Зважаючи на те, що дозвілля в зарубіжних країнах розглядається як складова культурної сфери, основні питання дозвіллєвої сфери розробляються в контексті культурної політики конкретної держави. В організації дозвіллєвої діяльності беруть активну участь молодіжні та спортивні організації, культурно-просвітні заклади, туристичні управління, органи міжнародної співпраці, екологічні об’єднання, соціальні служби та ін. Принципи державної політики в сфері дозвілля переростають в інституційні механізми взаємодії між суспільством та урядом і реалізуються через конкретні культурні, соціальні та дозвіллєві ініціативи. Єдиної політики, ефективної для дозвіллєвої сфери будь-якої країни, не може бути. Кожна держава визначає її відповідно до цінностей, завдань та культурних традицій конкретного суспільства. Так, в одних державах виразнішим є акцент на збереженні національної спадщини (Франція, Німеччина), в інших – на створенні нової культури, на сприянні культурному розвитку (Норвегія, Канада) або підтримці різноманітної культурної спадщини в межах країни (Шотландія та Уельс у Великобританії, Каталонія в Іспанії).
Однак, є деякі спільні принципи та позиції, прийняті та схвалені міжнародною спільнотою. Основні завдання державної політики у сфері культури вперше було визначено на Міжурядовій конференції інституційних, адміністративних та фінансових аспектів культурної політики (Венеція, 1970).
1. Надання можливостей для участі людини в культурному житті суспільства. Ця думка була висловлена ще на засіданні з проблем культурної політики в Монако (1967): “Примусити людей брати участь в культурній діяльності не означає запросити їх у якості глядачів культурної події, це означає “поєднати” їх з культурною дією та намагатися заохочувати їх творчі здібності”[1, С.8]. Відповідно до цього завдання держави світу значну увагу звертають на естетичне виховання дітей, адже розширення можливостей доступу до культурних надбань не означає відповідного збільшення участі в культурній діяльності тих людей, хто не залучався до них з дитинства.
2. Культурний розвиток, що робить культурну політику складовою загальної державної політики. Культурний розвиток асоціюється не лише з економічним розвитком держави. Культурний розвиток є необхідною умовою пристосування суспільства до технічного прогресу. “Культурний розвиток… є одночасно і засобом і метою економічного розвитку” [2, С.185].
3. Збереження та популяризація культурної самобутності. Домінування ідеї “плюралізму культур”, відродження мов і традицій окремих регіонів, досягнення “динамічної рівноваги між окремими (індивідуальними) культурами та загальною (єдиною) культурою держави” [2, С.185] відкрили можливість для реалізації культурних проектів для інвалідів, багатодітних сімей, етноменшин, людей похилого віку, дітей.
4. Розвиток міжнародних культурних зв’язків на сучасному етапі відбиває перехід від “державоцентричних” до орієнтованих на людину цінностей і покликаний сприяти взаємному знайомству з культурою та історією європейських народів, транснаціональному розповсюдженню культури, культурній багатоманітності та розвитку нових художніх форм, міжкультурному діалогу, визнанню культури як чинника економічної та соціальної інтеграції.
Французький дослідник Жирард А. розглядає культурну політику як динамічний процес, що вимагає постійного перегляду культурних цілей суспільства, його пріоритетів, конкретних завдань, розподілу засобів для досягнення бажаних результатів. Вчений виділяє дві моделі управління культурою: зусиллями незалежних організацій (США) та безпосередньо владою міністерств (Франція, Швеція). Для ефективної реалізації цих завдань культурна політика має оптимально поєднувати цілі, завдання та ресурси (кадри, фінанси, законодавство, розумну організацію).
Малкахі К. (Луїзіана, США) вважає за доцільне класифікувати культурну політику за такими адміністративними зразками: міністерство культури (за французькою традицією); міністерства культури окремих земель (згідно з німецькою системою); “централізована децентралізація” (Норвегія); ради з мистецтва (Канада) [9, C. 53].
Драгічевич-Сесич М. (Словенія) вважає перспективними такі моделі культурної політики.
1. Модель ліберальної політики (США), що передбачає приватне володіння засобами виробництва та розповсюдження культурних товарів. Провідна роль при цьому належить індустрії культури та її культурним продуктам, що задовольняють масовий попит. Вирішальний вплив на розвиток культурної політики здійснюють культурно-мистецькі приватні фонди.
2. Модель державної бюрократичної або просвітницької культурної політики (колишні соціалістичні країни, Франція, Швеція), що уособлює домінування держави, контролює сферу культури шляхом матеріальної та фінансової підтримки (Франція, Швеція) або створення так званого “соціального замовлення”, що надає культуротворчій діяльності відповідного змісту, нівелюючи та не допускаючи при цьому креативно-інноваційних змін (СРСР).
3. Модель національно-визвольної культурної політики (країни Східної Європи), що моделює розвиток національної самосвідомості як крайні прояви «шовінізму», націоналізму, «закритості культури», неприйняття творів мистецтва попередніх епох, культури національних меншин, альтернативного та експериментального мистецтва, орієнтацію на популістські культурні гасла.
4. Модель культурної політики перехідного періоду (Сербія), сутність якої полягає в реалізації будь-яких культурних ініціатив за допомогою державних структур, не здатних відмовитися від командно-бюрократичної системи управління. Суперечливі наслідки такої моделі відмежовують культуру від світової спільноти, наголошуючи на націоналістичних началах.
Культурна політика, на думку Драгічевич-Сесич М., це – сукупність продуманих дій, спрямованих на досягнення соціально прийнятних цілей [8, С. 60]. Для реалізації культурної політики державами застосовуються економічні (субсидії, гранти, кредити, податки), політично-правові (нормативно-юридичне регулювання) та морально-ідеологічні (громадський осуд, соціальне неприйняття, заохочення) інструменти.
Німецький культуролог Візанд А. виділяє дві основні моделі розвитку культурної політики.
1. Модель традиційної громадської підтримки мистецтва та культури. Вона передбачає: підтримку владою переважно традиційних закладів культури (музеїв, театрів, бібліотек, культурних центрів); встановлення владними структурами інституційного балансу між культурою та мистецтвом; фінансування за рахунок центрального уряду та громадського сектора; реалізацію культурної політики на національному рівні, неприпустимість в культурній політиці регіональних відмінностей, розвиток міжнародних культурних зв’язків лише в межах дипломатичної діяльності; активізацію населення як вдячного глядача, який повинен підтримувати культуру; діяльність в різних сферах культури художніх рад. Така модель не дозволяє реалізувати культурні інновації, забезпечити культурний розвиток регіонів, гнучкість культурного планування і призводить до адміністративного управління, в якому творче начало зводиться до мінімуму.
2. Ринкова модель вимагає: діяльності за ринковими правилами майже всіх секторів культурного життя, пріоритетності економічного розвитку, усунення перепон між масовою та високою культурами, менеджменту мистецтва (розробки організаційної системи культурного життя, планування культурного розвитку, управління закладами культури, адекватних форм міжнародної культурної співпраці), особливої уваги до розвитку місцевої культури, врахування запитів та інтересів клієнта. В ринковій моделі культурної політики переважають критерії рентабельності, постійне недофінансування культурних заходів, залежність художника від інтересів спонсора, орієнтація на міжнародні стандарти лише у сфері індустрії розваг [5, С. 47-50].
Головним критерієм оцінювання державної культурної політики є її ефективність, що полягає: в запереченні програм, нездатних досягти поставленої мети, ресурсовитратних; успішній реалізації культурних проектів, у прийнятті правильних рішень з питань культурного розвитку держави, в удосконаленні управління закладами культури та дозвілля [8, С. 61-62]. Невипадковим є створення в зарубіжних країнах (Великобританії, Франції, Німеччині, США, Канаді) наукових, інформаційно-соціологічних служб загальнонаціонального, регіонального, міського рівнів, завданням яких є вивчення культурно-дозвіллєвих інтересів і потреб різних груп населення; рекреаційних запитів особистості та об’єктивних можливостей їх задоволення; обсягу знань, вмінь і навичок різних соціальних груп населення в самоорганізації свого вільного часу; інфраструктури культурно-дозвіллєвої й рекреаційної сфери і тенденцій її розвитку; вивчення кадрових проблем. Наприклад, у Німеччині діє Інститут дозвіллєвих досліджень, в Данії — Центр соціального та культурного планування, в Австрії — Медіакульт.
Отже, однозначну характеристику засад культурної політики різних зарубіжних країн дати, практично, неможливо, адже культурна політика в кожній із них ґрунтується на основі національних історичних, політичних традицій, громадської підтримки культури. В кожній країні діє багато різноманітних організацій, створених для реалізації культурної політики. Вони втілюють у своїй діяльності певну філософію культури, національні традиції в організації культурної діяльності та наданні дозвіллєвих послуг.
До формування й реалізації культурної політики залучені органи влади різних рівнів, громадські структури, політичні об’єднання, творчі асоціації, комерційні фірми. Формуючи свої відношення із сферою культури та дозвілля, будь-яка державна влада обирає одну або кілька ролей, серед яких необхідно назвати такі: Інженер, Помічник, Патрон, Архітектор. Так, модель Архітектора реалізується в Данії, Швеції, Іспанії, однак найяскравішим зразком дотримання цієї моделі є Франція.
Франція є країною централізованих, адміністративно-державних традицій управління сферою культури. Так, провідну роль в розвитку культурно-дозвіллєвої сфери відіграє Міністерство культури й комунікації Франції, створене 1959 року. Воно підтримує широкий спектр напрямів культурно-дозвіллєвої діяльності (оперне, балетне, театральне, образотворче, хореографічне мистецтва, мову, молодіжну субкультуру, дизайн, моду, національну кухню, національну спадщину) за допомогою розгалуженої централізованої адміністративної мережі.
У підпорядкуванні Міністерства діють департаменти, галузеві управління, національні заклади культури, музичні театри, музеї, бібліотеки, культурно-мистецькі навчальні заклади, архіви, культурні центри, картинні галереї. Однак держава не фінансує їх повністю.
Культурна політика країни регулюється законами про творчі мистецькі проекти, охорону національної культурної спадщини, культурно-мистецьку освіту, книговидавництво, податкові пільги на культурні проекти, національне кіновиробництво. В цілому, культурна політика Франції характеризується такими ознаками:
– гігантоманією, прагненням реалізувати великі проекти (на зразок Будинків культури), створити культурні центри як храми духовності (Культурний центр імені Жоржа Помпіду);
– поєднанням культурного розвитку регіонів, адміністративної децентралізації з участю держави в культурній діяльності [9].
Культурна політика Франції характеризується єдиною скоординованістю, активною державною підтримкою вітчизняних (у тому числі й комерційних) культурних індустрій; захистом культурної спадщини та французької мови.
Разом з тим проект культурної політики не є виключною прерогативою Міністерства культури. Органи центральної влади та регіональні дирекції з культурних справ поєднує між собою Управління регіонального розвитку. Регіональні дирекції культурних справ забезпечують координацію діяльності Міністерства та органів місцевої влади, реалізують засади національної культурної політики в місцевих умовах, цілісність регіональної культурної політики, відповідають за фінансування місцевих культурних проектів, надають консультативну та методичну допомогу закладам культури на місцях, проводять наукові дослідження в галузі культури [7].
Відповідно до стратегії розвитку культурно-дозвіллєвої сфери в регіонах країни у 90-і роки ХХ ст. в країні було реалізовано більше 35 регіональних проектів, в результаті чого почали діяти музеї сучасного мистецтва в Греноблі, Сент-Етьєнні, Страсбурзі, відновлено музей Святого Петра в Ліоні, музей образотворчого мистецтва в Ліллі та Руані, археологічний музей в Арлі, сади “Кордері-руаяль” у Рошфорі, обладнано археологічну зону в Бібракті, відкрито ряд національних драматичних та культурних комплексів, національних сцен, що об’єднують будинки культури та центри культурної діяльності.
Британським винаходом вважається модель культурної політики держави, діючої за “принципом витягнутої руки”. Ця модель використовується в Австралії, Ірландії, Канаді та інших країнах, сутність її полягає у виділенні, а не розподілі державою коштів на фінансування культури. Розподіл коштів здійснюється громадсько-державними установами. Отже, на підтримку культурних проектів, програм, інститутів у відповідності з “принципом витягнутої руки” британська держава ніби визнає потребу культури в підтримці з державного бюджету, “але при цьому не бажає бути повноцінним суб’єктом такої підтримки” [7, С. 90] і дозволяє закладам культури виявляти свою незалежність.
На практиці, делеговані державою повноваження виконують зовнішньо незалежні організації у сфері культури — Англійська рада мистецтв, Британський кіноінститут, Комісія музеїв та галерей, Рада у справах спорту, Британська рада туризму. Вони відносно самостійно визначають свою політику та подальшу долю державних асигнувань. Держава-Патрон здатна оперативно реагувати на зміну стилів та напрямів в сучасній культурній творчості.
Отже, “принцип витягнутої руки” реалізується в діяльності:
- Ради мистецтв Великобританії (з 1994 року — Ради мистецтв Англії, Шотландії та Уельсу), у підпорядкуванні якої перебувають Королівський Шекспірівський театр, Національний театр, Королівська опера, Англійська національна опера та інші заклади культури національного значення;
- регіональних управлінь мистецтв, які фінансують культурно-мистецькі проекти регіонального масштабу;
- Департаменту у справах культури, мас-медіа та спорту, у підпорядкуванні якого перебувають Національна лотерея, Національні Мистецькі Колекції, Управління Архітектурної спадщини, національні музеї.
Модель культурної політики в ролі Помічника найяскравіше виявляє свої риси в США. Ідеологію американського суспільства в цілому та культурної політики зокрема характеризують плюралізм, децентралізація, індивідуалізм, прагматизм, сцієнтизм та культ успіху. Культурна сфера країни включає елітарну та масову, комерційну та неприбуткову, професійну та аматорську культуру і передбачає: виділення грантів, нагород, здійснення урядових замовлень та досліджень, власних культурно-мистецьких програм, залучення експертів, організацію конференцій, створення сприятливої податкової бази, політики заохочення благодійництва та сприяння розвитку “третього сектора”.
Культурна політика реалізується за допомогою Національних Фондів підтримки мистецтв (NEA) та гуманітарних наук (NEH), Смітсонівського Інституту, Національної галереї, Інституту музейної та бібліотечної справи, мережі Громадського мовлення, ін. інституцій. Однак роль лідерів у реалізації культурної політики відводиться Національним фондам підтримки мистецтв та гуманітарних наук. Так, в структурі Національного фонду підтримки мистецтв створено такі підрозділи: “Освіта та доступність”, “Творча розробка та презентація творчих проектів”, “Культурна спадщина та її презентація”, інші. Пріоритетними напрямами діяльності цих організацій є розвиток мистецької освіти; розширення доступу населення до культурних цінностей, особливо в сільській місцевості; сприяння децентралізації механізмів підтримки мистецтва, збереження культурних багатств країни; створення умов для творчості та демонстрації результатів творчої діяльності; покращання роботи закладів культури та мистецтва.
Цілісний підхід до проблем культури та дозвілля продемонстровано у доповіді “Креативна Америка” Президентської Ради з питань мистецтв та гуманітарних програм. У доповіді викладено основні положення, що складають основу культурного розвитку країни:
– відродження американської філантропічної діяльності у сфері культури;
– виявлення основних проблем у сфері охорони культури та планування захисту культурної спадщини;
– об’єднання зусиль держави та приватних інвесторів для залучення новітніх технологій в культурну практику;
– покращання якості освіти у сфері гуманітарних наук;
– удосконалення міжнародного культурного обміну [6].
Найрозвиненішою складовою підтримки культури та мистецтва в США є місцеві агентства, що створюються як організації громад, покликані фінансово підтримувати різні культурницькі акції в межах громади. Перші місцеві агентства виникли з ініціативи місцевих органів влади ще у 40-і роки ХХ ст., а у 80-і роки ХХ ст. вони перетворюються на авторитетні органи, здатні здійснювати професійне керівництво, культурне планування та реалізацію дозвіллєвих регіональних програм.
Питання культури на рівні штатів вирішують ради мистецтв і агентства, які є автономними громадськими органами, автономними або неавтономними підрозділами у складі виконавчих органів влади штату.
Місцеві культурно-мистецькі агенції – це неприбуткові організації. Різноманітні стимули та податкові пільги, “доповнюючі гранти”, призвели до створення значної кількості фундацій, що мають різні завдання, критерії і напрями діяльності.
Місцевий рівень влади створюється відповідно до законодавства штату з урахуванням чисельності населення та розміру території. Місцеві органи влади (графства, округи) є адміністративно-територіальними одиницями штатів, до складу яких входять муніципалітетами, селища, шкільні та спеціальні округи.
Рекреаційні та дозвіллєві служби фінансуються з місцевих бюджетів на 75% (за статистичними даними 1999-2000 років). Прибуткові статті місцевих бюджетів складають різноманітні податки (від сплати комунальних послуг, продажу муніципальної власності, облігацій, плати за ліцензії), неподаткові надходження та субсидії федерального і штатного урядів. Федеральна допомога надається місцевим органам влади у вигляді дотацій, субсидій, цільових та вільних кредитів.
Країни Центральної та Східної Європи зіткнулися з різними проблемами у період культурної трансформації, однак у них є спільні ознаки, притаманні всім посткомуністичним державам. Після зміни політичних режимів наприкінці 80-х — початку 90-х років ХХ ст., створюється нова модель культурної політики, що забезпечує свободу творчості та культурного життя, децентралізацію соціально-культурної сфери, багатоманітність видів культурної творчості та міжнародних контактів, комерціалізацію індустрії культури та дозвілля, залучення нових учасників культурно-дозвіллєвого процесу (фондів, приватних закладів, творчих асоціацій), зацікавленість культурною самобутністю та народними традиціями.
Країни Центральної та Східної Європи пережили труднощі перехідного етапу: спад виробництва, докорінні зміни в структурі власності та виробничих відносинах, суспільній психології та масовій свідомості, перехід від фіксованих державних цін до вільних, ринкових, що супроводжувався непослідовним інфляційним процесом та різким зниженням життєвого рівня населення, зростанням безробіття.
У сфері культури було проведено ряд реформ для: децентралізації управління галуззю; переорієнтації закладів культури на діяльність в ринкових умовах; удосконалення законодавства відповідно до нових соціально-економічних та політичних умов;
створення нових адміністративних органів, забезпечення розвитку приватних, добровільних, муніципальних закладів культури. Головним в культурній політиці країн Центральної та Східної Європи стала децентралізація, що й сьогодні ще не набула належного рівня. Уряди країн, проголошуючи принципи децентралізації, прагнуть утримати хоча б частковий контроль над діяльністю закладів культури. Натомість, більшість закладів культури, мріючи про самостійність, водночас сподіваються на фінансування та відповідальність центрального уряду.
Активними прибічниками ідеї розвитку культури на місцях є організації недержавного сектору, однак вони ще недостатньо зміцніли для здійснення культурно-дозвіллєвої діяльності на добровільних засадах, а також не мають суттєвого впливу на формування громадської думки.
Зростання інтеграційних процесів в сучасному світі призводить до нівелювання етнокультурних розбіжностей. Національні культури зазначають небезпечного впливу масової культури. З цього погляду, цікавим є досвід культурної політики Канади, в якій домінує тенденція до збереження самобутності національних культур. Самобутність канадської культури виявляється у спільних системах цінностей, образу мислення, звичаях, філософії, релігії, етиці, у формах соціальної, економічної політичної організації суспільства, у єдиній самосвідомості. Канада вважається малозаселеною країною. На її якісні та кількісні харак-теристики великий вплив мають імміграційні процеси (наприклад, у Монреалі іммігрантське населення зростає вдвічі швидше, ніж чисельність корінних монреальців). Серед іммігрантів домінують представники європейських країн (47 %), хоча в останні роки на демографічну та етнолінгвістичну структуру Канади впливають представники Азії, Африки та Латинської Америки (передусім, Гонконгу, Філіпін, Індії, Китаю). Серед аборигенного населення Канади індійці складають 69 %, метиси — 26 %, ескімоси (або інуїти) — 5 %. Ці групи є корінними жителями Канади, її “першими націями” (First Nations).
Канада формувалася як двонаціональна, двомовна держава, у складі двох основних етносів — англоканадців та франкоканадців. Серед найпоширеніших мов канадців — англійська та французька, а з середини 90-х років ХХ ст. — китайська мова.
Культурна політика Канади розглядається урядом та населенням: як головна складова зовнішньополітичної стратегії країни; як важливий інструмент збереження самобутності канадського суспільства; як гарант національного суверенітету та національної гідності. Таку позицію уряду по відношенню до культурної сфери підтверджує й Кліф орд Лінкольн, голова Постійного комітету з канадської спадщини парламенту Канади, який зазначає: “Культура в усіх її проявах — це сутність та головне вираження нашої ідентичності…”. Саме сприйняття канадської культури як найціннішого надбання нації і є тією специфічною ознакою, що відрізняє канадців від інших народів світу. Специфіку культурної політики країни визначили: тривалий період культурної залежності спочатку від Великобританії, пізніше — від США; високий рівень антагонізму між франкофонною та англофонною спільнотами; проблематика культурного самовизначення нації.
Канада створила власну, доволі ефективну модель культурної політики, що ґрунтується на принципах свободи самовираження, свободи вибору, рівного доступу до культурних цінностей, культурної багатоманітності, співпраці з муніципальними органами влади та приватним сектором.
Важливою складовою культурної політики країни є вимога канадського змісту, що сприяє збереженню канадської самобутності і покликана відстоювати інтереси національних споживачів. Відчуваючи потужний вплив американської культури, Канада, ввівши вимогу канадського змісту, створила можливості для поширення канадської культурної продукції, не обмежуючи при цьому доступу населення до зарубіжних культурних зразків.
Незважаючи на масований іноземний вплив у сфері культури й дозвілля, Канада створила, а в останнє десятиліття значно зміцнила, національні культурні галузі (телебачення, книговидавництво, музичну індустрію, бібліотечну справу, національні заповідники та ін.). До вирішення питань культури та дозвілля, прямо чи опосередковано, в країні причетні: Канадська рада підтримки мистецтв, Міністерство канадської спадщини, Національний центр мистецтв, Національний департамент кіно, Національна галерея, Фонд розвитку культурної індустрії, а також різноманітні культурно-дозвіллєві заклади. Міністерство канадської спадщини, створене 1933 року, розглядає питання підтримки мистецтва та культури, спорту, паркової діяльності, історичних пам’яток, розвитку багатокультурності.
Головна відповідальність за управління культурою розподілена між провінціями, які складають Канадську конфедерацію. Пріоритетність управління питаннями культури та освіти у провінціях є особливо важливою для Квебека, якому домінування французької мови надає унікальної культурної самобутності. Основними інструментами в удосконаленні культурно-дозвіл- лєвого споживання є фінансові стимули та програми, вимога канадського змісту, податкові пільги, іноземні інвестиції, заходи, спрямовані на забезпечення інтелектуальної власності.
Взагалі, характерною ознакою культурної політики Канади є яскраво виражений регіоналізм, перевага місцевих інтересів та потреб над загальнодержавними. При цьому регіональна багатоманітність Канади поєднується з етнічною багатоманітністю і сприяє формуванню “етнокультурної мозаїки”, яку канадці всіляко підтримують та розвивають. Активна підтримка “етнічної мозаїки” виражається в загальнодержавній концепції багатокультурності, прийнятій ще 1971 року, а також в домінуванні в Канаді “однієї нації, двох мов і множинності культур” [4, С.124].
Отже, культурна індустрія Канади відіграє важливу роль в житті всієї країни. Доволі успішна культурна політика дозволяє гідно представляти канадську культуру на світовій арені та за-безпечує своїм громадянам доступ до світових досягнень у галузі культури та дозвілля. Головним завданням державної політики Канади у сфері дозвілля є удосконалення тих умов, в яких створюється, споживається, зберігається національна культурна продукція, а також здійснюється пропаганда канадської культури у світі.
Тобто, Канада в питаннях культури дотримується поєднання «принципу довгої руки» та культурного плюралізму.
Серед країн Азіатського регіону варто проаналізувати досвід культурної політики в Японії. На державному рівні тут створено Агентство у справах культури, яке має такі підрозділи: департамент у справах культури, що дбає про розвиток мистецтва, японської мови, авторських прав та релігійних організацій; департамент охорони власності у сфері культури, що займається питаннями традиційної культури, захистом пам’яток, міст, розвитком архітектури та прикладного мистецтва. У підпорядкуванні Агентства перебувають національні музеї, дослідні інститути, Японська академія мистецтв. Метою національної культурної політики є всебічна підтримка культурного процесу і створення сприятливих умов для споживання культури, удосконалення інфраструктури культури в національному масштабі, заохочення творчої діяльності, допомога регіональній культурі та створення умов для активної участі в культурно-дозвіллєвій діяльності населення, збереження регіональної культури, захист культурної власності, розвиток міжнародних культурних зв’язків.
Питання культури та дозвілля в країні вирішують також Японський фонд мистецтв, Асоціація корпоративної підтримки мистецтв, Рада художніх фондів.
На регіональному та місцевому рівнях питаннями культури займаються спеціальні відділи, створені у місцевих виконавчих органах влади, що діють відповідно до плану розвитку культури країни. Пріоритетними напрямами культурної діяльності визнано такі: посилення політичної підтримки культурної сфери; збільшення бюджетних асигнувань на культуру та удосконалення податкової системи; підтримка творчої діяльності; підтримка культури на місцях; сприяння розвитку побутової культури; захист японської мови; удосконалення системи авторських прав; захист культурної спадщини; покращання діяльності релігійних організацій; розвиток інформаційної структури культури; інтенсифікація міжнародного культурного обміну.
У фінансуванні держава відіграє допоміжну роль. Японський уряд, дотримуючись політики децентралізації, наполягає на фінансуванні дозвіллєвої сфери місцевими органами влади. На відміну від європейських країн та США, в Японії значна частина пожертв надходить не від приватних осіб, а від великих корпорацій. В країні майже відсутні традиції спонсорства та меценатства від окремих громадян [11].
Отже, у світі загальноприйнятим вважається поділ різноманітних моделей культурної політики на моделі Інженера, Архітектора, Патрона, Помічника. І хоча кожна модель має свої специфічні ознаки, об’єднувальною ланкою є головна мета культурної політики, що полягає в самореалізації потенціалу особистості, всебічному розкритті здібностей людини. Тому питання доступності до зразків культури, залучення населення до дозвіллєвої діяльності, його активна соціально-культурна позиція є головним завданням культурної політики зарубіжних країн.
Висновки
Дозвілля в зарубіжних країнах розглядається як складова культурної сфери, а головні питання дозвіллєвої сфери розробляються в контексті культурної політики конкретної держави. Разом з тим окремі аспекти дозвіллєвої сфери (освітній потенціал, педагогічні принципи дозвілля, соціологія дозвілля, інші) є об’єктом різних сфер життєдіяльності держави.
Кожна держава визначає власну культурну політику відповідно до цінностей, завдань та культурних переваг конкретної держави. Принципи державної політики у сфері дозвілля пере-ростають в інституційні механізми взаємодії між суспільством та урядом і реалізуються в конкретних культурних, соціальних та дозвіллєвих ініціативах.
Спільними принципами та позиціями, прийнятими та схваленими міжнародною спільнотою у сфері культури є: створення можливостей для участі людини в культурному житті суспільства, культурний розвиток, завдяки якому культурна політика стає складовою загальної державної політики; збереження та популяризація культурної самобутності; розвиток міжнародних культурних зв’язків.
Невід’ємною складовою державної культурної політики є оцінювання її ефективності, сутність якої полягає в неприйнятті програм, нездатних досягти поставленої мети, ресурсозатратних, в успішному процесі реалізації культурних проектів, прийнятті правильних рішень з питань культурного розвитку держави, в удосконаленні управління закладами культури та дозвілля.
Незмінною умовою успішної культурної політики вважається тісний зв’язок між рішеннями, що впливають на культурне життя та потребами й запитами міського населення.
Література
1. Cultural polisy: a preliminary study. — P., UNESKO, 1969.
2. Girard A. Cultural Development: Experiences and Policies. P., UNESCO, 1983.
3. Акимов Ю.Г. Канадское общество на пороге ХХІ века (по материалам частичной переписи населения) // США, Канада: экономика, политика, культура. — 2001. – № 8-9.
4. Владимирова М.А. Влияние культурной среды на формирование национальной самобытности (на примере канадской и американской культур) // США, Канада: экономика, политика, культура. — 2001. – № 9.
5. Востряков Л.Е. Культурная политика в современном мире (взгляд из России) // Материальная база сферы культуры: Науч.- информ. сб. — Вып.1. — М.: Изд. РГБ, 2000.
6. Государственная поддержка искусства в структуре культурной политики США // Культура в современном мире. — 2003. — Вып. 4.
7. Гриценко О.А. Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі. — Київ: УЦКД, 2000.
8. Драгичевич-Сесич М. Культурная политика: новая роль администратора и менеджера культуры — роль посредника // Материальная база сферы культуры: Науч.-информ. сб. — Вып.2. — М.: Изд. РГБ, 1999.
9. Общественная поддержка культуры во Франции, Германии, Норвегии, Канаде // Культура в современном мире. — 2002. — Вып. 5.
10. Соколов В.И. Глобализация и аборигенное население Канады // США, Канада: экономика, политика, культура. — 2002. – № 5.
11. Сравнительный анализ культурной политики Соединенных Штатов и Японии // Панорама культурной жизни зарубежных стран. — 2000. — Вып. 7-8.
12. Экономические основы культурной деятельности. Индивидуальные предпочтения и общественный интерес. В 3-х томах. Экономическая политика в сфере культуры: новый век, новый взгляд (отв.редакторы А.Я.Рубинштейн, Б.Ю.Сорочкин). — СПб.: Алетейа, 2002.