Захист у господарській справі

Питання юрисдикції в господарських судах

У вирішенні питань, пов’язаних із прийняттям позовних заяв, господарським судам слід розрізняти поняття підвідомчості та підсудності справ.

Підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (стаття 12 Господарського процесуального кодексу України.

Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами (статті 13, 15 і 16 ГПК).

З огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України «Про судоустрій України», згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та вимоги статей 1, 4-1, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру спірних правовідносин.

У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір — господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті З Господарського кодексу України.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:

а) участь у спорі суб’єкта господарювання;

б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;

в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб’єктами господарської діяльності, а також спори, пов’язані з:

- утворенням суб’єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповідних спорів за позовами суб’єктів владних повноважень;

- приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), в тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації;

— захистом права власності, в тому числі з визнанням цього права;

- з використанням у господарському обороті об’єктів інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб’єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності.

Господарським судам підвідомчі також справи про визнання фактів, що мають для суб’єктів господарювання юридичне значення.

У господарських судах мають вирішуватись усі спори, що виникають з господарських договорів між суб’єктами господарювання і органами державної влади та місцевого самоврядування, включаючи угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, біржових торгів, аукціонів тощо. До таких договорів відносяться, зокрема, угоди: про відчуження об’єктів приватизації (крім приватизації державного житлового фонду); передачу державного або комунального майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних потреб.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів між суб’єктами господарювання та органами державної влади і місцевого самоврядування, пов’язані з визнанням недійсними угод, укладених шляхом проведення прилюдних торгів (аукціону), у тому числі угод щодо купівлі-продажу й оренди землі, а так само актів про проведення відповідних торгів (аукціону) (пункт 3 доповнено абзацом згідно з Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду № 04-5/277 від 29.12.2008).

Справи, підвідомчі господарським судам. Як уже зазначалося, у сучасному розумінні справедливого судочинства інститут судової юрисдикції безпосередньо пов’язаний з визначенням «належного суду», тобто суду, уповноваженого розглядати конкретну справу». За змістом ст. 12 ГПК підвідомчість спорів певним судам розкривається через перелік категорій справ. Конституційний Суд України визначає юрисдикцію судів як їх повноваження вирішувати спори про право й інші правові питання. У схожому розумінні вживається і поняття « компетенція господарських судів », яку визначають як повноваження щодо розв’язання спорів і розгляду справ, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності. Отже, господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб’єкта господарювання; б) наявність між сторонами господарських відносин та спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо б передбачала вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. У випадках якщо у законодавчому акті підвідомчість визначена словами: суду чи господарському суду або вказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду належить виходити з суб’єктного складу учасників і характеру спірних правовідносин. Справи, що віднесені до підвідомчості господарських судів, кваліфікуються за сукупністю предметного та суб’єктного критеріїв. За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи, пов’язані зі здійсненням господарської діяльності. За суб’єктним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадках за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб. Окрему категорію справ становлять справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, які підвідомчі господарським судам, незалежно від суб’єктного складу учасників відносин.

B.C. Беляневич висловлює думку, що громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, але не мають виданого у встановленому порядку свідоцтва про державну реєстрацію підприємця, не набувають у зв’язку зі здійсненням ними такої діяльності статусу підприємця. Тому спори таких громадян, у тому числі пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності, підвідомчі відповідним районним судам. З моменту скасування державної реєстрації громадянина як суб’єкта підприємницької діяльності також підвідомчі районним судам загальної юрисдикції, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрито до настання згаданих обставин. Якщо під час розгляду справи фізична особа-підприємець втратила статус суб’єкта підприємницької діяльності, то ця обставина не може бути підставою для припинення провадження у справі. Звісно, що у спорах з корпоративних відносин наявність чи відсутність у фізичної особи статусу підприємця не впливає на підвідомчість спору. «Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна» Слід мати на увазі, що з підвідомчості господарських судів виключені спори про приватизацію державного житлового фонду. З підвідомчості господарських судів вилучено також спори, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов.

Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише таких актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству, порушують права й охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і спричинюють для позивачів певні правові наслідки. Вимоги про визнання акта державного чи іншого органу протиправним та про його скасування за своєю правовою природою тотожні вимогам відповідно про визнання його незаконним і про визнання його недійсним, а тому такі вимоги підлягають розглядові господарським судом. Разом з тим слід ураховувати, що з набранням чинності 1 вересня 2005 року Кодексом адміністративного судочинства України справи про незаконність актів державних органів не підлягають розгляду в господарських судах. Чіткого розмежування господарської та адміністративної юрисдикції не існує. Тому в кожному конкретному випадку необхідно не тільки керуватися нормами двох кодексів, а й вирішувати це питання з урахуванням судової практики вищих судових органів.

Господарські суди зобов’язані розглядати справи про визнання недійсними чинних нормативних і ненормативних актів з підстав, зазначених у законодавстві, незалежно від дати їх прийняття (п. 4 Рішення Конституційного Суду (справа про оспорювання актів у господарському суді) від 2 липня 2002 р. № 13-рп/2002).

Стаття 150 Конституції України не відносить до повноважень Конституційного Суду питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, які належать до судів загальної юрисдикції (ч. 3.3 Рішення Конституційного Суду (справа про запровадження державної монополії у сфері контролю за виробництвом окремих видів продукції) від 31 березня 2004 р. № 8-рп/2004).

Справа про визнання недійсним акта однієї ради до другої (вищестоящої ради) буде підвідомчою господарському суду в тому випадку, коли суб’єктний склад учасників відповідатиме ст. 1 ГПК України, а правовідносини, які породжують, змінюють або припиняють оспорюваний акт, мають господарський характер. Підвідомчість спорів господарським судам необхідно визначати як з указаних у ст. 12 ГПК критеріїв, так і з урахуванням численних вказівок та роз’яснень в актах вищих судових органів.

«Заяви стягувачів або боржників про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, розглядаються господарськими судами в порядку, визначеному статтею 117 ГПК». Але оскарження самого наказу і визнання його недійсним неможливе, оскільки це б означало оскарження рішення суду (наказ є відтворенням резолютивної частини рішення). У разі подачі такої заяви суд повинен відмовити в її прийнятті на підставі пункту 1 частини першої ст. 62 ГПК.

Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 20.04.2006 р. № 01-8/908 указав на те, що господарським судам підвідомчі справи про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, але не скарги на нотаріальну дію або відмову у вчиненні нотаріальної дії, які розглядаються загальними судами.

Відповідно до ст. 13 ГПК місцевим господарським судам у першій інстанції підсудні всі справи, підвідомчі господарським судам.

Слід мати на увазі, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, оскільки земля є об’єктом цивільних прав і обов’язків і використовується у господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов’язані із захистом права власності або користування землею. Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборгованості з орендної плати за договором на користування земельною ділянкою, укладеним суб’єктом господарювання і органом місцевого самоврядування. Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися у порядку господарського судочинства (п. 15 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 27.06.2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»).

Слід мати на увазі також Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 21.01.2009 № 01-08/33 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права» (за матеріалами справ, розглянутих Верховним судом України).

  1. Справи у спорах про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, якими порушуються права суб’єктів господарювання на користування земельною ділянкою, підвідомчі господарським судам.
  2. Визнання нечинним рішення органу місцевого самоврядування як спосіб захисту порушених прав відповідає приписам чинного законодавства.

Відкрите акціонерне товариство звернулося до господарського суду з позовом про визнання частково нечинним рішення міської ради як такого, що не відповідає вимогам статей 12, 93, 116, 140, 141, 142 Земельного кодексу України та статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» і порушує право постійного користування земельною ділянкою.

Переглядаючи постанову Вищого господарського суду України, якою відповідну справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції з посиланням на неправильне обрання позивачем способу захисту порушених прав і обов’язків, Верховний суд України зазначив, зокрема, таке. Предметом позову у справі є визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке суперечить законодавству і порушує права та законні інтереси, оскільки позбавляє позивача права постійного користування земельною ділянкою.

На відносини сторін у цій справі не поширюється визначена пунктом 2 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів, тому за приписами статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України цей спір підлягає вирішенню господарськими судами України. До того ж обраний позивачем спосіб захисту порушених прав та законних інтересів повністю відповідає пункту 2 статті 20 Господарського кодексу України та статті 16 Цивільного кодексу України, оскільки слова «недійсний» і «нечинний» є синонімами й означають, що оспорюваний акт не має юридичної сили. У зв’язку з цим висновок щодо неправильного обрання позивачем способу захисту своїх прав та інтересів є безпідставним (постанова Верховного суду України від 23.12.2008 № 2-8/16222-2007).

Слід наголосити, що вживання терміна «недійсний» надмірно поширене. Його доцільно використовувати для випадків визнання незаконним дійсності правочинів. Що стосується рішень органів місцевого самоврядування, то більш доцільним є використання терміна «нечинний» або «незаконний».

3. Виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у разі внесення підприємства до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу».

4. На державну реєстрацію не подаються акти, що спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають правових норм.

Постановою державного виконавця відділу примусового виконання департаменту Державної виконавчої служби (далі - орган ДВС) зупинено виконавче провадження на підставі пункту 15 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» у зв’язку з тим, що державне підприємство - відповідач у справі господарського суду включено до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості згідно з Законом України від 23 червня 2005 року № 2711-IV «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» (далі - Закон).

Позивач звернувся до господарського суду зі скаргою, в якій просив визнати незаконними дії органу ДВС щодо зупинення виконавчого провадження, скасувати відповідну постанову та зобов’язати орган ДВС винести постанову про поновлення виконавчого провадження, вжити заходів до примусового виконання наказу господарського суду.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін апеляційною та касаційною інстанціями, було скасовано постанову органу ДВС про зупинення виконавчого провадження, зобов’язано орган ДВС здійснити виконавчі дії та заходи з примусового виконання наказу господарського суду в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження».

Господарські суди виходили з того, що на порушення вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерства інших органів виконавчої влади» не було здійснено державну реєстрацію наказу Міністерства палива та енергетики України, яким на виконання підпункту 3.2.6 пункту 3.2 статті 3 Закону затверджено перелік підприємств, що прийняли рішення щодо участі в процедурі погашення заборгованості, у зв’язку з чим цей наказ не набрав чинності.

За таких обставин дії органу ДВС, пов’язані із зупиненням виконавчого провадження за наказом господарського суду щодо стягнення заборгованості з підприємства - відповідача, яке включено до переліку, затвердженого названим наказом Міністерства палива та енергетики, визнані неправомірними.

Верховний суд України, скасовуючи рішення господарських судів попередніх судових інстанцій у справі та передаючи її на новий розгляд до господарського суду першої інстанції, виходив з такого.

Пунктом 3.1 статті 3 Закону визначено, що для участі в процедурі погашення заборгованості шляхом застосування механізмів, визначених цим Законом, орган управління підприємства паливно-енергетичного комплексу приймає відповідне рішення. Підприємство паливно-енергетичного комплексу, яке прийняло рішення про участь у процесі погашення заборгованості, підлягає реєстрації шляхом внесення цього підприємства до Реєстру. Порядок ведення та користування даними Реєстру визначається Кабінетом міністрів України.

Міністерство палива та енергетики України відповідно до підпункту 3.2.6 пункту 3.2 статті 3 Закону протягом п’яти днів після надання розрахунковим центром переліку підприємств паливно-енергетичного комплексу, які прийняли рішення у процедурі погашення заборгованості, видає наказ про затвердження такого переліку. Наказ цього міністерства є підставою для внесення до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, визначених переліком. Підприємство паливно-енергетичного комплексу вважається таким, що бере участь у процедурі погашення заборгованості, з дня видання наказу Міністерством палива та енергетики України.

Згідно з пунктом 3.7 статті 3 Закону на строк участі підприємства паливно-енергетичного комплексу в процедурі погашення заборгованості підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо цього підприємства, які підлягають виконанню в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Постановою Кабінету міністрів України від 7 грудня 2005 року № 1163 «Про затвердження порядку ведення реєстру підприємців паливно-енергетичного комплексу, що беруть участь у процесі погашення заборгованості та користування його даними» Міністерство палива та енергетики України визначено держателем реєстру, який приймає рішення про затвердження переліку підприємств ПЕК, що ухвалили рішення про участь у процедурі погашення заборгованості, а також про їх виключення з реєстру.

Суди не звернули уваги на те, що Законом врегульовано відносини, пов’язані з проведенням комплексу заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу, яким визначено порядок і механізм їх участі у цих заходах і повноваження Міністерства палива та енергетики України.

Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерства інших органів виконавчої влади» та пункту 5 постанови Кабінету міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 «Про затвердження положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» на державну реєстрацію не подаються акти, спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають правових норм.

Отже, висновок щодо обов’язкової державної реєстрації Міністерством юстиції України відповідного наказу Міністерства палива та енергетики України не відповідає вимогам законодавства (постанова Верховного суду України від 02.12.2008 № 14/90).

Існує низка постанов Судової палати у господарських справах Верховного суду України з окремих питань юрисдикції. У вирішенні спору з питань, які є предметом укладеної між сторонами арбітражної угоди (застереження), господарський суд повинен припинити провадження у справі, якщо є заперечення однієї зі сторін щодо вирішення спору в господарському суді (постанова Судової палати від 11.06.02 р.)

Справа про визнання недійсним акта буде підвідомчою господарському суду в тому випадку, коли суб’єктний склад учасників відповідатиме ст. 1 ГПК України, а правовідносини, які породжують, змінюють або припиняють оспорюваний акт, мають господарський характер (постанова Судової палати від 29.10.2002 р.)

Оспорюваний висновок судового експерта є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача з визначених питань та не є актом державного чи іншого органу. Справа за позовом про визнання недійсним висновку експерта не є підвідомчою господарським судам України (постанова Судової палати від 07.10.2003 р. № 18/478).

Стаття 121 ГПК України передбачає право стягувана на оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів. У даному ж випадку позивач оскаржував постанову державного виконавця про відмову в порушенні виконавчого провадження за визнаною претензією. Оскарження учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, відповідно до глави 31-Г ЦПК України, має здійснюватися до суду загальної юрисдикції (постанова Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 09.09.2003 р. №02-4-17/10599).

Справа за позовом міської ради до Міністерства юстиції України про зобов’язання зареєструвати статут територіальної громади міста непідвідомча господарським судам, оскільки зазначені спірні правовідносини за своєю правовою природою не є господарськими, а стосуються територіального утворення органу місцевого самоврядування (постанова Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 11.05.2004 р.)

Якщо предметом судового розгляду є визнання недійсними договорів між господарюючими суб’єктами та суб’єктом владних повноважень стосовно оренди майна, то це спір про право стосовно орендованого майна, розгляд якого до компетенції Вищого адміністративного суду України не відноситься. Разом з тим у статті 12 ГІІК України передбачено, що господарським судам підвідомчі справи, у тому числі у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів. Аналіз змісту правовідносин свідчить, що дана справа підвідомча господарському суду (постанова Судової палати від 04.04.2006 р.)

Постановою Вищого господарського суду скасовані судові рішення, провадження у справі припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК, оскільки визначення ступеня вини фізичних осіб не відноситься до компетенції господарських судів. З таким висновком погодитися не можна, оскільки він не відповідає вимогам чинного законодавства. Сторонами у справі є не фізичні особи, а суб’єкти господарської діяльності, спір яких підвідомчий господарським судам відповідно до ст. 12 ГПК України (постанова Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 12.04.2005 р. № 26/126).

Справою адміністративної юрисдикції, яку може бути передано на вирішення адміністративного суду, є спір, що виник між суб’єктами суспільних відносин стосовно їхніх прав і обов’язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти, відповідно, зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого суб’єкта владних повноважень. У випадку ж коли суб’єкт, у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, не здійснює у спірних правовідносинах владних управлінських функцій щодо іншого суб’єкта, з яким виник спір, такий спір не має встановлених нормами КАС ознак справи адміністративної юрисдикції та не повинен вирішуватись адміністративним судом (постанова Судової палати від 25 липня 2006 p.).

Предметом позову є спір про право власності на нерухоме майно між господарюючими суб’єктами, а рішення господарського суду про визнання права власності на нерухоме майно є підставою для прийняття рішення про реєстрацію прав власності на нерухоме майно з видачею свідоцтва про право власності власнику відповідно до п. 2.1, 3.1 Тимчасового положення. Отже, відповідно до частини 1 ст. 12 ГПК України, справа підвідомча господарським судам і правильно розглянута за правилами ГПК України (постанова Судової палати від 27.11.2007 р.)

Позивач, якій належать акції, що становлять 50,19% статутного фонду акціонерного товариства, звернулася з вимогою про визнання спірного договору недійсним. Позов обґрунтувала тим, що участі у вирішенні питання щодо відчуження нежитлових приміщень не брала, згоди на їх відчуження не давала. Відповідно до ч. 1 статті 167 ГК У країни, корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді. Отже, даний спір виник між колишніми акціонерами ЗПТ «С» з приводу порушення корпоративних прав одного з акціонерів на участь у керуванні товариством. Вищий господарський суд цього не врахував. Статтею 12 ГПК України до підвідомчості господарських судів віднесено, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, керуванням і припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Таким чином, висновок касаційного суду про те, що даний спір не підлягає вирішенню у господарських судах, є безпідставним і не ґрунтується на вимогах закону (постанова Судової палати від 12 лютого 2008 р. «Про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна та визнання права власності»).

Спір у справі виник при укладенні договору про спільну інвестиційну діяльність. Порядок укладення вищезазначеного договору регулюється главою 77 «Спільна діяльність» Цивільного кодексу України. Оскільки зазначені відносини регулюються цивільним законодавством і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, даний спір є цивільно-правовим. Відтак висновок Вищого господарського суду України про те, що даний спір виник з публічно-правових відносин, а ця справа є справою адміністративної юрисдикції, є неправомірним. Враховуючи викладене, за суб’єктним складом сторін і предметом спору така справа підлягає розгляду господарськими судами у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України (постанова Судової палати від 8 квітня 2008 р.).

Стаття 12 ГПК не відносить до підвідомчості господарських судів справи у спорах про визнання недійсними актів приймання-передачі як таких. Водночас якщо судом з’ясовано, що правочин оформлено шляхом підписання сторонами актів приймання-передачі продукції, спір про визнання такого правочину недійсним підлягає вирішенню господарським судом на загальних підставах, причому предметом відповідного спору виступає саме правочин, а не зазначені акти (п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 18.03.2008 р. №01-8/164).

Оскарження дій реєстратора щодо внесення змін до реєстру власників цінних паперів та із спонукання реєстратора внести відповідні,зміни до реєстру з урахуванням, що такі спори пов’язані з реалізацією корпоративних прав, вирішуються господарськими судами (п. 15 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 18.03.2008 р. № 01-8/164).

Господарським судам підсудні спори про спонукання бюро технічної інвентаризації видати реєстраційне посвідчення на придбане підприємством приміщення (п. 10 Листа Вищого арбітражного суду України від 24.01.97 р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»).

Приклад. Підприємство «С» купило від товариства з обмеженою відповідальністю «Зюйд» на підставі договору купівлі-продажу три будинки капітального типу. Оскільки договір був укладений до 1 січня 2004 p., то він не був посвідчений нотаріально. У зв’язку з відмовою інвентарбюро видати свідоцтво про реєстрацію будинків підприємство «С» звернулося до суду з вимогою до інвентарбюро про спонукання його видати свідоцтво. Позов був задоволений.

Спори за участю громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, підвідомчі господарським судам, незалежно від наявності у вказаних осіб рахунків в установах банків.

Господарським судам підвідомчі справи у спорах, пов’язаних із захистом цивільних прав і обов’язків на земельну ділянку, що використовується в господарській діяльності, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності.

Приклад. Закрите акціонерне товариство звернулося до господарського суду з позовом про визнання недійсними рішень сільських рад щодо передачі у власність підприємству земельних ділянок і визнання недійсними виданих на підставі цих рішень державних актів про право власності на землю.

Місцевим господарським судом у позові відмовлено з посиланням на те, що предметом розгляду даної справи є, зокрема, оскарження рішень органів місцевого самоврядування, а тому спір у справі має публічно- правовий характер і має розглядатися за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України. При цьому суд послався на частину першу статті 2, пункт 7 частини першої статті 3 та пункт 6 Прикінцевих і перехідних положень названого Кодексу.

Апеляційним господарським судом рішення суду першої інстанції було скасовано і прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Відповідну постанову мотивовано посиланням на приписи статей 1, 41, 12 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. При цьому апеляційний суд зазначив, що господарські суди вправі розглядати справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, оскільки земля є об’єктом цивільних прав та обов’язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод.

Погодившись із висновками апеляційного господарського суду, суд касаційної інстанції зазначив, що ознаками спору, підвідомчого господарському суду, є, зокрема, участь у спорі суб’єкта господарювання, наявність між сторонами господарських відносин та спору про право, що виникає з відповідних відносин, а також відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Відтак господарські суди вправі розглядати справи у спорах, пов’язаних із захистом цивільних прав і обов’язків на земельну ділянку, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності.

Верховний суд України не знайшов підстав для скасування чи зміни постанови Вищого господарського суду України у відповідній справі (постанова Верховного суду України від 04.11.2008 № 2-15/1652.1-2007А).

На питання, чи можуть бути предметом спору державні акти, що посвідчують право на земельну ділянку, слід керуватись таким:

- господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, оскільки земля є об’єктом цивільних прав та обов’язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов’язані із захистом права власності або користування землею, в яких, захищаючи свої цивільні права й охоронювані законом інтереси, беруть участь суб’єкти господарської діяльності;

— якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Що ж до документів, які посвідчують право на земельну ділянку (право власності на земельну ділянку або право користування нею), то вони не можуть виступати предметом спору, оскільки не мають статусу актів державного чи іншого органу, а видаються на підставі та на виконання рішень уповноважених на це органів про надання земельних ділянок відповідно у власність або у постійне користування.

Чинне законодавство не заперечує звернення кредитора до господарського суду з вимогою щодо стягнення з боржника суми, на яку заборгованість за грошовим зобов’язанням підвищена в порядку індексації, а також відсотків річних від простроченої суми за період після прийняття судом рішення про стягнення відповідної заборгованості.

Рішення господарського суду про стягнення з відповідача основного боргу, пені, інфляційних нарахувань і відсотків річних не виконано, тому позивач на підставі частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просив стягнути з відповідача суму інфляційних нарахувань і відсотків річних за період після прийняття судом рішення про стягнення відповідної заборгованості.

Відповідач проти позову заперечував з тих підстав, що з прийняттям судового рішення цивільні права та обов’язки позивача як кредитора за договором стосовно боржника припиняються. Наявність зобов’язання лише у боржника в процесі виконання судового рішення свідчить про припинення договірних відносин сторін, а це унеможливлює застосування статті 625 ЦК України після ухвалення судового рішення та його фактичного виконання.

Рішенням місцевого господарського суду, з якими погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, позов задоволено. Рішення мотивовано тим, що право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та відсотків річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. При цьому суд послався на приписи статей 519, 612 та 625 ЦК України.

Верховний суд України визнав правильними висновки господарських судів стосовно стягнення інфляційних нарахувань і відсотків річних на існуючу заборгованість за невиконаним зобов’язанням виходячи з такого. Згідно зі статтями 598-609 ЦК України рішення суду про стягнення боргу не є підставою для припинення грошового зобов’язання.

Водночас приписи статті 625 ЦК України не заперечують звернення кредитора з вимогою про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, суми, на яку заборгованість за грошовим зобов’язанням підвищена в порядку індексації, а також відсотків річних від простроченої суми за невиконання грошового зобов’язання, зокрема, за період після прийняття судом відповідного рішення (постанова Верховного суду України від 30.09.2008 р. № 1/384-07).

До виключної компетенції господарських судів відносяться справи у спорах між учасниками (акціонерами, засновниками) господарського товариства та господарським товариством, пов’язані з реалізацією та захистом корпоративних прав.

У вирішенні питання про належність спору до корпоративного господарські суди повинні враховувати, що частиною другою статті 194 Цивільного кодексу України визначено таке: до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності всі права, що ним посвідчуються. Внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів визначено в абзаці третьому частини першої статті 5 90

Закону У країни « Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» як умову реалізації прав, посвідчених акціями, а не як момент набуття корпоративних прав. Отже, особа вважається акціонером і, відповідно, суб’єктом корпоративних прав з моменту набуття права власності на акції.

До корпоративних спорів належать також спори за позовами учасників (акціонерів) господарських товариств про визнання недійсними правочинів, укладених товариством, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів. Оскільки пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК передбачено, що стороною корпоративного спору може бути також учасник, що вибув з товариства, спори про визнання недійсними рішень про виключення учасника з товариства, а також спори, пов’язані з визначенням та стягненням вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вийшов (вибув) з товариства, належать до корпоративних і підлягають розгляду виключно господарськими судами.

Пункт 4 частини першої статті 12 ГПК не відносить до складу сторін корпоративного спору осіб, які мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства або придбання акцій. Тому господарським судам слід виходити з того, що справи у спорах, пов’язаних із розподілом майна подружжя, вступом до господарських товариств спадкоємців, правонаступників, осіб, яким було відчужено частку в статутному капіталі господарських товариств тощо, розглядаються залежно від суб’єктного складу сторін спору загальними або господарськими судами.

У визначенні підвідомчості спорів, що виникають з приводу створення, припинення, управління діяльністю інвестиційних фондів, господарським судам необхідно враховувати вид інвестиційного фонду та його організаційно-правову форму. Згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» корпоративні інвестиційні фонди створюються в організаційно-правовій формі акціонерного товариства. Тому спори, Що виникають з корпоративних відносин у корпоративних інвестиційних фондах, є корпоративними у розумінні пункту 4 частини першої статті 12 ГПК і незалежно від складу сторін спору підлягають вирішенню господарським судом за місцезнаходженням корпоративного інвестиційного фонду.

Оскільки діяльність, пов’язана з управлінням активами корпоративних інвестиційних фондів, провадиться компаніями з управління активами на підставі договору, укладеного з корпоративним фондом, спори, що виникають з такої діяльності, є договірними і не належать до корпоративних. Сторонами такого договору є юридичні особи: отже, виходячи з приписів статті 1 та пункту 1 частини першої статті 12 ГПК, спори між ними, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, виконанням або визнанням недійсним договору про управління активами корпоративного інвестиційного фонду, підлягають вирішенню у господарських судах. Підсудність таких спорів визначається за правилами статті 15 ГПК.

Недотримання вимог закону та установчих документів господарських товариств під час скликання і проведення їх загальних зборів є порушеннями права на участь у роботі цього органу. Цим правом відповідно до законодавства наділено лише учасників (акціонерів) господарських товариств. Тому недотримання вимог закону та установчих документів господарських товариств під час скликання і проведення загальних зборів не може визнаватися порушеннями прав тих позивачів, які не є учасниками (акціонерами) цього товариства.

Слід враховувати, що спори, пов’язані з визнанням недійсними документів, які встановлюють право на об’єкти інтелектуальної власності (свідоцтва, патенти), стосуються питань права власності на відповідні об’єкти і за своїм характером є цивільно-правовими чи господарсько-правовими й не належать до числа публічно-правових спорів, а тому мають вирішуватися за правилами господарського судочинства (Рекомендації доповнено пунктом 6-1 згідно з Рекомендаціями Вищого господарського суду № 04-5/5 від 16.01.2008).

Слід також мати на увазі й таке. Згідно з приписами частини другої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 року, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. У конкретній справі спір було вирішено за правилами господарського судочинства, хоча він мав вирішуватись у порядку адміністративної юрисдикції.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 10 жовтня 2006 року відмовлено у прийнятті касаційної скарги Головного управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 27 липня 2006 року.

В основу ухвали покладено висновок про те, що відповідно до пункту 6 розділу 7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, касаційний перегляд рішень за такими справами здійснюється Вищим адміністративним судом України за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

25 січня 2007 року Верховним судом України порушено провадження за касаційною скаргою Головного управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим, в якій ставиться питання про скасування ухвали Вищого господарського суду України від 10 жовтня 2006 року. В обґрунтуванні скарги зроблено посилання на неправильне застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.

Правильно визначивши характер спору в даній справі, який містить поєднання вимог про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, з вимогою вирішити публічно-правовий спір, Вищий господарський суд України залишив поза увагою ту обставину, що спір у порушення вимог статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України, розглянуто судами першої та апеляційної інстанції в порядку господарського судочинства, що унеможливлює здійснення касаційної перевірки судових рішень у порядку адміністративного судочинства. Такі рішення підлягають безумовному скасуванню згідно зі статтею 111-10 Господарського процесуального кодексу України відповідним господарським судом, а справа - передачі на розгляд до суду першої інстанції за правилами адміністративного судочинства.

За таких обставин оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, а справа - передачі до Вищого господарського суду України для розгляду по суті.