Захист у господарській справі

Питання підсудності справ господарським судам

Стаття 15 ГПК визначає питання територіальної підсудності справ. Так, справи, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. Формула частини першої ст. 15 ГПК неоднозначна. У значній частині випадків, дотримуючись буквального тлумачення норми, можна дійти висновку, що позовна заява може бути подана як за місцем відповідача, так і за місцем позивача, оскільки у договірних відносинах кожна зі сторін, як правило, має певний обов’язок щодо іншої. «Зазвичай справи цих категорій розглядаються за місцезнаходженням відповідача».

Територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог статті 15 ГПК за місцем знаходження відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи.

Слід також ураховувати, що оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє у межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності.

У разі відсутності у відособленого підрозділу відповідних повноважень та/або коли спір не пов’язаний з діяльністю цього підрозділу позовні матеріали або справа надсилається за підсудністю до господарського суду за місцем знаходження юридичної особи.

У вирішенні питань, пов’язаних з участю у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб, слід також ураховувати викладене у роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 28.07.1994 р. № 02-5/492 «Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб».

Господарським судам слід мати на увазі, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, в якій така особа не є стороною. Захист прав такої особи можливий шляхом подання віндикаційного позову.

Така позиція Вищого господарського суду викликає подив. Це право позивача - обирати спосіб захисту. Таку саму позицію займають і судді Верховного суду України. В результаті позивача обмежено у праві на захист. У справі товариства «М» були такі обставини. Товариство «Оріон» від свого імені уклало у 2003 році, ймовірно заднім числом (що не вдалося довести), договір купівлі-продажу будинку для товариства «Норд». Порушення полягало в тому, що товариство «Оріон» не було власником будинку і не мало повноважень на продаж від справжнього власника. Будинком володів і ним користувався власник – товариство « М ».

У 2008 р. товариство «Норд» звернулося до суду із позовом про визнання за ним права власності на будинок і зобов’язання бюро інвентаризації задовольнити ці вимоги. В якості третьої особи у справу вступило товариство «М». Незважаючи на те, що товариство «М» представило докази, що товариство «Оріон» не було власником будинку, який нікому не передавався ні в оренду, ні в користування, суди, включаючи Верховний суд України, задовольнили вимоги товариства «Норд», визнали його власником майна та зобов’язали зареєструвати спірний будинок за товариством «Норд» як за власником. Звичайно, товариство «М» припустилося неточності при захисті своїх прав. Необхідно було вступати у справу в якості третьої особи із самостійними вимогами.

Оскільки товариство «М» володіло спірним будинком і користувалося ним, то не було потреби витребовувати цей будинок. Але незаконний договір порушував права власника. Звичайно, такий правочин мав ознаки злочину (шахрайства). Але потреба була у захисті прав справжнього власника. Віндикаційний же позов - це позов про витребування з чужого незаконного володіння. В результаті до суду був заявлений позов товариства «М» про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку, який судами був задоволений. У цій ситуації товариство «М» не було стороною договору, але об’єктивні обставини вимагали заявления саме позову про визнання правочину недійсним.

Частина четверта статті 16 ГПК відносить справи зі спорів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності господарського суду міста Києва.

З огляду на це у вирішенні питання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно враховувати таке.

Якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або державна адміністрація й у зв’язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва або у разі передачі відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі вирішити питання про залучення до участі у справі іншого відповідача або про заміну неналежного відповідача (статті 24 ГПК). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона, згідно із частиною третьою статті 17 ГПК, має бути розглянута господарським судом міста Києва.

Якщо господарський суд, який прийняв справу до свого провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відповідача чи замінив неналежного відповідача й у зв’язку з цим справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про підсудність визначається за правилом частини третьої статті 17 ГПК, за винятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи. Статтею 16 ГПК встановлено виключну підсудність справ господарському суду в спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядаються за місцезнаходженням майна.

Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі статтею 15 ГПК. Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є органи, зазначені у частині четвертій статті 16 ГПК, такі справи підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.

Статтею 16 ГПК встановлено виключну підсудність справ господарському суду у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядаються за місцезнаходженням майна.

За правилами виключної підсудності, визначеними частиною третьою статті 16 Господарського процесуального кодексу України, справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.