Залежно від сфери функціонування влада може виступати в різних іпостасях. Найбільш зримою для всіх є політична влада, яка з розвитком людського суспільства виходить на перший план і з якою в буденній свідомості ототожнюється, власне, саме поняття влади як такої.
Під політичною владою звичайно розуміють реальну спроможність окремої особи або групи людей втілювати свою волю в політиці, ідеології, правових та моральних нормах, зміцнювати політичну роль суб´єкта влади. Центральним інститутом та основним знаряддям політичної влади є держава, яка виступає як державна організація політичного управління суспільством, фактор консолідації політичної системи. Державна влада є інституційним вираженням певної загальної для всіх людей волі, інтегруючого та узгоджуючого начала, що скріплює суперечливі фрагменти соціуму в сталу цілісність. Вона перевищує всі інші різновиди влади як за обсягом, так і за засобами впливу, оскільки поширюється на всі сфери суспільного життя і здійснюється за допомогою спеціального апарату управління, володіючи монопольним правом видавати нормативні акти, які є обов´язковими для всіх членів суспільства, і застосування насильства щодо тих, хто ці акти порушує.
Державна влада, таким чином, являє собою найбільш розвинену, найвищу форму політичної влади і має з останньою багато спільних ознак, таких як: авторитетність, легітимність, вольова спрямованість, наявність ознак верховенства. Проте ототожнювати на цій підставі політичну і державну владу не варто, оскільки ці спільні ознаки відрізняються межами застосування, обсягами, методами, формами прояву, суб´єктами.
Державна влада – і це слід мати на увазі – завжди є владою політичною, але вона не поглинає всього політичного в суспільстві. Якщо ж це відбувається, тобто якщо держава вбирає до себе все політичне життя, відбувається одержавлення суспільства, порушуються принципи демократії і встановлюється тоталітарний режим. Державна влада є формою суспільної влади, яка спирається на спеціальний апарат примусу й поширюється на все населення, будучи концентрованим вираженням, основою політичної влади [4, с. 60-62].
Функції державної влади досить різноманітні й охоплюють усі сфери суспільства. Передусім – це вироблення стратегії управління суспільством. Важливе місце щодо цього займає інтегративна функція – намагання об´єднати всі соціально-політичні сили, ресурси в ім´я досягнення намічених цілей.
Це розробка і прийняття конкретних рішень з основних напрямів розвитку суспільства із застосуванням функції мотивації – підпорядкування власній позиції інших політичних сил через мотивацію інтересів.
Функцією державної влади є оперативне управління й регулювання суспільних процесів через право, систему політичних норм або застосування законів.
Не менш важливою є функція стабілізаційна – контроль за найважливішими параметрами стабільності і спрямованості розвитку суспільства, консолідація суспільства, гармонізація суспільних відносин через власну діяльність.
Дані функції реалізуються більш-менш креативно залежно від типу державної влади. Критеріями в даному разі можуть стати і характер розподілу владних повноважень між основними гілками влади, і наявність дієвої системи стримувань та противаг.
Макс Вебер вважав, що авторитетна влада поділяється на три типи: традиційна, харизматична і раціонально-правова. В основі функціонування традиційного типу влади лежить дотримання існуючих традицій, схвалених у суспільстві норм поведінки. У таких випадках лідер має право керувати згідно з традицією і йому підкоряються всі, хто визнає непорушність звичаїв. У цьому випадку і правитель зобов´язаний непорушно дотримуватись звичаїв. Харизматичний тип влади опирається на беззаперечну віру, сліпе підкорення лідерові. Його авторитет повинен підкріплюватися видатними особистнісними якостями (сміливість, інтелект тощо). Раціонально-правовий тип влади спирається на віру в силу права. При цьому влада реалізовується лише згідно з чинним законодавством. Можлива також ситуація, коли реалізація політичної авторитетної влади санкціонується широкими масами населення. Таке санкціонування називається легітимацією (від лат. legHimus – визначення або підтвердження законності якогось права або повноваження).
На його думку, політичне правління може розраховувати на успішний результат тільки тоді, коли люди дійсно “зсередини” визнають існуючу політичну владу, вважаючи її законною, правомірною і саме в цьому він вбачав найбільшу гарантію стабільності державного, суспільного устрою. “Ті, хто панує, – писав він, – та їхні підлеглі прагнуть внутрішньо впорядкувати відносини панування за допомогою певних правових засад, які надають цим стосункам ” легітимності”. Втрата віри у такого роду легітимність може дати далекосяжні наслідки” [5, с. 157].
Порядок, який існує в суспільстві, тримається не лише за допомогою юридичних скрипів, норм права. Треба дивитися глибше: ці норми дають лише зовнішню гарантію стійкості соціальної системи. Але є ще внутрішня гарантія. Вона пов´язана із світоглядними, ідейно-політичними уподобаннями громадян, з їхніми цінностями, особистими інтересами. Як зазначає М.Вебер, їхня дія може внести вирішальні зміни і в норми права, і у владні відносини.
Легітимація є дуже важливим поняттям політології. Легітимація влади виявляється у визнанні громадянами існуючої системи влади, упевненості в її необхідності та законності, а отже, і готовності їй коритися. Це спосіб надання владним відносинам загальнозначущої форми, коли суспільство встановлює певну систему норм і цінностей, які підтверджують законність чиїхось прав, повноважень справляти визначальний вплив на інших і, відповідно, згода громадян підкорятися цьому впливові. При цьому виділяються два аспекти процесу легітимації політичної влади: 1) добровільний – ґрунтується на довірі, що трансформується в готовність без опору виконувати її рішення, оскільки дії влади відповідають юридичним, соціальним нормам і загальновизнаним цінностям; примусовий – ґрунтується на застосуванні різних методів покарання з боку влади для підтримки прийнятих рішень.
Легітимність системи влади визначається відповідністю її діяльності вимогам, уподобанням, прагненням більшості населення. Важливими тут стають механізми артикуляції, агрегування та імплементації інтересів. Легітимація є суб´єктивним явищем, тому й окремі індивіди, й соціальні групи підтримують владу певної системи – або не визнають її – залежно від того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.
З поняттям легітимності тісно поєднується фактор ефективності влади.
Як влучно зазначив Сеймур Ліпсет, “стабільність будь-якого даного державного ладу, його довготривала здатність приймати рішення і забезпечувати їх додержання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від його законності та ефективності” [6, с. 133]. Під нею розуміють результативність, що характеризує ступінь виконання владою своїх функцій у політичній системі суспільства, реалізації очікувань і вимог громадян до неї. Легітимність і ефективність влади – два найважливіших фактори її стабільності. Досягнути ефективності, не маючи легітимності – визнання і підтримки громадянами, – досить складно. У свою чергу, підвищення легітимності можливе передусім на шляху зміцнення моральних засад політики, здатності влади вирішувати гострі суспільні проблеми в інтересах народу.
Безумовно, не можна ігнорувати в питаннях стабільності суб´єктивний фактор. Коли йдеться про інституціональний інструментарій, що має забезпечувати максимально можливу політичну стабільність у суспільстві, мається на увазі не тільки принцип поділу гілок влади та їх врівноваження одна відносно одної, а й наявність політичних лідерів, які були б позбавлені тиску різних соціальних груп та інтересів і виконували роль незалежних і неупереджених арбітрів у державному управлінні, спираючись на прогресивне законодавство.
Можна з певністю констатувати, що для держав, в яких відносно слабка укоріненість демократичних цінностей у політичній культурі суспільства, підвищення стабільності влади можливе передусім на шляху зміцнення моральних основ у політичній діяльності, практичної демонстрації, здатності влади вирішувати гострі економічні і соціальні проблеми в інтересах громадян.
Загальновизнаним є те, що політична влада використовується для задоволення інтересів певних частин суспільства. Різні соціальні групи по-різному впливають на прийняття рішень інститутами політичної влади і в такий спосіб реалізують свої інтереси. Саме абсолютизація інтересів у масовій свідомості викликає появу лідерів, які, використовуючи методи популізму, чітко виявляють певні інтереси, але не можуть реально досягти соціально необхідної мети. Таким чином, функціонування політичної влади базується на усвідомленні соціальних інтересів. Лише в цьому випадку може бути прийнятним рішення, що в майбутньому слугуватиме інтересам різних соціальних груп.