Про існування наркотиків відомо з глибокої давнини. Первісні люди вдихали дим, насичений запахами різних трав, серед яких були трави з наркотичними властивостями – дика конопля, мак тощо. Майже 5 тис. років тому жителям Персії вже був відомий опій. За 1500 років до н. е. було зібрано майже 700 рецептів, багато з яких ґрунтувалися на опіумі [4, с. 31]. У стародавньому Римі було дозволено до вживання близько 400 видів рослин з наркотичними властивостями. Римський письменник і державний діяч Марк Порцій Катон (234-149 р. до н. е.) та римський вчений енциклопедист Марк Торрецій Варрон (116-27 р. до н. е.) у своїх творах згадували про мак, який входив до складу опійно-шафранової настоянки Сабура [6, с. 15].
Одурманюючі речовини викликали стан наркотичного сп’яніння та ейфорії, полегшували страждання, зменшували біль. Галюциногенні, стимулюючі речовини, транквілізатори використовувалися у культових та релігійних цілях. Ними користувалися шамани для того, щоб увійти в контакт із потойбічним світом, передбачити майбутню долю людини, побачити пророчі видіння. Отже, наркотичні речовини були відомі людям тисячі років тому назад.
Широке використання наркотиків (у даному випадку – морфію як знеболюючого препарату) отримало значне поширення у роки Кримської, Франко-Пруської, Першої світової і громадянської війн, тобто наприкінці XIX – на початку XX століття. Наркотичні препарати в медицині, як правило, використовувалися у вигляді пігулок, порошків та вдихалися під час паління.
Перший синтетичний наркотик героїн був відкритий у 1898 році й з часом був випущений у продаж компанією «Байєр». Фармацевти сподівалися, що цей препарат знизить приступи кашлю, але він викликав у пацієнтів наркотичну залежність.
Перша міжнародна Конференція з наркотиків, яка фінансувалася США і підписана в Гаазі, відбулася у 1912 році й торкалася проблем опіуму, морфіну та кокаїну. Країни, які підписали конвенцію, зобов’язувалися прийняти закони, які обмежували виробництво, продаж і використання наркотиків у медичних і дослідницький цілях. У 1914 році у США вступає в силу Акт Харрісона про наркотики – закон, який визнавав споживання героїну і морфіну «зловживанням наркотиками». Віднині наркозалежні були вимушені ховати факт свого споживання наркотиків, йшли у підпілля. У 1919 році право лікарів прописувати на свій розсуд оігіати обмежувалися рішенням Верховного суду країни. Але всі прийняті обмеження сприяли зростанню чорного ринку. У 1924 році Америка, Англія і Німеччина одночасно забороняють забезпечення опіумом наркозалежних, які знаходяться у клініках. Ці заборонні заходи призвели до ще більшого розростання чорного ринку наркотиків.
У роки Другої світової війни (1939-1945) наркотики широко застосовувалися солдатами воюючих армій. Після війни у країнах Заходу різко зросла кількість наркозалежних, а у 1960-х роках – особливо. Це був своєрідний протест молоді проти існуючого ладу, експансії США. Серед молоді були «популярні» куріння марихуани і експериментальне споживання психоделіків, яке дуже часто пов’язувалося з творчим і філософським пошуком, пацифізмом і рухом хіпі. Але у 1970-х роках природа і структура середовища споживання наркотиків у більшості країн Заходу змінилася. Студентство розподілилося на учасників «конопляного бунту» та серйозних політичних активістів, які відмовлялися від наркотиків. У 1970-х роках стали широко поширюватися важкі наркотики, в тому числі опіанти. Героїн став доступним цілим молодіжним групам, бандам, як символ «крутизни», що перейшли на ін’єкційне споживання наркотиків. Різке збільшення кількості смертей, пов’язаних з наркотиками, призвело до зростання проблем з приводу наркотизації молоді у СІЛА і Європі.
У Радянському Союзі ситуація з наркотиками складалася дещо інакше. В СРСР самим популярним наркотиком у 20-30-ті роки минулого століття був кокаїн, або «марафет». Більша частина кокаїністів була у віці менше 20 років. Кокаїн розповсюджували безпритульні, продавці сірників, цигарок, газет, дрібні злодюжки. Нюхати кокаїн починали з 10-12-річного віку. Дорослі приходили до кокаїну через пияцтво та алкоголь. Спекулянти привозили німецький, польський, японський кокаїни. Основна причина його поширення полягала у масовій безпритульності, злиднях, невихованості.
У 1950-1960-х роках почали спостерігатися випадки ін’єкційної наркоманії. Споживачі ін’єкційних наркотиків (СІН) у той час – представники багатих аристократичних сімей, поети, артисти, музиканти. Наркотики вважались капризом еліти і «хворобою дисидентів». У цей час у кримінальному середовищі з’являється поняття «ширка» – те, що можна ввести у вену за допомогою голки з метою отримання кайфу. «Ширкою» називали всі «кайфовміщуючі» препарати і суміші – від промедолу, морфіну гідрохлориду і закінчуючи барбітуратами. У 70-х роках минулого століття «ширкою» починають називати самотужки приготовлену витяжку алкалоїдів опію. До середини 1980-х років «ширка» стає популярною не лише у кримінальних колах, а й серед молоді СРСР. У цей період часу з’являються специфічні «професії»: «варщик» (той, хто готує «ширку»), «барига» (продавець); вживання «ширки» ригуалізуєгься і набуває риси субкультури. До середини 1980-х років наркотизація суспільства розпочалася значними темпами, що призвело до появи чорного ринку наркотиків і формування наркобізнесу.
Отже, наркотичні речовини відомі людству зі стародавніх часів. їх застосування та вживання було частиною ритуалу, традицій, релігійних вірувань. З часом винайдення сильнодіючих штучних наркотиків спровокувало значне їх поширення, особливо у молодіжному середовищі та стало елементом молодіжної субкультури. Серед СІН з’являється своєрідна «наркотична» термінологія. Значні темпи розповсюдження наркотичних речовин спостерігаються у світі, а згодом і в СРСР у другій половині XX ст. Особливо небезпечними стали ін’єкційні наркотики.