Процес політичної модернізації в Україні історично належить до охарактеризованого вище типу вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, які прагнуть “вписатись” у процес, який російські політологи, зокрема В.Пугачов, називають “осучасненням навздогін”. Це зумовлює своєрідність самого державотворчого процесу в Україні, яка полягає, по-перше, в переході від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку; по-друге, від тоталітарно організованого державного-монопольного правління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, нових управлінських механізмів виходячи із суспільних проблем, особливо в кризовий період та сучасний (2009 р.) кризовий стан в Україні.
Уряди країн світу використовують різні заходи подолання кризи. Наприклад, серед заходів, які зараз вживаються:
- боротьба з безробіттям, створення і збереження робочих місць;
- підтримка соціальної сфери;
- допомога регіонам [16, с. 1].
Досить цікавим для України є досвід японців у тому, що їм вдалося поєднати модернізацію з прогресом у збереженні своєї ідентичності. Спробуємо спинитися на означеній проблемі.
Неповторність соціально-історичного розвитку України спричинила дві основні особливості:
1) домінування як основного суб´єкта модернізованої владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру;
2) залежність суспільно-політичної системи від чужих національній традиції, ментальності й конкретним потребам українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.
Проголошення незалежності держави відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду і власних потенційних можливостей. Але з одержанням певного стартового рівня модернізації Україна через розрив між бажаними наслідками політичних змін і реальними її результатами потрапила в лабети “синдрому модернізації”.
“Синдром модернізації” – це протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.
Він є основним наслідком взаємозв´язку і взаємодії основних криз політичного розвитку, до яких належать:
– криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою);
– криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політичної влади);
– криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення правовою елітою перепон для включення в політичну діяльність соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу);
– криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень практично-політичних можливостей системи державного управління);
– криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятого для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та соціальної несправедливості).
Вирішення проблем подолання “синдрому модернізації” вимагає організаційного й теоретичного забезпечення модернізаційного процесу, що передбачає визначення та вирішення основних його проблем.
Проблеми модернізації українського суспільства похідні від його кризового стану, з одного боку, мають спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Україна, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з другого – характеризуються такими ознаками, як відсутність конкуренції (в тому числі і в політиці), диспропорційність і тотальна монополія економіки, корупція та безвідповідальність управлінських кадрів, нерозвиненість інформаційного суспільства та ін.
Однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення стійкої рівноваги і політичної стабільності в українському суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому.
Тому для України сьогодні важливо перезавантаження мислення, дій та управління на кшталт подолання кризових станів:
- збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування з урахуванням здатності української ментальності витворювати різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального господарювання та потяг до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації населення на локально-суспільному та особистісному рівнях;
- виявлення протиріч у зальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження для досягнення консенсусу та прийняття ефективних управлінських рішень;
- вирішення проблем адміністративно-територіального поділу країн як засобу погодження централізаторської політики українських структур (Крим, Закарпаття, Галичина, Донецьк);
- врахування нового, що приносять кризові стани у світі та в Україні.
Другою важливою проблемою є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом´якшення зіткнень традиційних цінностей до демократичної політичної культури з новими модернізованими інститутами. Тут слід уважно поставитися до формування політичного режиму і створення системи соціального управління, зорієнтованих на витворення стилю соціально-політичного життя відповідно до внутрішніх потреб українського суспільства та суспільно-політичних викликів епохального розвитку. Вищезазначене передбачає:
1) цілеспрямоване подолання ситуації загальної непідготовленості до суспільно-державного реформування всієї системи управління та залежності від тиску ззовні, а також розумне запозичення загальноцивілізаційного досвіду і врахування досвіду модернізації близьких до України за окремими аспектами розвитку держав (Польща, Росія, Чехія, країни Балтії);
2) неприпустимість механічного перенесення на національний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і характерних рис сучасної політичної ситуації;
3) обмеження впливу на державотворчий процес вузькопартійних інтересів, побіжних обставин, ейфорії неконтрольова- ної свободи як гаранта проти відновлення тоталітаризму;
4) зміну ступеня й характеру інституціоналізації суспільства завдяки розвиткові замість формалізованих офіційних державно-політичних інститутів асоціативно-громадського життя в різноманітних спонтанних формах, народжених самою логікою життя суспільства (форми самореалізації населення) тощо.
Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України шляхом перезавантаження мислення є налагодження системи постійного зворотного зв´язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час прийняття та реалізації публічних політичних рішень.
До головних умов вирішення цієї проблеми слід віднести:
1) подолання найбільш поширеної в політиці кризи – кризи легітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, створення державно-правових інститутів, норм і процедур, які в сукупності й становлять основи правової держави та демократичного політичного режиму;
2) подолання політико-економічними засобами дистанції між соціальними етапами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угруповань (партій, громадських об´єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;
3) розширення на всіх рівнях суспільної організації механізмів політичної соціалізації, що передбачають включення індивіда в суспільство через оснащення його закріпленим у культурі досвідом попередніх поколінь і надбанням загальнолюдських знань та цінностей, розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні “нижніх поверхів” політичної системи суспільства.
Вищезазначені умови вирішення основних проблем сучасного етапу політичної модернізації в Україні мають служити своєрідним орієнтиром для формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку та подолання кризових станів у суспільстві.
Теорія “політичної модернізації” є складовою міждисциплінарної “теорії модернізації”. Серед її представників є західні політологи і соціологи: С.Ліпсет, Г.Альмонд, Р.Уарт, Д.Адлер, С.Верба, Л.Палл, С.Ейзенштадт, У.Мур, А.Етціоні, У.Ростоу, П.Бергер та ін.
Розмаїття підходів названих учених дає змогу подолати стереотипні уявлення про політику та її модернізацію. Тому і під політичною модернізацією слід розуміти комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін, що передбачають раціоналізацію влади через органічне поєднання економічних, політичних чинників з позаекономічними і позаполітичними, диференціацію політичної структури, масову політичну участь населення, вдосконалення нормативно-правової системи тощо.
Комплексний характер політичної модернізації пов´язаний ще й з тим, що вона не обмежується рамками політичної сфери, а охоплює економічну, соціальну, управлінську, правову та інші сфери суспільного життя. Зміни в цих сферах тісно пов´язані між собою, постійно вимагають корекції, перебувають у взаємодії та взаємовпливі.
Глобальні зміни українського суспільства, що мали місце за останній період і триватимуть надалі, їх неоднозначний, а часто навіть драматичний характер, роблять надзвичайно актуальною проблему політичного процесу, чинників та перспектив його розвитку. Важливе значення для розв´язання суспільно-політичних проблем має наукова розробка “української моделі розвитку”. Таку програму мають розробляти науковці, політики та практики спільно.
Сьогодні існують два чинники розвитку суспільства – наука та сильна, компетентна, демократична державна влада. Але, на жаль, мусимо визнати, що українське суспільство досі не має власної концепції розвитку, яка спиралася б не тільки на універсальні моделі, а й на національні інтереси, цінності, пріоритети.
Модернізація державного управління шляхом перезавантаження мислення викликана перш за все необхідністю здійснення контролю за виконанням прийнятих рішень, прогностичним підходом до напрацювання рішень та інформуванням громадськості щодо кроків, які робить влада. Прозорість влади, її підзвітність, залучення громадян до участі у прийнятті рішень – це прояви демократії, аргументи на користь розвитку суспільства і подолання кризових станів.
Сучасні демократичні суспільства демонструють вдалі приклади реалізації принципу прозорості, відкритості влади та владних відносин. Так, наприклад, Швеція запропонувала систему електронного урядування, яка діє не лише при прийнятті рішень відповідними урядовими структурами, а й під час опрацювання запитів громадян до влади. Пункти прийому запитів, організовані при будь-яких державних установах, у тому числі муніципальних. Чехія належить до тих країн, де рівень відповідальності за прийняття управлінських рішень один із найвищих у Європі, цьому сприяє організація роботи Рахункової палати. Ця установа здійснює контрольні функції держави за виконанням прийнятих рішень, надає відповідні рекомендації та має важелі впливу на виконавців законів, постанов тощо.
Сутність демократизації політичної модернізації шляхом перезавантаження мислення полягає ось у чому:
- еволюційному запровадженні нових прогресивних форм організації політичного життя;
- раціоналізації влади шляхом комплексного поєднання соціально-економічних та духовно-культурних чинників суспільної системи. Процес політичної модернізації виявляє себе насамперед у трьох основних сферах – політичній системі, політичній культурі та політичній поведінці;
- психологічному становленні та розвитку політичного життя і владних відносин в Україні на сучасному етапі.
У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації та суспільно-політичної соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни політико-управлінської еліти. Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно відповідати на різноманітні виклики часу. Зміни політичної поведінки полягають у активізації та вдосконаленні форм залучення громадян – до політичного процесу, до активної публічної політичної діяльності.
Звернемося тепер до оновлення визначення змісту процесу політичної модернізації шляхом перезавантаження як зростання динамізму політичної системи, її здатності адекватно реагувати на зміни політичних реалій; формування нової модернізаторської політичної еліти; зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади; забезпечення реальної участі народу у політичному житті; підвищення впливу інформації; постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури тощо.
Результати опитування громадян, проведені газетою “День”, показали, що у 2008 р. кількість невдоволених діями влади громадян досягли 86,3%. Це засвідчує, що в Україні ще не сформувалася соціальна сила, здатна очолити процес модернізації. Сучасний підприємницький прошарок є в основному “буржуазією” у першому поколінні. Його характеризує низький рівень культури і освіти, відсутність бачення історичної перспективи, нецивілізований характер привласнення матеріальних благ та ін.
Усі свідомі громадяни України розуміють, що національне відродження України як економічно розвиненої країни неможливе без цілеспрямованої, гнучкої і виваженої економічної політики. З моменту проголошення незалежності керівництвом країни зроблено певні кроки щодо становлення та демократизації соціально-економічної сфери суспільства. Однак єдиної, послідовної і цілеспрямованої державної економічної політики не існує і до цього часу, тому ця проблема є наріжним каменем реальних економічних потуг на ґрунті макроекономічних перетворень. Людина як найбільша соціальна цінність має особливо відчувати позитивні наслідки такої політики, що сприяє зростанню її життєвого рівня, підвищенню інтелекту, забезпеченню гідного способу життя.
Тому на формування економічної політики повинні впливати розумно прогностичні політичні важелі. Це, до речі, доводять і нові геополітичні реалії в Європі. Світ, що змінюється навколо нас, змінюється не лише макроекономічним зусиллям. Він змінюється, оскільки цього бажає громадянське суспільство, різноманітні політичні інститути, зокрема, “Єдиний фронт”, що має великі потенції та великі амбіції. Це стосується і позиції громадянина як політичного суб´єкта, який теж має активно впливати на формування сучасного суспільства. На жаль, наша громадянська і політична свідомість спить “тихим сном у голодній колисці”. Як і колись, ми чекаємо, що держава нас нагодує, навчить і виведе в люди. Не ті часи зараз. Громадяни повинні бути свідомі власних дій для подолання сучасної кризи.
Пріоритетний підхід до економіки – це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети повинні визначатися виходячи з інтересів народу та громадянської участі в суспільних змінах. Тим самим вони мають сприяти науковому передбаченню перспектив розвитку економіки, її структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу тощо.
Що ж до приватизаційного процесу в Україні, то картина двояка.
На запитання “Хто сьогодні отримує найбільшу користь від приватизації підприємств?” були отримані такі відповіді:
– усі громадяни однаковою мірою – 1,4%;
– представники влади – 38,1%;
– керівники підприємств – 29,8%;
– ділки тіньової економіки – 36,9%;
– підприємці – 9,3%;
– працівники приватизованих підприємств – 5,7%;
– ніхто – 8,4%.
Вагаються дати певну відповідь – 8,8% [15].
Отже, найбільший виграш, за оцінками громадян, отримують від приватизації представники влади, ділки тіньової економіки та керівники підприємств. Доречно зауважити, що досить скептично оцінював конструктивні можливості приватизації для економіки країн Східної Європи лауреат Нобелівської премії професор Вашингтонського університету Д.Норт, визнавши, що вона не є панацеєю для вирішення проблем неефективного управління та економічного функціонування. Це викликано відсутністю часу на її реалізацію.
Формування ринкових відносин передбачає поряд з утворенням ринку товарів та ринку капіталів утворення ринку праці. Безробіття в Україні – похідне явище, наслідок системної кризи суспільства, передусім його господарського життя та певна робота центрів зайнятості. Що ж до кардинального вирішення проблеми безробіття, то воно залежить від особливостей реформування – чи здатне буде українське суспільство від безпідставної економіки обігу, на якій збагачуються іноземні кредитори і вітчизняні тіньовики, перейти до продуктивної економіки виробництва. Ми – на порозі зовсім нової економіки, іншого світового перерозподілу праці та спільного підходу до встановлення цін на ресурси.
Україна має визначити стратегію свого економічного розвитку та пріоритети у світовому економічному господарстві, визначитися з вибором своїх стратегічних партнерів і союзників, з´ясувати, в чому полягають їх реальні державні інтереси та розробити тактику їх реалізації.
Вирішальною ланкою економічної політики держави має стати науково-технічна та інноваційна політика. Могутність держави зростатиме насамперед шляхом розв´язання аграрної проблеми. Розквітне село – розквітне Україна. Крім того, реальний ефект старту повинен полягати в тому, що Україна має переозброїти економіку на новій, сучасній основі, адекватній вимогам інформаційної революції.
Використовуючи світовий досвід, зокрема постсоціалістичної трансформації на ринкових засадах, маємо підходити творчо, з урахуванням національних умов, менталітету, інтересів, оскільки сліпе поширювання чужого не тільки не корисне, а й шкідливе.
Водночас політика повинна йти попереду економіки, готуючи їй шляхи подолання труднощів подальшого розвитку. У щорічному посланні Президента України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України” 1 квітня 2009 р. сказано, що “наша мета – зробити реальний, великий наступний крок до кращого життя. Ми – щойно на середині шляху. Треба зібрати сили. Треба вірити в себе. Треба йти вперед” [22, с. 4].
Нація й держава відбудеться, якщо її цементуватиме національна ідея. Головним завданням сучасної політики в Україні стала консолідація нації, формування її як політичної спільноти, що об´єднує український етнос з іншими етносами, які живуть на території України, тобто формування української політичної нації. Спільність, в якій визначальними складовими є політичний, економічний інтерес її мешканців, бо лише такий підхід спроможний сформулювати єдину національну ідею, яка б об´єднувала людей заради спільного державотворчого прогресу. Це наводить на думку, що національну ідею неминуче треба пов´язати з конкретним соціально-економічним та політичним курсом. Лише за цієї умови вона може бути матеріалізована в процес державотворення.
Головна біда України не в глибокій економічній кризі, а в духовно-вольовій: ніяк не вирішено, на яких ціннісно-нормативних засадах будувати державу і суспільство.
Виходячи з потреб подолання кризових станів та подальшої демократизації суспільства необхідно врахувати, що:
- головною передумовою становлення українського громадянина є створення всіх умов для перетворення у вільну, активну, відповідальну особистість;
- у процесі побудови нового ціннісно-нормативного простору треба користуватися пріоритетністю фундаментальних цінностей, враховуючи цінності повсякденного життя – соціальну справедливість, допомогу тим, хто хоче працювати, та жорстке обмеження тим, хто хоче нажитися на бюджеті, зменшити кількість незаконних пільг;
- формувати у населення активні моделі життя, так би мовити, “позитивні образи”;
- треба мати програму переоцінки цінностей людини в новому ціннісно-нормативному просторі, оскільки цей процес пущений сьогодні на самоплив;
- цілепокладання має бути підкріплене і збалансоване з цілезабезпеченням: мета – програма – засоби – ресурси. Це дасть змогу сформувати у людей філософію високоорганізованого стабільного буденного життя;
- сформувати атмосферу діалогу, компромісу, консенсусу в суспільстві;
- створити умови для досягнення високої духовності, професіоналізму, компетентності, високої управлінської культури;
- працювати кожній особистості над створенням власного інформаційного простору, який був би ілюстраційно-позитивним, праведним, стимулюючим на державотворення та громадянську позицію;
- сформувати програму для гуманітарного розвитку економіки;
- розробити відповідно нову ідеологію для різної структури економіки;
- розробити сучасні механізми управління шляхом перезавантаження мислення щодо збереження ближньої і віддаленої стратегії виживання та активізувати вольову стратегію суспільства в розбудові демократичних управлінських основ держави, громадського суспільства та сформувати високу національну свідомість політико-управлінської еліти та громадян.
Висновки
На межі тисячоліть гостро постає проблема переосмислення власної історії, причин поразок і перемог, втрат і досягнень. Виникає потреба пошуку нової моделі національного розвитку, визначення пріоритетів і прерогатив держави на найближче майбутнє. Це можливо зробити лише в контексті світових процесів, ураховуючи історичний досвід інших країн.
Суспільство, для якого характерним є процес модернізації, здійснює відтворення на органічній новації, а не на тенденції розриву або руйнування попередніх організацій. Воно прагне до збалансованості, гармонії економічної, політичної, соціальної, інформаційної та інших систем.
Сучасна світова економічна криза, політична нестабільність, відсутність сформованих структур громадянського суспільства у нашій державі негативно позначаються на соціально-політичній активності та управлінських ініціативах населення. Відмічається низька правова культура людей, незнання своїх прав та обов´язків, юридична неосвіченість, втрата почуття людської гідності, байдужість до політичних процесів. Такі суспільні негаразди стають звичними перешкодами на шляху побудови громадянського суспільства як основи політичної модернізації управління. Над вирішенням цього слід професійно та відповідально працювати, проводити серйозну просвітницьку роботу.
Складність становища України полягає в тому, що вона одночасно вирішує дві фундаментальні проблеми. Першу – відродження і зміцнення власної державності, забезпечення реального суверенітету та гідного місця у світовому співтоваристві. Другу – перехід до якісно іншої, нової форми соціально-політичної, управлінсько-економічної організації суспільства, модернізації його основ. Це вимагає нової інноваційної особистості політика та управлінця відповідно до потреб суспільного розвитку.
Стабільність і майбутнє України залежить від успіху в обох напрямах. Отримання незалежності стало лише початком, першим кроком на шляху розв´язання невирішених питань багатовікової історії українців та світового досвіду здійснення модернізаційних процесів в умовах інформаційного суспільства. Україна має гарний шанс здолати власний шлях у прогресивному модернізаційному розвитку, відкритися світові і відкрити світ для себе.
Список використаних джерел
- Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Д. Белл ; пер. с англ. – М. : Academia, 1999. – 956 с.
- Бурдье П. Социология политики : пер. с фр. / [Е. Д. Вознесенская и др. ; сост., общ. ред. и предисл. Н. И. Шматко]. – М. : Socio-Logos,1993. – 333 с.
- Валевський О. Л. Держава і реформи в Україні: аналіз державної політики в умовах трансформації суспільства : монографія / О. Л. Валевський. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 316 с.
- Горбашенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Ук- раїна і світ на зламі тисячоліть : монографія / В. П. Горбашенко. – К. : Видавн. центр “Академія”, 1999. – 240 с.
- Даніл ´ян В. О. Інформаційне суспільство та перспективи його розвитку в Україні (соціально-філософський аналіз) : монографія / В. О. Даніл´ян. – Харків : Право, 2008. – 184 с.
- Дзюндзюк В. Б. Модель держави з точки зору її еволюційного розвитку / В. Б. Дзюндзюк // Актуальні проблеми державного управління : наук. зб. – 1998. – № 2. – С. 5-10.
- Козаков В. М. Соціально-ціннісні засади державного управління в Україні : монографія / В. М. Козаков. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 284 с.
- Кремень В. Україна: Шляхом до себе. Проблеми суспільної трансформації / В. Кремень, В. Ткаченко. – К. : Видавн. центр “Друк”, 1998. – 445 с.
- Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи / [В. С. Крисенко, М. Т. Степенко, О. С. Власюк та ін.] ; за ред. В. С. Крисаченка. – К. : НІСД, 2003. – 632 с.
- Макаренко Є. А. Європейська інформаційна політика / Є. А. Макаренко. – К. : Наук.-видавн. центр “Наша культура і наука”, 2000. – 367 с.
- Михальченко Н. И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К. : Ин-т социологии НАНУ, 2001. – 440 с.
- Пахльовська О. Ауе, Europal: статті, доповіді, публіцистика. Оксана Пахльовська. – К. : Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008. – 656 с.
- Політична система сучасної України: особливості ставлення, тенденції розвитку. – К. : Парлам. вид-во,1998. – 352 с.
- Покровский Н. Е. Глобализация. Модернизация. Россия /
- Е. Покровский // Полис. – 2003. – № 2. – С. 37.
- Пірен М. І. Ентополітика в Україні: соціо-психологічний аналіз : навч. посіб. / М. І. Пірен. – К. : Ун -т “Україна”, 2007. – 408 с.
- Програма “Україна 2010”. Консолідація українського суспільства: реалії, перспективи : наук.-метод. посіб. – К. : Вид-во УАДУ, 1999. – 200 с.
- Соціальна теорія: традиції та сучасність : навч. посіб. / за ред. А. Ручки. – 2007. – 363 с.
- Орук М. Україна-Японія: партнерство заради модернізації / М. Сірук // День. – 2009. – 8 квітня. – С. 1, 3.
- Скалацький В. М. Інформаційне суспільство: сучасні теорії та моделі (соціально-філософський аналіз) : дис. … канд. філос. наук : 09.00.03 / Скалацький В. М. / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. – 181 с.
- Цвєтков В. В. Демократія – Управління – Бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства / В. В. Цвєтков, В. П. Горбатенко. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
- Чиж І. С. Україна: шлях до інформаційного суспільства / С. Чиж. – К. : Либідь, 2004. – 287 с.
- Щорічне послання Президента України Віктора Ющенка. Про внутрішнє і зовнішнє становище України // Уряд. кур´єр. – 2009. – 1 квіт. – 3-4 с.