загрузка...

Захист у господарській справі

Об’єктивна істина чи змагальність?

Постулат про те, що в судовому процесі встановлюється об’єктивна істина, залишається вельми спірним. Насправді, у судовому процесі, який має змагальний характер, встановлюється не об’єктивна істина, а доведеність або недоведеність позовних вимог. Позивач, який заявив позов у суд про стягнення позиченої суми (наприклад, 20 тис. грн.), не зможе довести цей факт і програє справу, якщо у нього відсутні письмові докази укладення договору позики, хоча є свідки, які можуть підтвердити цю обставину. Крім того, є ще теорія «судового розсуду» (дискреції), за якою кожна правова проблема має не одне, а кілька правильних рішень.

Для з’ясування, чи дійсно закон вимагає встановлення об’єктивної істини в справі, слід визначитися з терміном «об’єктивна істина». З часів Пілата людство так і не змогло відповісти на просте питання: «що є істина», а тим паче, що таке «об’єктивна істина». І чи може бути необ’єктивною істина? Втім оскільки закон не дає поняття об’єктивної істини і не встановлює вимог про її досягнення, то в практичному сенсі можна обійтися без цього поняття. На думку професора В.І. Тертишнікова, принцип об’єктивної істини «включає істинність як установлених обставин справи, так і правової оцінки об’єктивно встановлених обставин справи, а також їх правильну соціально-правову оцінку». Витоки такого розуміння (гносеологія) об’єктивної істини у праві ведуть у недавнє минуле. Адвокату немає потреби заглиблюватись у лабіринти філософських постулатів, оскільки для вирішення конкретної справи в суді таке мудрування допомогти не може.

Звичайно, кожен адвокат може вважати, що об’єктивна істина не що інше, як істинність встановлених обставин справи та їх правової оцінки або що це є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи. Проте коли він складатиме процесуальний документ, то повинен вказати на ті конкретні підстави, які передбачені законом для скасування рішення. Ці підстави, зокрема, наведені у статті 104 КПК, і недосягнення судом об’єктивної істини серед них не значиться.

Виступаючи у певній процесуальній якості як представник одного з учасників спору, адвокат, юрист спрямовує свої зусилля на захист прав та інтересів свого довірителя. Діяльність адвоката-повіреного або іншого представника у господарському судочинстві має однобічний характер. На відміну від кримінального процесу, де закон (ст. 48 КПК) зобов’язує використовувати засоби захисту з метою з’ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, та надавати їм необхідну юридичну допомогу, однобічна орієнтація функцій цивільно-правового представництва прямо у законі не виписана. Але вона випливає із самої природи цивільно-правового представництва. Адвокат-повірений діє на підставі й у межах одержаних від клієнта повноважень. Адвокат використовує «свої професійні знання і досвід у межах законних інтересів клієнта; застосовувані ним процесуальні засоби і методи, спрямовані на підтвердження правоти свого довірителя. Розробляючи правову позицію у справі, вирішуючи питання про законність вимог і заперечень клієнта, відбираючи на їх підтвердження тільки достовірні докази, констатуючи сприятливу юридичну перспективу справи, адвокат тим самим визначає однобічну спрямованість своїх процесуальних дій на основі фактичного і доказового матеріалу конкретної справи». Вимоги правдивості, добросовісності полягають насамперед у критичній оцінці адвокатом і юристом фактичного та доказового матеріалу в справі. «Строгість у визнанні фактів, доведеність яких не викликає сумніву, зовсім не означає, що адвокат повинен повідомляти суду всі факти, які о в його розпорядженні, в тому числі й несприятливі для свого клієнта» , — пише Д.П. Ватман. Адже у протилежному випадку були би знехтувані основи взаємовідносин адвоката з клієнтом, які ґрунтуються на довірі, та моральні основи представництва. Адвокат повинен не тільки суворо дотримуватись фактів, а й бути точним у своїх висловлюваннях щодо них. Його процесуальне становище як представника лише одного з учасників господарського спору зобов’язує групувати факти з точки зору правової позиції, яку він захищає, та інтерпретувати їх у смислі, найбільш сприятливому для інтересів його довірителя.

За таких обставин стверджувати, що у справі досягається об’єктивна істина, є твердженням відносним. Звичайно, що зміст і смисл судової діяльності визначаються намаганням вирішити справу в суворій відповідності з фактами, які мали місце в дійсності. Але обмеження, які встановлює закон при застосуванні фактів, зокрема, в частині їх допустимості, змагальний характер процесу з більшою чи меншою вірогідністю забезпечує тільки результат доведеності або недоведеності позовних вимог.

Автор вважає спір про об’єктивну істину схоластичним і не розділяє думку більшості авторів про те, що в суді встановлюється істина у справі. І хоча ще Цицерон зазначав, що «природа наділила людину прагненням до виявлення істини», це твердження не рівнозначне поняттю «досягнення істини». Всяка думка конкретної людини і навіть конкретного суду детермінована простором і часом. І те, що за часів Вишинського було «об’єктивною істиною», сьогодні одержує зовсім іншу назву. «Сваволя сильного» процвітала саме тоді, коли лозунг про встановлення «об’єктивної істини» судом був закріплений у законодавстві. Не варто переносити філософську проблему встановлення істини у площину конкретної діяльності судів.

Постулатом про об’єктивну істину намагаються створити ілюзію, що тільки суду під силу її встановити. Оскільки за останні роки можливість перегляду справи у зв’язку з допущеними судовими помилками значно звузилась, у такий спосіб, хоч і непрямо, намагаються освятити всі рішення судів. Але адвокати повинні в кожному випадку керуватися здоровим глуздом і не боятись поставити під сумнів судове рішення, якого б рівня судовим органом воно не було ухвалено. Як писав «неспокійний старий» Імануїл Кант, адвокату потрібно «мати мужність користуватися власним розумом». І слід не забувати, що так званий досвід - це та назва, яку ми даємо своїм помилкам. І якщо Федір Достоєвський закликав увійти до зали суду з думкою про те, що ми винуваті, то адвокат має входити до суду з думкою, протилежною такому заклику, і з вірою у свою правоту.