загрузка...

Захист у господарській справі

Про верховенство права й межі розумності

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), тому при оцінці доказів (як і діяння в цілому) слід враховувати і вимоги справедливості, добросовісності та розумності. Застосування принципу верховенства права у судовій практиці залишається гострою проблемою. Серцевиною цього принципу є засади справедливості, добросовісності та розумності.

Стаття 8 Конституції «написана з урахуванням статті 3 Статуту Ради Європи, відповідно до якої кожна держава, яка є членом Ради Європи, визнає принцип верховенства права. Завдяки цій нормі Конституції України проблема принципу верховенства права перетворилася з кабінетно-академічної на прикладну.

«Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Хоча принцип верховенства права одержав законодавче закріплення лише у 1996 p., не можна сказати, що йдеться про абсолютно нове для нас юридичне явище. Суди і раніше використовували критерій справедливості, добросовісності та розумності при вирішенні спору, який виник із відносин, не врегульованих ні законом, ні договором.

Отже, суддівська дискреція детермінована певними процедурними рамками, в основі яких лежить справедливість, та обмеженнями матеріального порядку, в основу яких покладена розумність. Виникає питання: як встановити межу «зони розумності»? Судова практика має визначити певні стандарти або ж критерії застосування принципу розумності та справедливості. Допомогти суддям у цьому плані повинні адвокати, інші особи, які беруть участь у суді. А. Барак зауважує, що «особлива важливість цього питання полягає в тому, що справи, в яких здійснюється суддівський розсуд, у більшості випадків мають значне суспільно-громадське значення. Розсуд здійснюється у сфері, яка є царством цінностей, ідеології і політики. Іноді розсуд здійснюється в оточенні, де немає консенсусу. Це може бути предмет політичного змагання між партіями за голоси виборців. Суд повинен зважити загальні міркування справедливості, моралі, корисності та суспільного інтересу». В таких справах однієї лише логіки недостатньо. Суд повинен зважувати міркування політики. Такі справи визначають напрям, в якому право розвиватиметься у майбутньому, і визначають динамізм права. А. Барак зауважує: «Суддівський розсуд у цих ситуаціях спрямований на те, щоб із функціональної точки зору зберегти стабільність шляхом змін і допустити зміни за допомогою стабільності.

На суди насамперед покладається обов’язок адекватно і незалежно застосовувати право, а держави в цілому - неухильно виконувати судові рішення. І якщо такого права «не вистачає» або воно вочевидь застаріло, то суд повинен знайти правові підстави для рішення в аналогії, загальних засадах або за правом справедливості.

Суддівський розсуд пов’язаний із політикою. Було би лукавством цього не визнавати. Правова норма відображає доцільність і справедливість, які визначаються на основі публічної політики. Як правило, суди намагаються утриматись від урахування політичних факторів. Але в певних випадках судді все ж не можуть здійснити вибір між різними законними варіантами, не враховуючи мети і задуму норми і без виявлення суспільної користі свого рішення. Голова Верховного суду Ізраїлю у зв’язку з цим зауважує: «Чим краще ми навчимося визнавати публічну політику, тим краще ми будемо розуміти судову функцію».

Колишня бідність суспільного життя і скованість людської ініціативи змінилась такою багатоманітністю, що жодних законів для врегулювання конфліктів і спорів вже недостатньо. Це нова риса суспільного життя, і зрозуміло, що іде процес формування громадянського суспільства, основаного на свободі особистості.

Не викликає сумніву, що центральною і визначальною категорією, домінантою верховенства права виступає справедливість. Римляни так і писали: «справедливість і благо є законом законів». Римські юристи були прихильниками неухильного виконання законів, але, включаючи у поняття справедливості гуманність, допускали можливість виступати за гуманність проти букви закону.

Відомі російські юристи (наприклад, академік Кудрявцев, академік Лівшиц) робили висновки, що «закон і право не одне і те саме. Під правом слід розуміти не будь-який закон, не будь-яку норму, а нормативно закріплену справедливість. Саме справедливість визначає зміст права». «Коли нормативне закріплення одержує несправедлива ідея, то законом вона стає, а правом ні», - зауважує професор Зорислава Ромовська. І продовжує: «Несправедливий закон не є правом».

Усвідомлення поняття, що несправедливий закон не є правом, а отже суперечить принципу верховенства права, і так само, якщо закон регулює ті чи інші правовідносини з недостатньою повнотою, відкриває дорогу до застосування у судовій практиці частини 1 статті 8 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.

За виняткових обставин, коли потрібно вирішити колізію, що виникла, якщо цей випадок, зокрема, не врегульовано законодавством, суд може скористатися «вродженим почуттям справедливості» - застосувати принцип верховенства права (ст. 8 Конституції) безпосередньо. У тлумачення і розуміння верховенства права необхідно вкладати мудрість, як її розуміли древні римляни, тобто знання суті речей, на відміну від формального підходу, коли керувалися верховенством закону.

Намагаючись підкріпити принцип верховенства закону (такий любий юристам радянських часів), використовують латинські вислови, які перейшли з канонічного права і висловлені римськими папами, або фрази, які набули поширення у середні віки. Знаменитий вислів «Pereat mundus et fiat justicia» («Хай загине світ, але здійсниться правосуддя»), що великими буквами виписаний у будинку Вищого господарського суду України, є девізом, який часто повторював Фердинанд І, король Чехії та Угорщини, а пізніше, з 1556 р. - імператор священної Римської Імперії. Не менш знамените «Dura lex, sed lex» («Суворий закон, але це закон») належить значно пізнішим часам середньовіччя. У період розквіту римського права дотримувались іншого. Ульпіан вважав, що у всіх справах справедливість має перевагу перед строгим розумінням права’. Слід усвідомлювати також, що значна частина суддів, особливо на вершині судової влади, ще не перейнялася принципом верховенства права, усвідомлення цього принципу як домінуючої категорії судового розгляду ще попереду. Адвокат є тим, хто підштовхує судову практику, намагається зрушити з місця усталені й застарілі догми, пропонує новий свіжий погляд на правосуддя. І так було завжди. Адже суди тягнуться до стабільності, яка неможлива без певного консерватизму. Тому адвокат, юрист повинен не боятися, що його не завжди сприймають належно. Нове у судовій практиці завжди приживається важко.

Слід також зважати й на те, що відповідно до ст. 9 Конституції підписані Україною міжнародні договори є частиною національного законодавства. Отже, стаття 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує право на справедливий судовий захист, також підлягає застосуванню.

Особа, яка звертається до суду, адвокат або ж представник повинні усвідомлювати, що суддя користується незалежністю, яка створює для нього потенційну можливість бути вільним від суб’єктивного впливу. Змагальність дає суддям можливості аналізу, про які він міг і не знати, та полегшує йому прийняття рішення з урахуванням тих обставин, які йому відкривають адвокати.

Українська судова традиція, на мій погляд, засвідчує певну недовіру до змагальності та недооцінку ролі адвоката. З іншого боку, і сторони та їх адвокати ще не стали прикладом бездоганної поведінки і зразком змагального підходу до вирішення спору. Публічність судового розгляду і обов’язковість для суду мотивування своїх рішень збільшують елемент об’єктивності. На суддів впливає традиція, а також інтелектуальні фактори та юридична думка, яка існує у його поколінні. Суддя - частина свого часу і породження своєї ери та історії1. А значить, він живе у реальному світі, в якому не завжди переважають помисли про високе призначення судді та приписувана правосуддю святість намірів і помислів. Тому особа, яка бере участь у справі, її представник або адвокат, показуючи у процесі приклад поваги до суду, повинен оцінювати дії та рішення судді за допомогою здорового глузду та критичної оцінки, не допускаючи при цьому напруженості з судом і проявляючи готовність до компромісів, без яких справжнє правосуддя неможливе.

Особливістю господарського процесу є його документованість. Основна доказова база у господарському суді - це договори, акти, накладні, висновки експертів та інші документи. Пояснення учасників процесу — тільки коментар до наявних документів, який допомагає суду розібратись у позиціях сторін. Акцент на документованість визначає і роль письмових пояснень. Короткі пояснення у судовому засіданні, обмежені у часі, переважно спрямовані на те, щоб роз’яснити ті положення, щодо яких суд сумнівається або ще не визначився зі своєю позицією. У таких умовах подача пояснень у письмовому вигляді дозволяє викласти позицію сторони більш широко із наведенням судової практики в аналогічних справах та правовими позиціями вищестоящих судів. Крім того, такі письмові пояснення залишаються в матеріалах справи і доступні вищестоящим судам. Усе це змушує суд бути уважнішим до пояснень сторони. Якщо ці пояснення невмотивовано відкидаються, то це може бути одним із аргументів на оскарження судового рішення.