Пропедевтична педіатрія

Розділ 2. Історія розвитку педіатрії

З давніх часів племена, що населяли територію сучасної України (поляни, сіверяни, деревляни, бужани, волиняни, уличі та ін.), турбувалися про продовження роду, збільшення чисельності населення, яке могло б обробляти надзвичайно родючі українські чорноземи. Саме тому особливою була турбота про дітей.

Наприкінці IX ст. закінчилося формування найбільшої в Європі феодальної держави — Київської Русі. Її столиця Київ — «мать городов русских» — стала одним із найкращих міст Європи, визнаним центром економічного, політичного і культурного розвитку східнослов’янських держав. Високим рівнем культури, живопису, успіхами у будівництві і архітектурі, прикладному мистецтві, медицині славився Древній Київ.

За 15 століть історії він неодноразово зазнавав спустошливих набігів і розорень. Але ні руйнівні війни, ні численні пожежі і стихійні лиха, ні тяжкі епідемії, голод і злиденність — ніщо не могло зупинити його поступального розвитку. Древній Київ відроджувався із попелу, постійно ріс і розвивався, будучи джерелом високої духовності слов’янських народів, символом єдності Л нерозривності долі братніх народів.

У східних слов’ян, як і в інших народів, спроби лікування з’явилися ще в період первісно-родового ладу. Але майже до XIX ст. педіатрія не тільки не виділялася як окрема галузь медицини, але й не була навіть усвідомлена необхідність такого виділення. Таке положення було природним наслідком майже повної відсутності наукових даних про анатомо-фізіологічні особливості дитячого організму, особливо в окремі вікові періоди, і в зв’язку з цим мало місце нерозуміння причин виникнення і особливостей перебігу захворювань у дітей.

Разом з тим, родопоміч, догляд за новонародженими дітьми, лікування дитячих хвороб і запобігання їм, як відомо, є одним із найдавніших видів надання медичної допомоги. Слід відмітити, що медична допомога матері і дитині протягом тисячоліть залишалася прерогативою жінки, яка зберігала багатовіковий народний досвід. Серед осіб, які займалися лікуванням на Русі, згадуються «повитухи», до яких з любов’ю ставилися в народі. Цим представницям народної медицини належала основна роль щодо надання допомоги при пологах і лікуванні дітей.

Важливо підкреслити, що історія розвитку педіатрії в Україні тісно пов’язана з історією медицини і світової педіатрії. Розглядаючи історичні етапи розвитку педіатрії, вважаємо, що слід розпочати з Гіппократа (460-372 pp. до н.е.), великого лікаря античного світу, який мав величезний вплив на всі подальші етапи розвитку медицини і до наших днів. Звичайно, Гіппократ не був педіатром, але його роботи свідчать, що, вивчаючи хвороби у дорослих, він звернув увагу на особливості дитячого організму. Особливу увагу Гіппократ приділяв захворюванням новонароджених і немовлят—афтам, омфаліту, діареї та ін. Він залишив прекрасний опис клінічного перебігу епідемічного паротиту.

Особливо велике значення в галузі педіатрії мали роботи Сорана Ефесського, який жив у Римі в період правління Траяна та Адріана і був сучасником Галена.

Роботи Сорана містять багатий матеріал з дієтетики, догляду за новонародженими та дітьми грудного віку. Він детально розглянув такі питання, як перев’язка пуповини, одяг дитини, догляд за нею та ін. Особливе значення мала книга Сорана Ефесського «De arte obstetrica», що дозволило вважати його першим педіатром Риму.

Слід відзначити, що роботи Сорана Ефеського були добре відомі українським педіатрам. Про це свідчить той факт, що професор І.В.Троїцький видав у 1889 р. монографію «Соран Эфесский — первый педиатр вечного города» (Киев, 1889), а згодом зробив доповідь про Сорана Ефесського на Міжнародному педіатричному конгресі в Римі у 1890 p.

Праці лікарів античності мали великий вплив на їх послідовників. Це досить добре видно на прикладі одного з великих лікарів середньовіччя Абу Бакра Ар-Разі (865-925). Сучасники навіть відзначили його титулом «арабського Гіппократа». Вважають, що Абу Бакра Ар-Разі є автором 180-200 праць, присвячених медицині, філософії, хімії, математиці, астрономії та ін. Але основною його педіатричною працею є невеликий трактат «Дитяча практика», перекладений на латинську мову в кінці XII ст. Перше друкарське видання опубліковано в Мілані в 1481 р. Потім «Дитяча практика» неодноразово перевидавалась протягом XV-XVII ст.

Трактат Ар-Разі налічує всього 3 сторінки і містить 24 невеликі розділи, в кожному із яких описане одне дитяче захворювання або їх група. Як правило, в розділі викладаються причини захворювання, класифікація (звичайно виділяються вроджена і набута форми), клініка, лікування, іноді прогноз. Механізм розвитку хвороби полягає в основному в гуморальній теорії і теорії чотирьох якостей. Наприклад, «эпилепсия происходит от порочности естественного сочетания в мозгу влажного и холодного». Але зустрічаються і Досить раціональні пояснення. Зокрема, на думку Ар-Разі, блювання може виникнути внаслідок перегодовування або вживання недоброякісного молока.

Діагноз ґрунтується лише на даних опитування, ретельного огляду, рідко — Пальпації і дослідження виділень, тому клінічний опис захворювання досить точний і конкретний. В рекомендаціях щодо лікування на першому місці стоїть Етичне харчування. Разом з тим арсенал рекомендованих Ар-Разі лікарських засобів досить великий, близько 90 лікарських рослин, близько 20 засобів тваринного і 15 — мінерального походження. Але ефективність великої кількості рекомендованих Ар-Разі засобів оцінити важко, якщо взагалі можливо.

Не зважаючи на всі недоліки, праця Ар-Разі мала значний вплив на розвиток знань про хвороби дитячого організму, способи їх діагностики і лікування.

З середини XIII ст. для Києва настав важкий час золотоординського іга. Медицина у ці роки зосереджувалася майже виключно в монастирях. Голод, розруха, тяжкі епідемії охоплювали українські міста і села. В XV-XVII ст. поряд з народними лікарями медичну допомогу надавали цирульники. В цей час починають з’являтися перші друковані книги, присвячені дитячим хворобам. Перша з таких книг, — «Libellus de ergitudinibus infantum» («Книга про дитячі хвороби») побачила світ 21 квітня 1472 р. в Італії. Її автором був Павло Багеллярд, який протягом ЗО років викладав медицину в знаменитому Падуанському університеті. Ця книга є компілятивною, і думка про її написання виникла у П.Багеллярда під впливом трактата Ар-Разі. В першій частині книги П.Багеллярд дає поради акушеркам, наводить детальні вказівки щодо годування дитини, здійснення догляду за нею та висвітлює інші питання. В другій частині розглядаються захворювання дітей.

Через рік (1473) після появи в Італії книги П.Багеллярда в Німеччині вийшла ще одна книга з дитячих хвороб — «Регламент малих дітей. Як слід доглядати за дітьми — здоровими і хворими від їх народження до семирічного віку». Її автор Варфоломій Метлінгер — син аугсбурзького лікаря, і першоджерелами для нього були роботи Галена, Авіценни, Ар-Разі та ін. Ця книга була видана як фоліант на 37 аркушах і протягом 27 років перевидивалась 5 разів. Книга містить рекомендації щодо догляду за новонародженими і дітьми раннього віку, їх вигодовування, а також дані про 25 захворювань, які, на думку В. Мет- лінгера, найчастіше є причиною летальності дітей. Серед захворювань автор розглядає гідроцефалію, менінгіт, судороги, паралічі та ін.

На початку XVII ст. у розвитку медицини в Україні певну роль почали відігравати братства. У 1615 р. виникло Київське братство, яке мало свій госпіталь.

Київська Братсько-Могилянська академія, заснована в 1632 p., мала великий вплив на розвиток вітчизняної науки, у тому числі на підготовку національних медичних кадрів. Її вихованцями були Богдан Хмельницький, Григорій Сковорода, П.П.Гулак-Артемовський, чимало представників слов’яно-греко- латинської академії і Московського університету. Понад 40 вихованців академії захистили дисертації на здобуття ступеня доктора медицини, серед них такі видатні медики, як Д.С.Самойлович, М.М.Тереховський, О.М.Шумлянський, І.А.Полетика, К.І.Щепін та ін.

Однак в цей час в Україні, як і в інших країнах Східної Своропи, перевага віддавалася іноземним лікарям. Так, при дворі гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764) працювали доктори — француз Леклерк та німець Гебенштрайт.

У той же час (1751) вихованець Братсько-Могилянської академії І.А.Полетика професором Медичної академії в м. Кіль в Німеччині.

Необхідно відзначити, що в цей період значно збільшується кількість госпіталів і аптек. Наприклад, в такому порівняно невеликому містечку, як Глухов, в 1748 р. знаходилось декілька госпіталів. На це вказує історичне свідчення: «В 1748 г. в Глухове был огромный пожар, сгорело 275 домов, в том числе несколько школ и шпиталей (госпиталей)» (Россия.Полное географическое описание нашего отечества / Под ред.В.П.Семенова., Спб, 1903.— т.3.— С. 334).

Багато вихованців академії продовжували навчання в Московській і Петербурзькій госпітальних школах. Зокрема, лише з 1754 по 1768 р. з Київської академії до Медико-хірургічної в Санкт-Петербурзі перевелось понад 300 осіб. Все більше молоді виїжджає вчитися до закордонних університетів: Гейдельберзького, Лейпцігського, Кенігсберзького, Страсбурзького та ін. Через цю молодь здійснюється зв’язок України з західноєвропейською медичною наукою.

Прагнення молоді до науки зумовило спроби реформувати навчальну програму в Київській академії і включити до неї природничі науки, математику, медицину. Робилось чимало спроб перетворити на університет Київську академію і заснувати в Україні університети. Проте все це виявилось марним, російський уряд не дозволив відкрити в Україні університети.

Великий вплив на розвиток медицини, в тому числі і педіатрії, в Україні мало відкриття медичного факультету в Московському університеті (1764) і Петербурзької медико-хірургічної академії (1798), оскільки саме в цих медичних науково-педагогічних закладах протягом тривалого часу здійснювалась підготовка лікарів, які потім працювали на безмежних просторах Російської імперії.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був також і основоположник вітчизняного акушерства і педіатрії Н.М.Максимович-Амбодик.

Нестор Максимович Максимович-Амбодик народився 27 жовтня 1742 р. в с.Веприк (нині Гадячського p-ну Полтавської обл.). В 1756-1768 pp. навчався в Києво-Могилянській академії, потім в госпітальній школі в Петербурзі (1770- 1771), після закінчення якої завершив свою медичну освіту в Страсбурзькому університеті (1771-1775). Там захистив докторську дисертацію на тему «О печени человека». Після повернення до Петербурга викладав акушерство в госпітальних школах. Першим з російських лікарів отримав звання професора акушерства і започаткував викладання лекцій російською мовою (до нього викладання проводилось німецькою мовою).

У 1786 р. професор Н.М.Максимович-Амбодик видав велику оригінальну працю «Искусство повивання, или наука о бабьичем деле», п’ятий розділ (140 стор.) якої присвячений фізіології дитини, її гігієні, хворобам у дітей і догляду за ними. Видання цієї праці мало велике значення для подальшого розвитку педіатрії в Російській імперії. Власне ця праця стала першою, в якій детально описувалось «о новорожденных младенцах, их качествах, природных свойствах, содержании, попечении и воспитании; о причинах, препятствующих взращению и воспитанию младенцев...», а також відомості про різні захворювання дитини, зокрема такі як віспа, кір, гельмінтоз, рахіт («аглицкая болезнь») та ін.

Але, мабуть, найбільш значний внесок в розвиток педіатрії як науки зробив наш видатний земляк Степан Хомич Хотовицький (1796-1885), ім’я якого посідає почесне місце в історії світової і вітчизняної медицини.

С.Х.Хотовицький по праву вважається першим російським педіатром і основоположником педіатрії як самостійної галузі медицини. Життєвий шлях С.Х.Хотовицького був важким і сповненим протиріч. Народився він в 1796 р. в сім’ї священника у містечку Красилові Волинської губернії (нині Хмельницька область). Після закінчення Житомирської духовної семінарії 17-річний юнак вступає до Петербурзької медико-хірургічної академії як «казенно-штатний вихованець» із стипендією 113 крб. на рік.

У серпні 1817 р. С.Х.Хотовицький закінчує академію із срібною медаллю і разом з 10 випускниками направляється за кордон, де стажується 4 роки.

Після повернення до Петербурга (1822) він призначається виконуючим обов’язки ад’юнкта при професорі С.А.Громові. Для затвердження цього звання Степан Хомич складає 14 іспитів на ступінь доктора медицини і в 1823 р. захищає іисертацію з гінекології.

Восени 1823 р. С.Х.Хотовицький перериває діяльність у медико-хірургічній академії у зв’язку з від’їздом до Астрахані на боротьбу з холерою, звідки повертається лише в травні 1825 р. За цей період він зібрав матеріал щодо умов виникнення епідемії холери. У зв’язку зі спалахом холери в Петербурзі в 1830 р. С.Х.Хотовицький увійшов до Медичної ради при Комітеті з боротьби з холерою, і зібрані ним матеріали двох епідемій стали основою для написання монографічної праці «Про холеру», виданої в 1832 р.

У цей період у зв’язку з тимчасовим від’їздом С.А.Громова, С.Х.Хотовицький стає професором кафедри. За добросовісну діяльність конференція академії рекомендує його на посаду ординарного професора (1832).

У 1833 р. С.Х.Хотовицький стає редактором «Військово-медичного журналу» Медичного департаменту Військового міністерства і публікує ряд наукових праць: «О болезненном состоянии кровавых испражнений из матки» (170 с.), «О жилищах в медико-полицейском отношении» (200 с.), «О некоторых младенческих болезнях» (160 с.) та ін.

У 1836 р. в Петербурзькій медико-хірургічній академії створено кафедру акушерства, жіночих і дитячих хвороб, яку очолив С.Х.Хотовицький. Особливу увагу він приділяє викладанню педіатрії і вперше третину лекцій присвячує дитячим хворобам. Дякуючи С.Х.Хотовицькому, відкривається перша дитяча кліника при академії, він розробляє докладний план її будівництва. Проте керування першою дитячою клінікою було доручено професору І.І.Мяновсь- кому, який був далеким від педіатрії і зовсім нею не цікавився.

Вперше С.Х.Хотовицький застосовує для діагностики хвороб у дітей методики пальпації, перкусії, аускультації. Проте найвидатнішою подією в житті С.Х.Хотовицького, що принесла славу йому і всій медичній громадськості Росії, був вихід у світ у 1847 р. першого оригінального посібника з педіатрії «Педіятрика» (900 с.). Ця найкраща і остання праця Степана Хомича була перекладена на іноземні мови. Свій оригінальний посібник С.Х.Хотовицький видав у віці 51 року, будучи досвідченим спеціалистом. Після видання «Педіятрики» С.Х.Хотовицький подає у відставку, залишає кафедру і остаточно розриває зв’язки з академією. Причини залишилися для нас невідомими. Наступні 25 років життя у відставці Степан Хомич не займався науковою діяльністю, але його внесок назавжди ввійшов до золотої скарбниці педіатрії.

Після відставки С.Х.Хотовицького (1847) протягом 13 років викладання педіатрії в Петербурзькій медико-хірургічній академії переживало занепад. Лише весною 1861 р. конференція академії доручила викладати курс дитячих хвороб приват-доценту Івану Івановичу Радецькому (1835-1904), який читав лекційний курс і мав клініку на 20 ліжок та амбулаторний пройом хворих дітей. Це дозволило йому успішно поєднувати теоретичну і практичну підготовку студентів з дитячих хвороб. Але через рік І.І.Радецький припинив заняття і поїхав на стажування за кордон.

Однак заняття із студентами не припинялися, оскільки в цей час на Конференції академії було присвоєно звання приват-доцента з дитячих хвороб Михайлу Самойловичу Зеленському (1829-1890) після успішного захисту ним в 1853 р. докторської дисертації «Семиотика и диагностика болезней спинного мозга вообще» (через 6 міс. після закінчення медико-хірургічної академії) і читання пробної лекції на тему «Общий взгляд на особенности детских болезней». М.С.Зеленський протягом 8 років викладав курс дитячих хвороб. Він розробив детальну програму курсу, яка включала гігієну і дієтетику дітей, природне і штучне вигодовування, особливості жіночого молока, догляд за новонародженим, методику дослідження у дитини різних органів і систем, особливості перкусії і аускультації, якісне і мікроскопічне дослідження сечі та ін. Причому М.С.Зеленський продовжив поєднання теоретичного викладання педіатрії з практичними заняттями біля ліжка хворого.

Наукова діяльність М.С.Зеленського досить значна. Він написав 5 монографій і близько 10 журнальних статей, присвячених педіатрії, невропатології, психології і педагогіці.

Слід відзначити, що з 1865 р. вивчення педіатрії стало обов’язковим для студентів.

Починаючи з 1870 р. педіатрію в Петербурзькій медико-хірургічній академії почав викладати професор Микола Іванович Бистров (1841-1906), який після закінчення (1864) з золотою медаллю медико-хірургічної академії був залишений при академії і вибрав своєю спеціальністю дитячі хвороби. В 1867-

1870 pp. стажувався за кордоном, знайомлячись з діяльністю дитячих клінік. Одночасно в лабораторії Лібрейха він виконував досліди, присвячені впливу бромистого амонію на організм. В 1869 р. він успішно захистив дисертацію на ступінь доктора медицини на тему «О действии бромистого аммония на животный организм и терапевтическом употреблении его в детской практике». В 1870 р., маючи звання приват-доцента, М.I.Бистров зайняв посаду завідуючого клінікою дитячих хвороб і почав читати лекції з педіатрії.

Слухачами лекцій з педіатрії були студенти 4-го (раз на тиждень) і 5-го (3 рази на тиждень) курсів. Студентам 4-го курсу викладали анатомофізіологічні особливості дитини, дієтетику, гігієну і методи обстеження; один раз на тиждень студенти брали участь у прийомі амбулаторних хворих і клінічному обході. Студенти 5-го курсу слухали курс клініки і лікування відомих на той час дитячих хвороб і з ними частіше проводили практичні заняття.

Важливим етапом покращення підготовки майбутніх лікарів-педіатрів в Російській імперії було встановлення з 1879 р. обов’язкового окремого іспиту з дитячих хвороб при атестації на звання лікаря. Це відбулося на 20-30 років раніше, ніж за кордоном: в Австрії — в 1901 p., в Швейцарії — в 1912 p., в Німеччині — в 1918 р. і т.д.

На кафедрі, крім навчання, серед студентів проводилась велика наукова робота. За 25 років на кафедрі видано 126 наукових праць, з них 22 дисертації. М.І.Бистровим була створена петербурзька школа педіатрів. Під його керівництвом підготовлена чудова плеяда видатних педіатрів, таких як І.П.Коровін, В.Є.Чернов, В.П.Якубович, М.Д.Ван-Путерен, В.П.Жуковський та ін. Багато учнів М.І.Бистрова стали організаторами кафедр педіатрії в ряді університетів Російської імперії.

Славні традиції кафедри дитячих хвороб продовжив професор Микола Петрович Гундобін, якого в 1897 р. було обрано екстраординарним професором кафедри педіатрії Військово-медичної академії. Після закінчення у 1885 р. медичного факультету Московського університету М.П.Гундобін працював в московських дитячих лікарнях, а в 1889 р. переїхав до Петербурга і зайняв посаду лікаря при Міністерстві іноземних справ. Одночасно Н.П.Гундобін працює в лабораторії відомого патологоанатома М.В.Ускова, збирає і вивчає матеріал для докторської дисертації «Строение кишечника у детей», яку він успішно захистив у 1891 р. в Москві. З липня 1892 р. розпочалась викладацька діяльність М.П.Гундобіна, його було обрано приват-доцентом Військово-медичної академії.

Організація викладання на кафедрі в цей період знаходилась на високому рівні. Під керівництвом М.П.Гундобіна проводилась велика наукова робота: за 11 років (до 1908 р.) опубліковано 248 наукових праць, в тому числі 112 дисертацій, які майже всі присвячені вивченню анатомо-фізіологічних особливостей дитячого організму. Це рідкісний випадок в історії науки, коли за такий короткий період виконується значна кількість праць і колективно розробляється одна наукова проблема.

Особисто перу М.П.Гундобіна належить 65 наукових праць, з них визначне місце посідає фундаментальна праця «Особенности детского возраста» (1906), перекладена на німецьку мову.

В цій книзі детально викладені особливості будови та функції різних органів і систем дитячого організму. Вона містить матеріали, отримані 95 лікарями, які працювали під керівництвом М.П.Гундобіна протягом 7 років. По праву ця праця належить до скарбниці світової педіатрії.

Великою популярністю користувався також підручник М.П.Гундобіна «Общая и частная терапия болезней детского возраста» (1896). У цій праці детально викладено дію лікарських засобів на дитячий організм, принципи дозувань, значення методів гігієни і дієтетики в комплексному лікуванні різних захворювань у дітей.

Великий вплив на розвиток світової педіатрії мала наукова, педагогічна і клінічна діяльність професора Ніла Федоровича Філатова, якого справедливо називають основоположником російської клінічної педіатрії.

Н.Ф.Філатов народився 4 квітня 1847 р. в с. Михайлівна Пензенської губернії. Після закінчення Пензенського дворянського інституту він у 1864 р. вступив до медичного факультету Московського університету, який успішно закінчив у 1869 р. Працюючи земським лікарем, Н.Ф.Філатов склав іспити на доктора медицини і поїхав удосконалювати свої знання з педіатрії за кордон (Відень, Прага, Гейдельберг). Після повернення він працює ординатором в Софійській дитячій лікарні і готує докторську дисертацію на тему «К вопросу

об отношении бронхита к острой катаральной пневмонии», яку захистив у 1876 р. В 1891 р. його призначають професором і директором дитячої клініки медичного факультету Московського університету.

Н.Ф.Філатов опублікував понад 70 наукових праць, кожна з яких зробила суттєвий внесок в розвиток знань про дитячий організм і його захворювання. В 1885 р. Н.Ф.Філатов описав нове, невідоме того часу інфекційне захворювання, яке він назвав скарлатинозною краснухою. У цьому ж році Н.Ф.Філатов описав ще одне захворювання під назвою «железистая лихорадка», яке тепер називається інфекційним мононуклеозом.

Н.Ф.Філатов вперше (1895) описав пато-гномонічний симптом кору («...симптом этот состоит в отрубевидном шелушении эпителия на слизистой оболочке губ и щек»), який дозволяє поставити діагноз захворювання в катаральному періоді до появи характерного висипу на шкірі.

Всесвітню відомість отримали дослідження Н.Ф.Філатова про патогенез уражень серця при скарлатині і дифтерії, вивчення патогенезу деяких форм набрякового синдрому у дітей.

Велика заслуга Н.Ф.Філатова полягає також в тому, що він написав оригінальні праці з педіатрії («Лекции об острых инфекционных болезнях у детей», «Семиотика и диагностика детских болезней», «Краткий учебник детских болезней», «Клинические лекции»), які багато разів перевидавалися і перекладалися німецькою, чешською, італійською та французьською мовами.

Н.Ф.Філатов створив московську школу педіатрів, його відомими учнями були В.І.Молчанов і Г.Н.Сперанський.

Велике значення для розвитку педіатрії мало відкриття спеціалізованих установ для надання медичної допомоги дітям. Перша дитяча лікарня в Європі відкрита в 1769 р. при диспансері Армстронга в Лондоні, друга — в 1802 р. в Парижі. Дещо пізніше (1834) в Петербурзі на приватні кошти і благодійні пожертвування відкрита дитяча лікарня на 60 ліжок, яка згодом розширилась до 100 ліжок. У 1842 р. також на приватні кошти організована дитяча лікарня в Москві.

У нашій країні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. медичну допомогу надавали установи «общественного призрения». В цей період в Києві було відкрито «заведения для привития оспы младенцам», «акушерский дом», лікарню «для пользования от прилипчивых болезней» і ряд невеликих лікарень для обслуговування дорослого населення. У 1803 р. відкрито Кирилівську лікарню (нині лікарня ім. І.П.Павлова).

У другій половині XIX — початку XX ст. швидкими темпами розвивалась економіка Києва, значно збільшилася кількість населення. Якщо за період 1763- 1861 pp. (майже за 100 років) населення міста збільшилося усього на 23 тис. і становило 65 тис., то в 1865 р. воно досягло 71,4, в 1884 р. — 154,6, в 1913 р. — 595 тис. Але в цей час, за даними звітів 1884 p., в Києві з населенням 154,6 тис. працювало тільки 107 лікарів, які надавали медичну допомогу громадянам, серед них 61 лікар практикував приватно. Ці ж лікарі надавали допомогу і дитячому населенню міста.

Велику роль у підготовці лікарських кадрів, розвитку медичної науки відіграв відкритий у 1841 р. медичний факультет Київського університету. Значною була його роль і у розвитку педіатрії, акушерства, гінекології, розробці і здійсненні заходів щодо охорони здоров’я матері і дитини. Уже в період організації факультету було створено кафедру повивальної майстерності («повивального искусства»), на якій, починаючи з 1848 p., викладалися питання дитячих хвороб.

Організатором і першим керівником кафедри акушерства, жіночих і дитячих хвороб був заслужений ординарний професор Олександр Павлович Матвєєв (1816-1882), який у 1841 р. закінчив медичний факультет Московського університету і в 1847 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора медицини на тему «О послеродовых болезнях». Він завідував кафедрою протягом 38 років (1844-1882), був деканом медичного факультету (1862-1865) і ректором Київського університету (1865-1872 і 1875-1878).

Починаючи з 70-х років XIX ст. питання викладання педіатрії на кафедрі акушерства, жіночих та дитячих хвороб Київського університету посідали значне місце. З 1874 р. на цій кафедрі був організований доцентський курс дитячих хвороб, який читав доктор медицини Олександр Лукич Липський (1836-1889). В 1861 р. він закінчив медичний факультет Київського університету і з 1863 р. почав працювати на посаді асистента кафедри акушерства, жіночих і дитячих хвороб. У 1868 р. захистив дисертацію на ступінь доктора медицини на тему «О микроскопическом строении кишечного канала». Протягом 1870- 1874 pp. стажувався за кордоном з педіатрії, а потім з 1874 по 1889 р. першим в Україні почав читати самостійний доцентський курс дитячих хвороб на кафедрі акушерства, жіночих і дитячих хвороб.

У 1885 р. для викладання педіатрії було запрошено ще одного приват-доцента — талановитого педіатра Івана Віссаріоновича Троїцького (1856-1923), учня професора М.І.Бистрова. У 1883 р. він захистив докторську дисертацію на тему «Материалы к учению об эпидемическом перипаротите», яка внесла ясність в діагностику і патогенез цього захворювання. У 1887 р. він видав перший в Україні посібник «Курс лекцій про хвороби дитячого віку», в якому активно пропагував природне вигодовування, підкреслював значення І факторів зовнішнього середовища, фізичного і гігієнічного виховання дитини для її нормального росту і гармонічного розвитку.

У 1873 р. з нагоди видужання «Государя Наследника Цесаревича Александра Александро- План 2-го поверху Дитячої клініки Університету Святого Володимира 1874 р. було оголошено листа Є.П.Демидової, княгині Сан-Донато, в якому вона висловила своє бажання виділені нею кошти використати на спорудження дитячої лікарні. У1875 р. на прекрасних схилах Шовковичної гори розпочалося будівництво міської лікарні. Але будівництво дитячого відділення на території міської Олександрівської лікарні (нині міська клінічна лікарня №14) за планом міського архітектора А.К.Геккера розпочалось тільки в 1889 р. Всього на будівництво дитячого відділення було затрачено 82 410 крб. Восени (1 жовтня) 1891 р. відбулось освячення дитячого відділення і відкрито прийом хворих дітей. Дитяча клініка спочатку була розрахована на 20 ліжок, а згодом розширена до 40 ліжок. Вона мала три відділення: терапевтичне, хірургічне та інфекційне, в якому були ізольовані кімнати для хворих на кір, скарлатину та дифтерію. Протягом перших двох років функціонування дитячого відділення (1891-1893) лікування отримали 639 хворих дітей, з них 334 — у терапевтичному відділенні, 126 — у хірургічному та 179 — у інфекційному.

В будинку дитячого відділення знаходилась також аудиторія, розрахована на 150 студентів, і допоміжні приміщення кафедри дитячих хвороб медичного факультету Київського університету ім. Св. Володимира, яка була організована у 1889 p., де під час лекцій демонструвались амбулаторні хворі.

Це була перша в Україні кафедра дитячих хвороб і її керівником був професор Василь Єгорович Чернов (1852-1915) — вихованець Петербурзької медико-хірургічної академії (1974), учень професора М.І.Бистрова. Крім дисертації на тему «О всасывании жира взрослыми и детьми во время лихорадочных заболеваний и вне их» В.Є.Чернов на момент приїзду до Києва опублікував понад 20 наукових праць у періодичній медичній пресі.

Про педагогічну майстерність В.Є.Чернова, а також про його педіатричне кредо можна міркувати з першої прочитаної ним в Київському університеті лекції, яка була опублікована в газеті «Врач» (№49 і №50 за 1890 p.). Своїм слухачам В.Є.Чернов насамперед викладав історію організації кафедр педіатрії в нашій країні і переконливо доводив прогресивні погляди вітчизняних учених. Виникаючі у багатьох сумніви про необхідність виділити педіатрію в особливу спеціальність В.Є.Чернов пояснював недостатнім знанням цієї галузі медичних знань. Необхідність глибокого знання специфіки дитячих захворювань та методики їх лікування для кожного лікаря В.Є.Чернов обґрунтовував цифровими даними (з таблиці смертності дітей), які вимагали глибоких міркувань.

Широка демонстрація хворих на лекціях, вміле, дохідливе викладання матеріалу, використання всіх сучасних на той період досягнень в галузі педіатрії обумовили популярність В.Є.Чернова як чудового лектора. Тепло згадує про нього як про одного з своїх вчителів колишній студент Київського університету, відомий вітчизняний педіатр професор О.А. Кисель.

Значним був діапазон науково-практичної діяльності В.Є.Чернова та його співробітників. Цьому сприяли, з одного боку, величезна ерудиція та широта знань В.Є.Чернова, з другого, те, що педіатрія на той час включала всі без винятку галузі медичних знань у застосуванні до дітей. В клініці дитячих хвороб зосереджувались хворі діти, які потребували терапевтичної, хірургічної, неврологічної, урологічної, дерматологічної, офтальмологічної допомоги. Усім цим хворим надавав допомогу педіатр, і лише в окремих випадках можна було звертатися до консультантів інших спеціальностей.

Більшість оперативних втручань у дітей виконував сам проф. В.Є.Чернов або лікарі клініки під його керівництвом. Хірургічна кваліфікація В.Є.Чернова та його учнів була настільки високою, що дітей до хірургічного відділення переводили у поодиноких випадках. В історіях хвороби університетської педіатрічної клініки є багато записів про добре проведені операції.

Заслуговує на увагу різноманітність тематики наукових праць, доповідей та повідомлень В.Є.Чернова і його учнів. Так у 1892 р. В.Є.Чернов опублікував монографію «О перитифлитах и паратифлитах у детей», яка сприяла усуненню найрізноманітніших й іноді суперечливих даних про етіологію і переважно методику лікування цих хвороб. Вона стала основою для єдності поглядів на клініку і терапію паратифлітів і перитифлітів у дітей.

Результатом багаторічних спостережень та клінічних досліджень В.Є.Чернова була опублікована ним праця «Клинические наблюдения над хлорозом у детей. Некоторые этиологические моменты хлороза и лечение его» («Русский архив патологии», 1897, т.З, вип. 1-3). Ця книга поклала основу багатьом наступним дослідженням з питань етіології, діагностики та терапії хлорозу у дітей.

Зібравши матеріал про 12 випадків захворювань дітей на гостру та хронічну бронхоектазію, В.Є.Чернов у 1906 р. публікує монографію на цю тему. В монографії він проводить всебічний аналіз окремих даних про етіологію, перебіг, кінцевий наслідок цих захворювань і різних методів їх лікування. Монографія стала посібником для багатьох лікарів-педіатрів, які нерідко відчували труднощі під час діагностики і лікування гострої та хронічної бронхоектазії.

У процесі викладання курсу В.Є.Чернов широко застосовує методику ознайомлення студентів з амбулаторними хворими, розглядаючи амбулаторний прийом як перший обов’язковий етап при вивченні клініки дитячих хвороб. В.Є.Чернов навчає також студентів методиці лабораторного дослідження, використовуючи всі досягнення лабораторної техніки. При цьому він застерігає майбутніх лікарів від зайвого, іноді невиправданого захоплення лабораторними дослідженнями.

Жодний клінічний випадок, який міг викликати інтерес у широкого кола практичних лікарів, не залишався в стінах клініки В.Є.Чернова. Він завжди знаходив шляхи для того, щоб зробити ці повчальні випадки здобутком усіх педіатрів.

В.Є.Чернов незмінно проявляв енергію при організації різних лікувальних установ, призначених для надання допомоги бідним дітям. Він був одним з активних членів організованого в Києві в 1900 р. товариства лікарень для хронічно хворих дітей. Чимало сил та енергії він віддав разом з І.В.Троїцьким роботі в дитячій амбулаторній лікарні, організованій в 1898 р. товариством надання допомоги хворим дітям в Києві.

Усвідомлення громадянського обов’язку В.Є.Черновим, його постійна готовність бути корисним своєму народові були основою його різноманітної і корисної діяльності, спрямованої на розвиток педіатричної науки в Україні, підготовку кваліфікованих лікарів-педіатрів, на створення бази для формування і розвитку київської педіатричної школи. Під керівництвом В.Є.Чернова в різні періоди його діяльності працювали професори І.В.Троїцький, А.О.Карницький, Є.Я.Гіндес, С.К.Гогітідзе, Є.Л.Скловський, Л.О.Фінкельштейн, лікарі-педіатри Ф.П.Григорович-Барський, П.Д.Бобровський, М.І.Александров, Т.Н.Сливак, Н.М.Ковесніков, І.М.Цвіткіс, Є.К.Контребінський та інші, які згодом стали представниками київської педіатричної школи.

Велику увагу вчені Києва і особисто В.Є.Чернов приділяли боротьбі з дитячими інфекційними захворюваннями, оскільки летальність при скарлатині досягала 18%о, при дифтерії — 31%о. Зокрема, вони проявляли ініціативу в боротьбі з дифтерією. У 1895 р. професор О.Д.Павловський одним із перших одержав у своїй лабораторії антидифтерійну сироватку, яку в тому ж році вперше в Україні застосував В.Є.Чернов. Після отриманих позитивних результатів у дитячій клініці потреба в ній швидко зростала, але її виробництво проводилося за рахунок коштів, що надходили від пожертвувань.

У 1892 р. була організована кафедра дитячих хвороб в Харківському університеті. Її першим завідуючим був професор Михайло Дєєвич Пономарьов (1845-1905), який після закінчення в 1868 р. медичного факультету Харківського університету працював ординатором акушерської клініки і в 1873 р.захистив докторську дисертацію «О происхождении кровяных околоматочных опухолей». В 1874-1878 pp. стажувався з дитячих хвороб в клініках Праги, Відня і Берліна. Основні наукові праці присвячені дитячим інфекційним хворобам і захворюванням новонароджених.

У 1902 р. професором кафедри дитячих хвороб Харківського університету став І.В.Троїцький, який пізніше (1919-1923) очолював кафедру педіатрії Єкатеринославського (Дніпропетровського) медичного інституту. І.В.Троїцький був ініціатором організації Київського (1900) та Харківського (1912) товариств дитячих лікарів і одним з організаторів 1-го Всеросійського з’їзду педіатрів (1912). Він є автором 150 наукових праць з питань історії педіатрії, антенатальної профілактики, етіології і патогенезу дитячих інфекційних захворювань та рахіту.

З 1920 р. і до кінця життя завідуючим дитячою клінікою Харківського медичного інституту, створеної після реорганізації Жіночого медичного інституту і медичного факультету університету, був професор Яків Сергійович Аркавін (1865-1930), який з 1910 р. очолював кафедру дитячих хвороб Жіночого медичного інституту. Я.С.Аркавін є основоположником неонатології в Україні. Його наукові праці (понад 30) присвячені проблемам штучного вигодовування дітей, запобіганню диспепсії.

Значний внесок в розвиток української педіатрії зробив яскравий представник харківської школи педіатрів, член-кореспондент АМН, заслужений діяч науки України, професор Володимир Олександрович Бєлоусов (1895- 1971). Після закінчення у 1917 р. Медичного факультету Харківського університету він вступає до ординатури і проходить шлях від асистента до керівника кафедри (з 1938 p.). В 1937 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к вопросу о белковом рационе здорового и больного школьника в возрасте 8-11 лет». В.О.Бєлоусов опублікував понад 70 наукових праць з різних питань педіатрії. Активно розробляв питання етіології токсичного синдрому при захворюваннях травного каналу у дітей раннього віку, запропонував методику лікування туберкульозного менінгіту, багато методів діагностики найважливіших захворювань дитячого віку. Велику увагу В.О.Бєлоусов приділяв курортному лікуванню і впливу курортних факторів на дитячий організм. Він автор двох підручників з дитячих хвороб для студентів медичних інститутів і медичних училищ.

Дитяча клініка і кафедра педіатрії в Одесі були засновані 7 березня 1905 р. на медичному факультеті Новоросійського університету (нині Одеський медичний інститут). Це була третя клініка в Україні і сьома в Російській імперії. Першим керівником клініки і кафедри було обрано професора Василя Пилиповича Якубовича (1857-1933), якого після закінчення у 1880 р. з відзнакою Петербурзької медико-хірургічної академії залишено в дитячій клініці М.І.Бистрова. У 1884 р. В.П.Якубович захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора медицини «О псевдогипертрофии и прогрессивной атрофии мышц у детей» і в березні 1886 р. його затверджено на посаду асистента клініки.

Для наукової діяльності В.П.Якубовича характерний клініко-лабораторний підхід до вирішення питань дитячої фізіології і патології з прагненням розкрити патогенез того чи іншого стану. Важливі питання вікової фізіології викладені в клініко-лабораторних працях «О количественном составе желчи у новорожденных и грудных детей» (1885), «К учению о функции пищеварительных ферментов» (1897) та ін. Він опублікував понад 40 наукових праць, серед яких велике значення має «Руководство к диагностике детских болезней и способам исследования детей» (1890). Це оригінальна праця, перша такого змісту як у вітчизняній, так і в зарубіжній педіатричній літературі. Досить детально (360 с.)

В.П.Якубович описав методи досліджень різних органів та систем у дітей, починаючи з періоду новонародженості. У спеціальних розділах (про вираз дитячого обличчя, про особливості крику, голосу, кашлю, пульсу, температури тіла, маси тіла та ін.) наводяться вказівки про роль і значення відповідних спостережень і досліджень для діагностики захворювань.

Однак слід відзначити, що монографія В.П.Якубовича не отримала широкої популярності, і це пояснюється одночасним виданням книги Н.Ф.Філатова «Семиотика и диагностика детских болезней» (1890). Передмови до обох вказаних видань помічені однією і тією ж датою — травень 1890 р. За своїм змістом ці книги були досить близькими лише з тією різницею, що В.П.Якубович значно більше уваги приділив методам обстеження дітей, а Н.Ф.Філатов — симптоматології, клінічній картині та диференціальній діагностиці. Класична праця Н.Ф.Філатова протягом 1890-1900 pp. 6 разів перевидавалась і була перекладена багатьма іноземними мовами, що звичайно привело до забуття найкращої роботи В.П.Якубовича.

Протягом 1912-1921 pp. кафедрою педіатрії в Одесі завідував професор Семен Константинович Гогітідзе (1872-1927), який закінчив медичний факультет Київського університету (1897), працював на кафедрі В.Є.Чернова і в 1904 р. захистив докторську дисертацію «О переходе жиров пищи в молоко». Він опублікував близько 20 наукових праць, присвячених анатомофізіологічним особливостям дитячого організму, особливостям фізичного розвитку дітей регіону. В 1921 р. переїхав до Тбілісі, де організував клініку дитячих хвороб при медичному факультеті Тбіліського університету і став основоположником грузинської наукової педіатрії.

З 1928 по 1954 р. керівником дитячої клініки був професор Аркадій Іванович Скроцький (1882-1957), який після закінчення (1907) медичного факультету Новоросійського університету все життя працював в дитячій клініці. За ці роки клініка стала провідною медичною установою з добре оснащеними лабораторіями, кабінетами та бібліотекою. В 1922 p. А.І.Скроцький вперше в Україні застосував серопрофілактіку скарлатини і кору, створив при дитячій клініці першу (1928) грязелікарню. Наукові праці (понад 60) присвячені питанням ревматизму, туберкульозу і дитячим інфекційним хворобам (дифтерія, скарлатина та ін.). Під його керівництвом виконано 20 кандидатських і докторських дисертацій.

Викладання педіатрії як самостійної науки у Львівському університеті почалося у 1904 р. Клініка дитячих хвороб була побудована в 1909 р. Першим завідуючим кафедрою педіатрії (1909-1918) був професор Ян Рачинський. Під його керівництвом на кафедрі проведені дуже важливі дослідження про вплив сонячного світла на обмін фосфору та кальцію в кістках організму, що росте. Вони були схвалені на Міжнародному конгресі лікарів в Парижі, що дало можливість обґрунтувати застосування ультрафіолетового опромінення в лікуванні та профілактиці рахіту.

З 1918 по 1946 р. кафедрою педіатрії завідував учень Піркета професор Франц Гроер. Він був дуже ерудованою людиною, знав декілька мов, блискуче читав лекції не лише у Львові, але і в СІЛА, Англії, Франції, Німеччині, Югославії, Угорщині. Напрям наукових досліджень Ф.Гроера був досить різноманітним: дитячі інфекційні захворювання (кір, дифтерія, скарлатина), туберкульоз (зокрема, розробка та застосування методу алергометрії для діагностики туберкульозного процесу), дієтотерапія, ендокринні захворювання та ін. Ф.Гроер не лише керував кафедрою, але й був першим директором створеного в післявоєнні роки Львівського НДІ охорони материнства і дитинства.

Особлива роль у розвитку педіатрії у Західному регіоні України належить професору С.І.Ігнатову. Завідуючи протягом 20 років кафедрою педіатрії, він брав активну участь в організації педіатричного факультету Львівського медичного інституту (1951) і був першим його деканом. Основні напрями наукових досліджень кафедри на той час: фізіологія та патологія травлення, патологія дітей періоду новонародженості, фармакотерапія в дитячому віці. Під його керівництвом виконано 3 докторських та близько 30 кандидатських дисертацій.

У 1900 р. в Києві завершено будівництво університетської акушерсько-гінекологічної клініки на Бібіковському бульварі (бульвар Шевченка, 17) на 50 ліжок. Фізіологічні пологи звичайно проходили вдома, до клініки госпіталізовували жінок з патологічною вагітністю. Але на той час мережа лікувальних установ Києва була дуже незначною і створювалася стихійно. Багато з них були приватними і платними. Найкрупніша в місті Олександрівська лікарня в 1912 р. була розрахована на 498 ліжок, з них лише 40 були безплатними.

Певну роль в організації медичної допомоги дитячому населенню Києва відіграло засноване в 1900 р. товариство дитячих лікарів. Поодинокі дитячі заклади створювалися, як правило, на благодійні кошти. В 1906 р. з ініціативи Є.Л.Скловського при пологовому будинку було організовано першу в Україні консультацію для новонароджених, в 1911 р. — перші дитячі ясла, в 1912 р. — амбулаторію «Крапля молока». Заходи щодо охорони материнства і дитинства мали дуже обмежений характер. Смертність немовлят в 1911 р. становила 235 дітей на 1000 народжених живими.

Роки громадянської війни, розруха і голод викликали нові спалахи епідемій, в тому числі дитячих інфекційних захворювань. У Києві захворюваність на дифтерію щорічно становила 156-410 випадків на 100 000 населення, причому понад 6% хворих вмирали. В 1913 р. на кожну 1000 дітей, народжених живими, вмирало 143, в 1915 р. — 191, в 1919 р. — 239, в 1923 р. — 222, в 1927 р. — 100 дітей.

У міру зміцнення і розвитку народного господарства країни розвивалася система охорони здоров’я. По всій країні поступово розширилася мережа установ охорони материнства і дитинства, що відіграли велику роль у зниженні > дитячої захворюваності і смертності. Особливу увагу приділяли питанням надання допомоги матерям і дітям грудного та ясельного віку, створенню мережі установ закритого типу. Організовано також установи відкритого типу (консультації, молочні кухні, ясла та ін.), які посіли провідне місце в охороні здоров’я матері і дитини. Кількість дитячих консультацій в Києві збільшилася від 3 у 1914 р. до 17 у 1926 р. Було також відкрито 11 консультацій для вагітних.

Починаючи з 1924 p., широко застосовувався патронаж вдома. У Києві наприкінці 20-х років консультації обслуговували майже усіх дітей віком до року. Поступово розвивалася і мережа дитячих ясел.

Певні досягнення відмічалися і в організації родопомочі. Якщо в 1922 р. тільки 15% усіх породіль народжувало в лікарнях, то в 1927 — 86,7%.

З ініціативи професора Г.Ф.Писемського в Києві було відкрито першу жіночу консультацію. Він також був активним поборником підготовки кваліфікованіх кадрів акушерів-гінекологів у створеному в 1918 р. Інституті удосконалення лікарів. Ідея масового знеболювання родів, що одержала широке застосування, успішно проводилася спочатку Г.Ф.Писемським, а потім професором О.Ю.Лур’є. В 1938 p., з ініціативи О.Ю.Лур’є, вперше в історії родопомочі було встановлено контроль за материнською і дитячою смертністю.

Введення в медичних інститутах з 1925 р. спеціальності «охорона материнства і дитинства» вирішувало питання підготовки відповідних спеціалістів, а остаточно воно було вирішено після організації в 1930-1932 pp. педіатричних факультетів.

Спецкурс з охорони материнства і дитинства викладався під керівництвом учня В.Є.Чернова професора Льва Йосиповича Фінкельштейна, який після закінчення медичного факультету у 1898 р. працював у клініці дитячих хвороб Військово-медичної академії в Петербурзі під керівництвом професора М.П.Гундобіна. У 1901 р. Л.Й.Фінкельштейн захистив дисертацію на тему «Пневмонія у грудних дітей» і йому було присвоєно звання доктора медичних наук. Приїхавши до Києва, він працював спочатку в клініці дитячих хвороб під керівництвом професора В.Є.Чернова. З самого початку своєї діяльності Л.Й.Фінкельштейн присвятив себе боротьбі з дитячою захворюваністю і смертністю, працюючи в притулку для підкинутих дітей.

Поряд з організаційною і лікувально-профілактичною роботою в галузі охорони материнства і дитинства Л.Й.Фінкельштейн займається науковою і педадогічною діяльністю. У 1920-1925 pp. він завідує кафедрою педіатрії Інституту народної освіти, з 1925 р. — кафедрою дитячих хвороб, а пізніше (1944-1948) кафедрою госпітальної педіатрії Київського медичного інституту. Л.Й.Фінкельштейн написав понад 60 наукових праць, присвячених питанням дієтетики раннього дитячого віку, розладів харчування, пневмонії, туберкульозу. В працях Л.Й.Фінкельштейна описані нові методи дослідження й лікування, і також нові симптоми захворювань.

Після Великої Вітчизняної війни в медичних інститутах були організовані кафедри педіатрії для різних факультетів і окремі кафедри пропедевтичної, факультетської та госпітальної педіатрії і кафедри дитячих інфекційних хвороб.

У 1944 р. кафедру факультетської педіатрії Київського медичного інституту очолила професор Віра Григорівна Балабан і завідувала протягом 20 років. Прекрасний клініцист, талановитий педагог, справедливий і вимогливий керівник, В.Г.Балабан користувалася великим авторитетом, повагою і прихильністю всіх, хто спілкувався з нею. Поряд з постійною лікувальною і консультативною діяльністю багато часу вона віддавала своїм учням і співробітникам, чуйно і доброзичливо ставилася до всіх, постійно сприяла створенню творчого настрою в колективі.

З-під пера В.Г.Балабан вийшло понад 50 праць, присвячених актуальним питанням педіатрії, які успішно розроблялися на кафедрі. Токсико-септичні захворювання новонароджених і дітей раннього віку, діагностика і лікування кишкових токсикозів найрізноманітнішого походження: дизентерія, сальмонельози, коліентерити, стафілококові ентерити і парентеральні ускладнення респіраторних інфекцій — це неповний перелік наукових інтересів

В.Г.Балабан у галузі патології раннього дитинства. Серед захворювань дітей старшого віку особливу увагу вона приділяла вивченню питань діагностики, профілактики і лікування різних форм ревматизму та інших колагенозів.У 1965-1982 pp. кафедрою факультетської педіатрії Київського медичного інституту завідував професор Прокіп Микитович Гудзенко, який закінчив у 1939 р. Київський медичний інститут. У 1960 р. захистив докторську дисертацію «Вопросы патогенеза и клиники туберкулезного менингита у детей». Наукові праці (понад 150), в тому числі 8 монографій, присвячені фундаментальним дослідженням проблеми туберкульозу, кишковим і стафілококовим інфекціям у дітей. Підоготовлений під редакцією професорів І.М.Руднєва і П.М.Гудзенка підручник «Детские болезни» витримав декілька видань. Ряд праць («Раціональне харчування дітей», «Рецептурный справочник педиатра») мали великий вплив на підготовку висококваліфікованих лікарів педіатрів.

З 1939 р. у Київському медичному інституті розпочалося викладання пропедевтичної педіатрії у вигляді самостійного курсу, який читав доцент кафедри педіатрії П.Г.Ейвін. В січні-лютому 1946 р. під керівництвом професора Олени Миколаївни Хохол була організована кафедра пропедевтичної педіатрії.

О.М.Хохол залишила яскравий слід в історії української педіатрії. Після закінчення в 1921 р. Київського медичного інституту працювала в дитячій консультації в Умані, потім у Київському будинку для грудних дітей, а з 1925 р. — у Київському інституті удосконалення лікарів. В 1945 р. захистила докторську дисертацію «Материалы к вопросу о нарушении капиллярного кровообращения при токсической диспепсии». Протягом 1946-1950 pp. вона завідувала кафедрою пропедевтичної педіатрії, а в 1950-1964 pp. — кафедрою госпітальної педіатрії. В 1953 р. О.М.Хохол було обрано членом-кореспон- дентом АМН. Вона автор близько 80 наукових праць, присвячених питанням фізіології і патології раннього дитячого віку, проблемі порушення харчування, захворюванням травного каналу, туберкульозу, вигодовуванню дітей першого року життя. Завдяки її зусиллям в широку практику впроваджене іонітне молоко для вигодовування дітей грудного віку. Під її керівництвом підготовлено 5 докторських і 25 кандидатських дисертацій. Багато учнів О.М.Хохол стали відомими вченими-педіатрами, зокрема академік НАН і АМН України та Російської АМН О.М.Лук’янова, професори О.І.Кошель-Плескунова, В.Д.Чеботарьова, А.О.Андрущук, В.Д.Отт та ін.

Значний внесок у розвиток педіатрії в Україні зробив професор Іван Михайлович Руднєв. Після закінчення Дніпропетровського медичного інституту (1931) працював в Західній Україні, з 1951 р. — на посаді заступника директора Львівського НДІ охорони материнства і дитинства, з 1956 р. — завідуючого кафедрою факультетської педіатрії Львівського медичного інституту. В 1962 р. захистив докторську дисертацію «Функциональное состояние сосудов при ревматизме у детей». 3 1963 р. завідував кафедрою факультетської (1963-1965) і госпітальної (1965-1970) педіатрії Київського медичного інституту. Основні наукові праці (74), в тому числі З монографії, присвячені актуальним питанням захворювань у дітей, проблемам дитячої кардіології (вродженим і набутим вадам серця). Під його керівництвом захищено 19 кандидатських і 5 докторських дисертацій. Його учні — член-кореспондент АН і АМН України та Російської АМН, професор В.М.Сидельников і професор П.С.Мощич — завідують кафедрами госпітальної і факультетської педіатрії Українського медичного університету.

Кафедра дитячих інфекційних хвороб Київського медичного інституту була організована в 1945 р. Завідуючим кафедрою було обрано доцента Олександра Володимировича Черкасова, який у 1916 р. закінчив медичний факультет Київського університету, із 1919 р. вся його творча діяльність була пов’язана з Київським медичним інститутом. Багато енергії О.В.Черкасов віддав зміцненню педіатричного факультету, деканом якого він був протягом 16 років. Перу О.В.Черкасова належить понад 100 праць, присвячених актуальним питанням педіатрії. Його дослідження щодо туберкульозного менінгіту, дифтерії, кишкової групи інфекційних хвороб стали значним внеском у розвиток медичної науки. Під його керівництвом виконано 18 докторських і кандидатських дисертацій.

Велике значення для розвитку педіатричної науки в нашій країні і впровадження її досягнень в клінічну практику мала організація науково-дослідних інститутів, які займались розробкою різних актуальних питань педіатрії, оскільки поліпшення показників здоров’я дітей органічно пов’язане з успіхами педіатричної науки і удосконаленням на цій основі організаційних форм лікувально-профілактичної допомоги дитячому населенню.

У 1922 р. під керівництвом професора М.Б.Голомба у Харкові організований дитячий будинок, на базі якого в 1923 р. з ініціативи професора С.М.Ямпольського було відкрито Науково-дослідний інститут охорони материнства і дитинства (нині Харківський НДІ охорони здоров’я дітей і підлітків), в якому створені відділи фізіології дитини, профілактики і терапії дитячих хвороб, шкільної гігієни та ін.

У 1929 р. в Києві було відкрито Інститут охорони материнства і дитинства, нині Інститут педіатрії, акушерства і гінекології АМН України.

З 1981 р. він став Республіканським центром охорони здоров’я матері і дитини, який забезпечує науково-методичне керівництво діяльністю наукових і практичних закладів охорони здоров’я, надає лікувально-профілактичну допомогу дітям і матерям нашої країни.

Тривалий час (1945-1979) директором Київського НДІ педіатрії, акушерства і гінекології був відомий акушер-гінеколог, професор, заслужений діяч науки О.Г.Пап. З інститутом пов’язана діяльність академіка АМН СРСР А.П.Ніколаєва, члена-кореспондента АМН СРСР О.М.Хохол, професорів Є.Л.Скловського, 0.3.Лазарева,

Г.Ф.Писемського та ін. Але особливо актуальні розробки здійснені вченими інституту під керівництвом академіка НАН і АМН України та Російської АМН О.М.Лук’янової, яка очолює цей провідний науковий заклад з 1979 року.

В інституті проводяться дослідження, присвячені питанням охорони плода і новонародженого, харчування здорової та хворої дитини, здійсненню фундаментальних досліджень з профілактики і лікування різних вітамін-D- дефіцитних станів у вагітних, плода, новонародженого і дітей першого року життя, вивченню захворювань органів травлення, питанням профілактики і лікування захворювань органів дихання та багато ін. Розробляються нові принципи прогнозування ефективності і безпеки фармакотерапії мульти- факторіальних захворювань. Останнім часом велика увага приділяється вивченню впливу екологічних факторів на стан здоров’я дитячого населення.

На клінічній базі інституту щорічно підвищують кваліфікацію тисячі лікарів-педіатрів країни. Наукові розробки співробітників інституту широко впроваджуються в практику роботи дитячих лікувально-профілактичних установ України.

У 1940 р. організовано НДІ охорони материнства і дитинства у Львові, а в 1946 р. — в Мукачевому. Ці інститути сприяли створенню наукового і практичного потенціалу та розвитку системи охорони здоров’я дітей у Західному регіоні України.

Тривалий час наукові статті з педіатрії публікувалися в загальномедичних журналах, оскільки в Україні не видавалися спеціальні журнали. Але в 1922 р. в Харкові почав видаватися перший в Україні спеціальний журнал «Вестник охраны материнства и младенчества». Його редакторами були М.Б.Голомб і Є.А.Федер. В роботі журналу активну участь брали відомі педіатри України Я.С.Аркавін, Є.Л.Скловський, А.Й.Гершензон, С.М.Ямпольський та ін.

Через деякий час журнал почав видаватися українською мовою під назвою «Охорона материнства і дитинства», а з №4 1936 р. став називатися «Педіатрія, акушерство і гінекологія». Його тираж був 2000 примірників, обсяг 3 умовно- друкованих аркуші. В 1941 р. через війну випуск журналу припинився і до 1945 р. він не видавався. В 1945 р. в Києві видання журналу «Педіатрія, акушерство і гінекологія», поновилось і триває і до цього часу. Журнал користується великою популярністю серед лікарів-педіатрів і акушерів-гінекологів. Його тираж становить 8-12 тис. примірників, обсяг — 10,6умовно-друкованих аркуша. Він містить два майже однакових за обсягом розділи: педіатрія та акушерство і гінекологія. Публікуються оригінальні праці, огляди літератури, статті на допомогу практичному лікареві та ін.

Закінчуючи викладання короткої історії розвитку педіатрії, необхідно зазначити, що педіатрія стала самостійною наукою і галуззю медицини, яка вивчає дитячий: організм в цілому, використовуючи наявні сучасні методи досліджень. Причому обов’язково враховуються анатомо-фізіологічні та інші особливості дитячого організму в різні періоди; дитинства. Без знання цих особливостей неможливо здійснювати діагностику, лікування та профілактику захворювань у дітей, а також контроль за гармонійністю їх фізичного і нервово-психідного розвитку.