аспекти права конкуренції, питання чинності угод між підприємствами, співвідношення між свободою пересування товарів та правами промислової власності тощо), що дозволяє назвати Суд ЄС «повзучим законодавцем».

Питання дії прецеденту в праві ЄС має ще два важливих аспекти: перший стосується обов’язковості для Суду ЄС своєї попередньої практики з усіх категорій справ, а другий — обов’язковості всіх прецедентів Суду ЄС для національних судів держав-членів.

Що стосується першого питання, то відразу слід зазначити, що ані Договір про ЄС, ані Статут Суду ЄС не містять жодної вказівки щодо обов’язкової сили рішень Суду ЄС. У першому з рішень Суду, де постало питання щодо дії попереднього преюдиціального висновку Суду, Суд висловився за обмежену дію своїх рішень виключно між сторонами справи. Однак, попри таку думку, практика Суду виявилася більш схильною слідувати доктрині фактичного прецеденту. Це викликало тривалу дискусію серед науковців — фахівців з права ЕС. Так, можна навести принаймні вісім доктрин дії прецеденту в праві ЄС.

1. Практика Суду ЄС не становить формально обов’язкового прецеденту в тому сенсі, в якому це розуміється в англо-саксонському праві. Суд на практиці дотримується прямо чи опосередковано своєї попередній практики, але без визнання обов’язковості прецеденту. Це не в останню чергу обумовлено намаганням Суду уникати всього, що може обмежити його поле розсуду при обранні відповідної правової політики у майбутньому.

2. За винятком принципу res judicata (остаточне рішення суду, що не підлягає перегляду з того ж самого предмета, між тими ж самими сторонами та за тими самими фактичними обставинами), Суд ЄС не зв’язаний своїми раніше прийнятими рішеннями, однак така попередня судова практика не може ігноруватися. Іншими словами, слід визнати особливу роль Суду ЄС у тлумаченні та формулюванні принципів права Співтовариства без необхідності визнання за судовими рішеннями сили джерела права у формальному значенні.

3. Практика Суду ЄС не може формально вважатися джерелом права, оскільки прецедент у праві ЄС має тільки переконливу, але не обов’язкову силу поза межами принципу res judicata. Однак це зовсім не означає, що рішення Суду не можуть діяти поза межами res judicata (конкретного рішення). Так, у деяких випадках Суд, здійснюючи свої повноваження щодо тлумачення права ЄС, брав на себе, по суті, квазі-законодавчу функцію. Незважаючи на винятковість таких випадків, та з огляду на узгодженість усталеної практики Суду та його авторитет, рішення Суду набрали силу та значення, що наближаються до обов’язкових. В такому сенсі практику Суду можна визнати «квазі-джерелом» права ЄС.

4. Відповідно до цього підходу вважається, що основний законодавчий орган ЄС — Рада ЄС — діє недостатньо активно, а у Комісії недостатньо повноважень, щоб заповнювати прогалини у правовому регулюванні. Це визначає особливе значення практики Суду ЄС і, відповідно, хоча і не є формально обов’язковою, проте, становить важливе джерело права ЄС. Відповідно, обов’язковість прецеденту в практиці Суду визнається питанням факту.

5. У правовому порядку Співтовариства Суд ЄС також здійснює за-конодавчу функцію, адже він часто змушений заповнювати прогалини в праві, що виникають внаслідок бездіяльності Ради ЄС. Відповідно, рішення Суду становлять джерело права ЄС, а сам Суд хоча і не зв’язаний своїми попередньо прийнятими рішеннями, але поважає їх авторитет.

6. Суд ЄС не може дотримуватись доктрини stare decisis або обов’язковості прецеденту й суворо дотримуватися своїх раніше прийнятих рішень, однак, як випливає з самої практики Суду, він їх дотримується. При цьому в своїх рішеннях Суд проводить чітке розрізнення між ratio decidendi та obiter dicta, як це прийнято у країнах англо-саксонського права. Відповідно, Суд дотримується доктрини обов’язковості прецеденту.

7. Хоча Суд ЄС не зв’язаний своїми рішеннями на кшталт англійських судів, однак, в силу доктрини stare decisis всі суди у Співтоваристві, за винятком самого Суду ЄС, пов’язані ratio decidendi рішення Суду ЄС. Тому доволі неприродно заперечувати визнання практики Суду ЄС як джерела права Співтовариства. У такому сенсі рішення Суду ЄС за своєю юридичною природою нагадують рішення Палати лордів Великої Британії.

8. Коли Суд звертається до своїх раніше прийнятих рішень, він розглядає ´їх як обов’язкові для себе. І хоча спосіб формулювання принципів або загальних положень права в рішеннях Суду ЄС дуже подібний до методів, що використовує французька Державна Рада (Conseil d’Etat), техніка Суду щодо використання раніше прийнятих рішень та визначення ratio decidendi нагадує методи, притаманні англійським судам. Водночас, Суд намагається нав’язати свою юридичну методологію національним судам. Тому фактична практика та методологія Суду ЄС виявляється сприятливою для еволюції принципу stare decisis.

Якщо звернутися до власної практики Суду, то можна дійти висновку, що Суд хоча і покладається при вирішенні справ на свою попередню практику, проте, не дотримується класичної доктрини stare decisis. У цьому аспекті визнається подібність доктрини прецеденту в практиці Суду ЄС до французької доктрини «усталеної судової практики» (jurisprudence constante). Як сказав з цього приводу генеральний адвокат Лагранж у справі Da Costa: «Незалежно від того, наскільки важливим може бути окреме рішення Суду, незалежно від того, наскільки абстрактним може бути тлумачення певного положення Договору,... слід дотримуватися золотого правила res judicata: Суд має виходити саме з морального авторитету своїх рішень, а не з юридичної сили res judicata. Звичайно, ніхто не очікує, що, прийнявши важливе рішення,... Суд відійде від нього в іншому провадженні без вагомих причин, але він має зберігати юридичне право так вчинити».

Стосовно другого аспекту питання доктрини прецеденту в праві ЄС, тобто чи зобов’язані національні суди слідувати практиці Суду ЄС, то у справі Manzoni генеральний адвокат Ворнер вказав на необхідність розрізнення, у контексті преюдиціального висновку, між дією res judicata та stare decisis. Визнаючи, що в силу першого принципу дія рішення обмежена конкретною справою, в рамках якої воно приймається, він, однак, вказав на можливість застосування доктрини stare decisis, яка, на його думку в праві ЄС означає, що «всі суди в Співтоваристві за винятком Суду ЄС, пов’язані ratio decidendi рішення Суду ЄС.... Якщо відкинути такий висновок, то слід визнати, що нижчі суди та трибунали в державах-членах можуть розглядати рішення Суду ЄС тільки як переконливий авторитет і ігнорувати їх, якщо вважатимуть за потрібне, тоді як вищі суди... цього не можуть. Прийняття такого висновку, з іншого боку, означає, що всі суди в державах-членах у цьому аспекті знаходяться в однаковому становищі». На думку генерального адвоката, юридичну силу рішень Суду ЄС слід порівнювати з рішеннями Палати лордів, адже «рішення Палати лордів пов’язує, згідно з доктриною stare decisis, всі інші суди в Сполученому Королівстві, які повинні йому слідувати,... але сама Палата лордів, і тільки вона одна, може переглянути та відійти від такого рішення в наступній справі». Такі ж міркування, на думку генерального адвоката, повинні стосуватися і рішень Суду ЄС.

Такої думки також дотримуються й інші генеральні адвокати, а також Комісія. Однак Суд ухилився від чіткої відповіді на це запитання, підтвердивши лише обов’язковість рішення Суду ЄС для національного суду, що звернувся за преюдиційним висновком.

Отже, незважаючи на той факт що в установчих договорах ЄС прямо не вказується на обов’язковість для Суду ЄС своїх попередніх рішень, та за умов відсутності доктрини stare decisis практика Суду ЄС розвивається відверто за прецедентним принципом, рішення Суду ЄС є джерелом права та частиною acquis communautaire (правової системи ЄС), тобто Суд ЄС займається правотворчістю. Особливо це стосується актів тлумачення та судового контролю за правовими актами держав-членів ЄС на предмет відповідності загальноєвропейському законодавству.

Звичайно, судова правотворчість, що здійснюється Судом ЄС, відрізняється від «класичного» прецедентного права, однак лишається такою, що пов’язана з природою судової влади у будь-якій країні, а також зі специфікою діяльності міжнародних судових органів (Суд ООН, Європейський суд з прав людини тощо), а також відображає загальноєвропейську тенденцію. Вона, на думку дослідників діяльності Суду ЄС, полягає у тому, що судді не можуть подолати свої попередні правові позиції без вагомих на то причин, й тому важко провести розрізнення між суддями та законодавцем, оскільки будь-яке застосування норм права передбачає тлумачення, що означатиме вдосконалення та конкретизацію цих норм.

Ця специфіка дії прецедентного права Суду ЄС повинна враховуватись у правовій системі України, позаяк відповідно до частини першої Розділу І Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що затверджена Законом України 18 березня 2004 року, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. У свою чергу, відповідно до ІІ Розділу Програми рішення Європейського Суду віднесене до джерел acquis communautaire, що, безумовно, узгоджується із зазначеними тенденціям дії судового прецеденту у праві ЄС.

Підсумовуючи, можна назвати такі характеристики дії судового прецеденту в міжнародному та європейському праві:

1. Судовий прецедент та його обов’язковість не встановлені формально у міжнародних договорах. Відсутність формального закріплення пов’язується з двома основними чинниками: по-перше, не в усіх правових системах країн-учасниць міжнародного договору діє доктрина stare decisis; по-друге, держави досить скептично та з «ревнощами» ставляться до правотворчої функції міжнародного судового органу, розглядаючи це як зазіхання на їх суверенні права.

2. Сфера міжнародних відносин має свої особливості, позаяк тільки частково регулюється міжнародним правом, коли на перше місце виходить не судова практика, як, скажімо, практика конституційних судів у національних правових системах деяких країн, а практика міжнародних відносин.

3. Міжнародне правосуддя практично завжди носить субсидіарний характер та покладається на взаємодію з національними судовими та правовими системами залежно від предмета та сфери правового регулювання. Так, наприклад, така залежність від національних правових систем у Європейського суду з прав людини є більшою, ніж у Суду ЄС. Крім того, для міжнародних судів правовою базою оцінки відповідності є міжнародне право (міжнародний договір), а не національне право.

4. Міжнародне правосуддя у галузі прав людини базується на універсальній концепції прав людини.

5. Попри відсутність нормативного закріплення, судовий прецедент діє фактично й впливає на діяльність як самого суду, так і на суб’єктів міжнародного права, а також й на національні правові системи. Причому міжнародні суди не тільки частково визнають доктрину stare decisis, але й більше покладаються на її функціональний еквівалент у країнах континентального права — доктрину усталеної судової практики. Це підкреслює універсальну природу правосуддя у частині обов’язковості дотримання своїх раніше прийнятих рішень з метою гарантії принципу верховенства права.