Однією з ознак глобальної соціально-політичної, економічної та управлінської ціннісно-культурної кризи в Україні є втрата значною частиною її народу ідентичності із своєю країною і водночас самоідентичністю, відчуття власної причетності до соціальних (societas – спільнота) процесів, що відбуваються начебто поза бажанням і розумінням більшості людей, які живуть в Україні. Це породжує кризу ідентичності, про яку в Україні не один рік говорять психологи, соціологи та політологи. Але уряд та політики на це мало уваги звертають, не усвідомлюючи того, що не тільки процеси державотворення в Україні, але й парадигма суспільно-політичного розвитку XXI ст. не може відбуватися позитивно.
Політичну ідентифікацію можна розглядати як процес самоототожнення індивіда з іншою людиною (політичним лідером), групою (якою може бути партія, політичний рух), зразком політичної поведінки, політичною роллю.
Політична ідентифікація розгортається на основі завершених ідентифікаційних процесів, серед яких Ентоні Д.Сміт виділив родову і статеву, місцеву і регіональну, соціоекономічну і релігійну, етнічну та національну ідентифікації. Саме ці ідентифікаційні процеси допомагають людині збагнути свою сутність, опираючись на окреслену ідентичність, не бути манкуртом при такому високому рівні професійної освіти народу, яка має місце в Україні та яку не використовують ефективно в політико-управлінських інституціях в українському суспільстві.
На процес політичної ідентифікації суттєвий, а нерідко й вирішальний вплив справляють сформовані ідентичності, зокрема соціоекономічна, етнічна, релігійна, інформаційна. Проте політична ідентифікація є мінливим утворенням, яке може несподівано трансформуватись залежно від соціально-політичних факторів впливу в суспільстві.
Про особу
Механізмами регулювання поведінки особистості виступають державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції і звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини. Якщо ж людина хоче впливати на політику або змінити її, має приєднатися до соціальної групи, політичної партії або руху, чиї політичні позиції збігаються або близькі з її власними. Політику творять люди, її суб´єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути.
Георг Гегель відзначав, що особа чогось варта тільки тому, що є частиною держави. Він же підкреслював, що особа знаходить свободу в ретельному виконанні обов´язків перед державою.
Держава, влада покликані забезпечити стан, що відповідає природі людини, а звідси вимагається вдосконалення політичної структури суспільства. Цінність держави, говорив англійський філософ Джон Стюарт Мілль, визначається цінністю її громадян. Доброчесність держави полягає в намаганні зробити своїх підданих добрими та освіченими. Політична свобода людини починається відтоді, коли вступають у дію прийняті в державі закони.
Політична реальність наших днів дає приклади, коли активісти певної партії легко і безболісно змінюють свої політичні уподобання, прихильності та орієнтації, стають “незламними борцями” за інші політичні ідеали. Сьогодні так себе поводять навіть окремі депутати Верховної Ради України.
За радянської влади мала місце псевдоідентичність, оскільки механізми формування її мали примусовий характер, так званий “ідентифікуючий примус загального”. Ідентичність не повинна бути примусовою, індивід завжди повинен мати можливість для власного вільного вибору, можливість диференціації та автономії. Так, ідентичність формується в демократичних суспільствах і цього вимагає процес стійкого розвитку суспільств, щоб особистість самостійно здійснювала свій політичний вибір.
Перш за все спинимося на феномені політичності.
Політичність – це невід´ємна якість особистості, як біо- логічність, фізіологічність, соціальність. Ще Аристотель у свій час назвав людину політична тварина, маючи на увазі, що громадянські якості є властиві особистості.
Політичність особистості формується низкою соціально- психологічних політичних передумов. Такими, зокрема, є:
- потреби в орієнтації, інформації, знання про ймовірність настання якихось політичних подій, час і місце їх появи, рівень небезпеки;
- інтерес до різних політичних процесів у суспільстві;
- уявлення про політичний устрій суспільства;
- реагування на управлінські процеси в суспільстві;
- відчуття прагнень інших людей керувати людиною;
- потреби уникнути керування власною поведінкою іншими людьми.
Політичність – це здатність людини сприймати, засвоювати політику, реагувати на її вияви, виробляти адекватну лінію поведінки. Політичні явища зачіпають обидві сфери особистості: раціональну та емоційну. Відтак політичність включає в себе розуміння політики, знання, ставлення, сприймання, відчуття політики. Політичність до певної міри властива більшості людей, а не лише тим, хто входить до якоїсь партії, є активістом громадсько-політичного життя. Якість політичності вимірюється вірою, довірою та участю в політиці. Найвищим виявом політичності особистості є громадянськість, тобто свідоме активне включення в процеси політичної життєдіяльності суспільства.
Скласти думку про рівень політичності можна, зіставляючи його з рівнем соціальності особистості, оскільки між ними існують надзвичайно складні й малодосліджені, але серйозні зв´язки. Слабоадаптована особистість сприймає прояви політики не далі як на інтуїтивному рівні, оскільки процес розвитку політичності особистості йде після розвитку її соціальності, слідом за ним, а з часом спільно один з одним. Бажано мати на увазі і те, що неучасть у політиці ще не означає аполітичності.
Ідеологічна (політична) заангажованість є різновидом соціального сприйняття, що проявляється в концентрації особистістю своїх думок і волі на власній участі в реалізації певних ідей суспільно-політичного устрою. Це певний психічний стан зацикленості на ідеях певної політичної партії, на безумовності власної участі в політичному житті суспільства, на обов´язковості опозиційності до інших політичних ідеологій.
Найважливішим критерієм, який визначає рівень ідеологічної заангажованості, є співвідношення раціонального та емоційного в структурі особистості. Чим сильнішим є емоційне сприйняття, тим слабшим є прагматичне.
Психологи і політики вважають, що чим вища політична культура, тим нижчою має бути її ідеологічна, політична заанга- жованість.
Кожна партія з 164 має свої ідеологічні засади. Партійна ідеологія визначає свої ідеологічні та управлінські функції. Такими загальними функціями можна вважати наступні:
– формувати типи мислення і поведінки;
– скеровувати соціальні дії особистостей, малих і великих груп (тобто політику, економічні відносини та інші сфери суспільного житія) відповідно до інтересів і потреб певних груп суспільства.
Конкретність політичної ідеології вказує на її окремість. Кожна окрема політична ідеологія ніколи не була і не може бути цілісним, відповідно до потреб суспільного розвитку світобаченням та світотворенням. Це є лише одна з течій у суспільно-політичній думці, позаяк виражає позицію тільки окремих соціальних груп (марксизм). Придатну для всього суспільства ідеологію не може виробити жодна, навіть найгеніальніша особистість, – так говорив у свій час Гегель. Досить цікаві у цьому контексті спостереження К.ГЮнга. Він зазначав, що природа, як відомо, не така щедра в розподілі своїх дарів, щоб поєднувати сердечну доброту з інтелектуальною обдарованістю. Як правило, надлишок одного веде до недостачі іншого, і будь-яка здатність удосконалюється за рахунок інших. Особливо болючою в цьому відношенні є якраз невідповідність між почуттям та інтелектом, які, як відомо з досвіду, погано уживаються в одній особі. Не може виробити придатну для всього суспільства ідеологію і якась політична партія. Навіть най- загальніші ідеї – соціальна, демократична, національна не є всеосяжними для суспільства.
Інтровертність ідеології, як зазначає О.Козлова, приховує потенційну соціальну небезпеку для суспільства та індивіда, оскільки в системі ідеологічно вибудуваних групових цінностей самозбереження цілком може трактуватися надто широко, виправдовувати експансію даної групи щодо інших груп, щодо “не нас” (усі, хто не з нами, той проти нас, той для нас загроза, яку треба ліквідувати заради самозбереження). Подібна експансія групи (нації, класу та ін.) і здійснювалась не раз у цілковитій відповідності з її ідеологією.
Одна із функцій ідеології – створення і поширення політичних міфів, які особливо паразитують у закритих тоталітарних системах.
Кожна окрема ідеологія – тупикова для розвитку людства, оскільки є лише часткою великого комплексу уявлень, вираженою тільки частиною суспільства, наприклад, окремою партією. Це підтверджує досвід XX ст., коли ідеології, надто крайні, ставали панівними, і зрештою призводили до краху цілої соціальної системи. Плюралізм ідей – природний стан масової свідомості. Саме плюралізм ідей може бути одним із факторів прогресу, оскільки виховує здатність терпіти навколо себе різномислячих, сприймати їх як об´єктивну даність, рівних собі, гідних поваги. Сьогоднішнє українське суспільство хитке ідеологічно. Однак українська ментальність, яка включає терпимість, розважливість до сприйняття інших, перевагу іронічності над категоричністю, зневагу до вождизму тощо, це сприятливий чинник плюралізму думок. Плюралізм думок засвідчує і ст. 15 Конституції України.
XX ст. – це століття ідеології, яке характеризувалося запеклою боротьбою між ідеологіями комунізму, фашизму та ліберальної демократії. Ця епоха вже завершилась! Тепер ми вступили в епоху, де культура, культурні фактори, інформатика, духовність, інноваційність відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики.
Політична свідомість виявляється та існує поряд з іншими формами суспільної свідомості загалом, – такими як релігійна, філософська, правова, моральна, естетична, економічна, екологічна та ін.
Масову політичну свідомість можна визначити як суб´єктивне відображення масовим суб´єктом політичного буття, політичних відносин та всіх пов´язаних з ними явищ. Масова політична свідомість включає ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, настрої, ілюзії, помилки, традиції, звичаї, звички мас людей, які є відображенням політики та політичних відносин. Політична свідомість являє собою усвідомлення сфери політики соціальними суб´єктами, знань про політику та її оцінок.
Політологія виділяє протилежне явище – аполітичність як свідоме або несвідоме виключення особистості зі сфери політики. Тобто аполітичність розглядається як процес, як рух певного суспільного явища. Нас же вона цікавить як психологічний стан особистості, як комплекс таких якостей людини, що разом узяті характеризують певний відхід особи не лише від будь-якої участі в процесах управління суспільними зв´язками, а й від виявів власне інтересу до політики. Такий психологічний стан має свої ознаки:
- байдужість до політичних явищ, нейтральне ставлення до них;
- утрата інтересу до процесів не лише в суспільстві загалом, а й у соціальній структурі, до якої належить людина;
- перехід від знецінення політичних ідеалів до повного неприйняття їх ідейних канонів;
- розчарування щодо самих політиків;
- втрата суспільних ідеалів, сподівання лише на власні можливості;
- певний свідомий відхід від політики;
- розвиненість інтелекту особистостей, далекість від політики тощо.
Буває й так, що людина глибоко розуміється в політиці, але пасивна, оскільки поглинула у власне свою професійну справу: художники, практичні психологи, лікарі, фізики, різного напряму практики. Сила самоактуалізації в них така, що не дозволяє людині розпорошуватися. Такі особистості потребують активних політико-управлінських впливів, оскільки вони є теж учасниками в розвитку політичних процесів.
Внутрішнім збудником політичної активності особистості є її потреби.
Вони знаходять вияв у такому психічному стані людини, який відчувається або усвідомлюється як незадоволеність, напруженість і який треба усунути для відновлення відповідності між внутрішнім і зовнішнім світом особистості.
Існує два рівні потреб “homo politikys”:
- Потреба орієнтації в політиці притаманна всім без винятку особистостям, які в процесі політичної соціалізації оволоділи елементами політичної культури.
- Потреба самоактуалізації в політиці властива і навіть обов´язкова для всіх активних учасників політичного життя: від рядового члена партії до лідера.
Намагання політично програмувати людину через ЗМІ, перетворити її на засіб конструювання ідеологічних, економічних та інших систем може призвести до виродження особистості, за висловом Х.Ортеги-і-Гассета, в “людину-масу”, яка є повторенням “загального типу”, що може викликати внутрішній протест і активний спротив, коли спрацьовує історична пам´ять, закладена в колективне підсвідоме людини [7]. Цим і можна пояснити відсутність бажання у більшості громадян України вступати до партій, яких в Україні 164, а налічують вони у своїх лавах близько 5 відсотків населення.
Критерієм сформованості політичної ідентичності виступає політична активність, політична позиція особистості, яку потрібно кожному громадянину формувати. З цього приводу досить суттєвою є думка О.Бісмарка, що “навіть якщо ви не бажаєте займатися політикою, все одно ні політика, ні суспільство не дозволять вам залишатися осторонь”. Тому слід нам сьогодні з колишньої радянської системи дещо корисне з ідеологічної роботи повернути, а то буде так, як писав Д.Белл, “частину суспільства ЗМІ перетворять на стадо баранів”.
У всьому світі люди вирішують проблему самоідентифікації, люди прагнуть знайти відповідь на одне з найголовніших питань, що постає перед людством: хто ми, в якому світі живемо, як нам у ньому бути? Як правило, вони відповідають на це питання в контексті своїх найбільш важливих цінностей. Їх відповідь зумовлена минулим, релігією, мовою, історією, традиціями і суспільними інститутами та сучасними демократичними надбаннями, менталітетом етносу, нації. Люди подумки приєднують себе до якоїсь культурної групи, наприклад до племені, етнічних груп, релігійних громад, націй або цивілізацій. У XXI ст. загроза для країн з боку іншої (культурно схожої) країни буде менш вірогідною, ніж небезпека, що йтиме від країни, яка відрізняється від неї культурою та вірою. За часів “холодної війни” світ був розділений на ідеологічні групи: “вільний” світ на чолі із США, комуністичний блок, який очолював СРСР, і менш розвинені країни третього світу, де відбувалися більшість подій “холодної війни”.
Сучасна глобальна політика є більш складною. Уже немає згаданих трьох груп, натомість існує вісім основних цивілізацій: західна, православна, китайська, японська, мусульманська, індуїстська, латиноамериканська та африканська цивілізації, – так твердить З.Бжезинський, відомий політик США та світу.