Ідея про те, що певні судові рішення повинні мати більший прецедентний авторитет, аніж інші, походить з концепцій деклараторної теорії судової правотворчості, проголошеної В. Блекстоуном. Відповідно до цієї концепції суддя не створює, а лише «відкриває» право, що завжди існувало у суспільстві. На його думку, яка понад двісті років визначала розвиток доктрини англо-саксонського права, «ці судові рішення є основним та найбільш авторитетним доказом, який можна навести, існування такого звичаю, що становить частину загального права». Тому ці прецеденти утворюють певну ієрархію, яка визначала різну вагу та різну юридичну силу, що надавалась різним судовим рішенням.
Ієрархія прецедентів тісно пов’язана з ієрархічністю судової системи, адже згідно з стародавньою судовою доктриною суд зобов’язаний слідувати прецеденту, встановленому вищим за нього судом. Ієрархія судової системи визначає різне значення та обов’язковість, яке мають судові рішення залежно від інстанції, в якій вони були винесені. Зазвичай судові системи мають принаймні три ланки: першу, апеляційну та касаційну інстанції. Таким чином, судова система будується за принципом піраміди:
апеляційні суди мають юрисдикцію щодо рішень судів першої інстанції, а вищі суди є найвищою інстанцією щодо всієї судової системи держави.
Наразі принаймні в англо-саксонському праві суди діють під впливом «горизонтальних» та «вертикальних» прецедентних норм. Таким чином, виникає два виміри системи прецедентів: вертикальний та горизонтальний, які визначають юридичну силу та сферу застосування конкретного прецеденту. Юридична сила прецеденту в цьому контексті стосується, передусім, тих умов, за яких суд може знехтувати обов’язком слідувати цьому прецеденту. Так, наприклад, доктрина прецеденту, що домінує в певній правовій системі, може вимагати чіткого та жорсткого слідування попередній судовій практиці, але може наполягати і на більш м’якому наближенні. Так, наприклад, перший з вказаних підходів був характерний для Палати лордів, починаючи з другої половини ХІХ ст. і до 1966 року, за яким лорди-судді загалом не могли скасовувати свої раніше прийняті рішення. Натомість федеральні окружні суди в США не зобов’язані слідувати горизонтальним прецедентам — прецедентам інших федеральних окружних судів, тобто доктрина горизонтального прецеденту в окружному суді США підтримує м’який підхід. Таким чином, принаймні на теоретичному рівні у федеральній судовій системі США діє лише концепція жорсткого вертикального прецеденту.
Сфера застосування прецеденту визначає категорію справ, що мають вирішуватись згідно з таким прецедентом, адже відповідна судова практика може ґрунтуватися на досить вузькому тлумаченні судового рішення, за яким суд пов’язаний лише результатом відповідної справи, або прецедент може бути розцінений як такий, що містить важливий принцип права, і обов’язкову силу тоді набудуть норми та принципи, сформульовані у судовому рішенні.
Щодо дії прецеденту в правовій системі США професор Р. Самерс наводить такі рівні його обов’язковості: 1) формальна обов’язковість прецеденту — рішення, яке винесено без поваги до обов’язкової сили прецеденту є неправовим та підлягає перегляду в апеляційній інстанції. Розрізняється формальна обов’язковість прецеденту, який не може бути скасований («абсолютно обов’язковий прецедент», що застосовується у кожній аналогічній справі, та «прецедент, який можна скасувати», що застосовується у кожній справі, поки виникають певні виключення) та формальна обов’язковість прецеденту, який може бути скасований або змінений; 2) формально не обов’язковий, але такий, що має юридичну силу — рішення, в якому не дотримується доктрина обов’язковості прецеденту, може бути правомірним, але, як правило, підпадає під критику та може бути переглянуте; 3) формально не обов’язковий та не має юридичної сили — судове рішення є правомірним і може бути виправданим, але не настільки, якщо б воно засновувалось на прецеденті; 4) використовується як приклад або для інших цілей.
Можна також вказати перелік чинників, наявність яких впливає на рівень обов’язковості прецеденту: 1) місце суду в судовій ієрархії; 2) рішення прийнято суддею одноосібно, колегією, палатою чи пленумом; 3) репутація суду або судді, що підготував рішення; 4) які відбулися політичні, соціальні чи економічні зміни після прийняття судового рішення, що береться до уваги при прийнятті рішення наступного; 5) вага аргументів у мотивації рішення; 6) вік прецеденту; 7) наявність або відсутність окремої думки; 8) якої галузі або інституту права це стосується (наприклад, прецедент, що регулює питання власності має більшу силу, ніж прецедент у деліктному праві); 9) чи відображує прецедент певну тенденцію; 10) наскільки прецедент сприймається в академічних джерелах; 11) наслідки правових змін у певних сферах.