Господарське процесуальне право

5.1. Поняття та види доказів

Повнота судового пізнання фактичних обставин справи означає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, з іншого - виключення зайвих, що загромаджують цей процес. Загальновизнаним є положення про те, що прийняття доказів, які не мають значення для справи, містять загрозу судової помилки. Отже, для правильного вирішення господарського спору, прийняття законного і обґрунтованого рішення господарський суд повинен встановити дійсні взаємовідносини сторін із цього спору, перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд має з’ясувати, чи було насправді порушення прав і інтересів позивача і чи існує дійсно обов’язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що стосуються даного спору, можуть бути з’ясовані господарським судом шляхом вивчення доказів, які містять інформацію щодо відповідних фактів.

Серед учених-правознавців триває дискусія щодо визначення поняття «докази». Початок наукової дискусії знаходимо в російській дореволюційній літературі. Так, А.Х. Гольмстен визначив докази як дані, які сторона надає суду з метою переконати його в істинності факту. Окремі автори розглядають докази в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні доказом є встановлення істини, тобто відповідності між твердженням і дійсністю. У вузькому - тільки те, що впливає на переконання судді в істинності твердження сторін в суді. Такий вплив на свідомість судді складається з трьох елементів:

- засобів, що використовують сторони для переконання суду в істинності своїх тверджень;

- підстав визнання судом тих чи інших тверджень, що знаходяться поза межами спору;

- процесу доказування, що сприяє досягненню вказаної мети.

На думку С.В. Курильова, сутність доказу полягає у зв’язку відомого нам факту-доказу з невідомим позовним фактом. При цьому, зазначає автор, відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтуючись на знанні об’єктивних зв’язків, явищ, пізнає невідоме, виступають засобом встановлення об’єктивної істинності наявності чи відсутності певних фактів, тобто доказами.

Однак, цей підхід не набув широкої підтримки, оскільки С.В. Курильовим не було враховано тієї обставини, що факти без процесуальних засобів доказування не можуть бути втягнуті (залучені) до процесу. А.Ф. Клейман, оцінюючи тривалу наукову дискусію, зауважив, що вдалим підсумком цієї дискусії щодо поняття та сутності судових доказів став перебіг наукової думки, яка вбачала в судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту. І саме тому, на думку вченого, ці два елементи характеризують судовий доказ: якщо засіб доказування не містить відомостей про факти (фактичних даних), то він нічого не доказує; якщо відомості про факти не мають встановленої процесуальним законом форми, тобто не отримані з передбачених законом засобів доказування, то вони не можуть бути використані як судові докази .

Звідси об’єктивно можна дійти висновку, що ні відомості про факти окремо від засобів доказування, ні засоби доказування окремо від фактів не можуть бути доказами. Окремі процесуалісти відстоювали подвійне розуміння судових доказів і вважали доказами, по-перше, фактичні дані, по-друге, засоби доказування. Так, на думку Д.М. Чечота, судовими доказами є всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбачених процесуальним законом формах використовуються в суді для всебічного та повного дослідження обставин й винесення законного й справедливого рішення . Але, на думку С.В. Васильєва, з таким визначенням досить важко погодитися. Автор вважає, що судові докази є єдиним поняттям, у якому взаємопов’язані фактичні дані й засоби доказування як зміст і процесуальна форма.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення цього спору. У юридичній літературі термін «фактичні дані» тлумачиться по-різному. За загальним уявленням фактичні дані - це інформація про факти, а не власне самі факти. Очевидно, застосовуючи цей термін, законодавець мав на увазі не факти і не будь-яку інформацію, а інформацію, що відповідає об’єктивній дійсності, фактичним обставинам справи, тобто об’єктивну, достовірну інформацію відповідно до фактів. Тому можна припустити, що фактичні дані є не що інше, як об’єктивна, достовірна інформація у філософському розумінні, вона й створює зміст доказів.

На думку Ю.К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказами, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказування з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів1.

Співвідношення понять «фактичні дані», «джерела фактичних даних» та носії фактичних даних» потребують з’ясування. Визначаючи докази як відомості про факти, які отримано з належних джерел, Л.М. Карнєєва зазначає, що вони є тісно пов’язаними, але не створюють єдності.

На думку В.Я. Дорохова, фактичні дані та їхні джерела, взяті самі по собі відірваними одне від одного, не створюють судових доказів; перетворення інформації в самостійну субстанцію є не що інше, як ідеалізм, а зведення її до матеріальної форми (тобто визначення доказів як самих джерел відомостей про факти) є наївний матеріалізм; фактичні дані та їхні джерела об’єднані в єдиному понятті доказу як двох його необхідних елементів: докази є нерозірваною єдністю фактичних даних (зміст) та їх процесуальних джерел (форми) . Безумовно, інформація не може існувати ні без джерел, ні без її носія. Але в цьому разі виникає питання: з джерелом чи з носієм інформації створюють єдність «фактичні дані» у визначенні поняття «доказ»?

К.І. Коміссаров визначає судові докази як отримані в процесуальному порядку та за допомогою передбачених законом засобів про факти або власне самі факти, на підставі яких суд встановлює обставини, що необхідні для правильного вирішення справи1. Уявляється, що автор аргументує свою точку зору, виходячи з того, що пізнання фактів відбувається через їх відображення у свідомості людей. Відповідно, фактичні дані включають відомості про факти, але, крім цих відомостей, у поняття доказів мають входити й самі факти.

Так само, як між доказом та фактом реальної дійсності не можна поставити знак рівності, не можна прирівнювати відомості про доказові факти до самих фактів. І доказ, і відомості про доказові факти - це суть відображення об’єктивної реальності. Підставою для такого висновку є теорія відображення, згідно з якою факт об’єктивної реальності є об’єктом відображення, відомості про факти - образи (або подібності) цих фактів, що виникають унаслідок їх сприйняття. Об’єкт відображення та його образ не завжди є ідентичними, оскільки на процес відображення впливає низка обставин, у тому числі особливості джерела інформації.

Отже, на думку С.В. Васильєва, співвідношення факту і відомостей про факт розкривається таким чином. Факти - це явища об’єктивної соціальної дійсності, які існують незалежно від того, знають чи не знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд справи. Відомості про факти - це інформація, за допомогою якої ми можемо пізнати факт. За допомогою істинної інформації можливість пізнання факту стає дійсністю, недостовірна ж інформація перешкоджає цьому.

Для визначення поняття судових доказів необхідним є виявлення й урахування ознак, притаманних їм. Але з цього питання в юридичній літературі висловлені різні точки зору. На думку М.К. Треушникова, судові докази мають такі ознаки:

1) зміст, тобто інформацію про певні факти (юридичні, доказуванні тощо), яким притаманна властивість відносності;

2) процесуальну форму, що визначається законами як засоби доказування;

3) визначений процесуальний порядок отримання і дослідження доказової інформації самих засобів доказування .

Іншої думки дотримується П.П. Гуреєв, який виділяє чотири ознаки судових доказів:

1) вони являють собою будь-які фактичні дані, тобто достовірні, істинні дані (відомості), зміст яких правильно відображає обставини, що мають значення для правильного вирішення справи;

2) вони є не просто фактичними даними, а такими, що стосуються справи;

3) вони являють собою фактичні дані, отримані судом з до-триманням встановленого законом процесуального порядку;

4) вони є фактичними даними, які отримані судом з передбачених законом засобів доказування, тобто пояснень сторін і третіх осіб, письмових та речових доказів, а також висновків експертів1.

Ю.К. Осипов як ознаки доказів називає їх достовірність та достатність. На його думку, достовірність доказів - це відповідність їх дійсності. Переконатися в достовірності означає з’ясувати правдивість свідчень свідків, відповідність дійсності відомостей, що містяться в документах тощо. Для цього важливо в процесі дослідження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого отримані докази, обставини, за яких відбувалося їх формування; обставини, що могли вплинути на достовірність і повноту доказів. Достатність доказів або їх сукупність означає, що вони дозволяють дійти достовірного висновку щодо існування факту, на підтвердження якого їх зібрано. Якщо такого висновку неможливо дійти, то це вказує на недостатність доказів або їх сукупності. Недостатніми також будуть докази, що суперечать один одному, а також ті, достовірність яких є сумнівною.

Слід зазначити, що достовірність і достатність доказів за всієї їх важливості для справи стає такою тільки після їх оцінки і може бути встановленою тільки внаслідок їх дослідження в суді. І тому С.В. Васильєв вважає неможливим повною мірою погодитися з пропозицією Ю.К. Осипова та визнати достовірність і достатність обов’язковими ознаками доказів. На думку С.В. Васильєва, судовим доказам властиві такі ознаки:

1) судові докази - це відомості про факти;

2) судові докази - це відомості про факти, що належать встановленню при вирішенні конкретної цивільної справи;

3) судові докази - це відомості про факти, отримані за допомогою передбачених законом засобів доказування;

4) судові докази - це відомості про факти, що отримані у встановленому законом порядку1.

На підставі викладеного судові докази можна визначити як відомості про факти, які належить встановити для вирішення конкретної господарської справи, які отримано в порядку, визначеному господарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази - це поняття, яке охоплює два взаємопов’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як процесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.

Важливого теоретичного та практичного значення набуває класифікація судових доказів. Практичне значення класифікації, зазначає Л.М. Ніколенко, полягає в тому, щоб виробити спільні для певних груп судових доказів правила їх отримання й оцінки. У науці господарського процесуального права існує три основних види класифікацій доказів. За джерелом отримання докази поділяються на особисті й речові (предметні). За процесом формування виділяються докази первинні й похідні. За характером зв’язків з шуканим фактом докази поділяються на прямі й непрямі. Крім того, звертає увагу науковець, існують також класифікації доказів, які не можуть належати до загальноприйнятих.

За способом (процесом) формування докази поділяються на:

- первісні докази, тобто докази-першоджерела;

- похідні докази, тобто докази, які відтворюють зміст іншого доказу.

В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що інтересує суд, а його відображення, інформація про факт, яку несе в собі інше джерело . Тому первісним доказом буде свідчення свідка-очевидця, а свідчення свідка, який дізнався про факт від іншої особи, буде вважатися похідним доказом. Поділ доказів на первісні й похідні має значення для практики судового доказування:

- значення процесу формування тих чи інших доказів дозволяє правильно вести процес дослідження доказів в ході судового розгляду, правильно формулювати питання сторонам, свідкам, експерту та з’ясовувати відомості, які необхідні у справі;

- закон зобов’язує намагатися отримати первісні докази у випадку сумніву в достовірності похідних; при дослідженні доказів необхідне проведення перевірки умов формування похідних доказів та обставин, що впливають на їх достовірність;

- суд не може відмовити в приєднанні до справи доказів з причин, пов’язаних з їх першоджерелами. Достовірність як первісних, так і похідних доказів оцінюється судом шляхом співставлення тих чи інших з усіма матеріалами справи.

За характером зв’язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі. У процесуальній літературі містяться різні визначення понять прямих та непрямих доказів, а також різні критерії їх роз-межування. На думку одних, прямим доказом вважається доказ, який, взятий окремо, надає можливість дійти лише одного певного висновку щодо істинного факту. Непрямим доказом вважається окремо взятий доказ, який надає підстави не для одного певного, а для кількох передбачуваних висновків, кількох версій відносно певного факту. На думку інших авторів, якщо доказ являє собою дані щодо юридичного факту, який входить у предмет доказування, то він є прямим. Доказ, який підтверджує чи не підтверджує обставини, що не належать до предмета доказування, але все-таки мають значення для правильного вирішення справи, є непрямими. Автори єдині в думці стосовно того, що розмежування прямих і непрямих доказів здійснюється на підставі відмінності між однозначними та багатозначними зв’язками між фактом-доказом та обставинами, що підлягають доказуванню. Відповідно, на підставі прямого доказу можна дійти тільки одного висновку: щодо наявності чи відсутності доказуваного факту, оскільки зв’язок між доказом і фактом однозначний. Наприклад, прямими доказами в господарській справі можуть бути кредитний договір, акт прийняття продукції тощо.

Як зазначалося, непрямий доказ має з доказуваним фактом багатозначний зв’язок, що надає можливість суду дійти не одного, а кількох ймовірних висновків щодо факту. На підставі одного непрямого доказу не можна отримати достовірний висновок щодо певного факту, і тому на практиці вироблено такі правила їх застосування:

1) для того, щоб на підставі непрямого доказу дійти достовірного висновку, потрібно кілька непрямих доказів;

2) достовірність кожного із зазначених доказів не має викликати сумніву;

3) сукупність зазначених доказів має складати певну систему, яка надавала б підстави дійти єдиного можливого висновку щодо доказуваного факту .

Непрямі докази набули широкого застосування в судовій практиці як у випадках відсутності прямих доказів, так і у випадках, якщо прямих доказів недостатньо. За своєю переконливістю непрямі докази не поступаються прямим доказам, але застосовувати їх значно складніше.

Практичне значення поділу доказів на прямі та непрямі полягає в такому:

- відмінність між цими доказами враховується судом при зборі доказів. Непрямі докази мають бути зібрані в такому обсязі, щоб була можливість виключити всі передбачення, які можна зробити, за винятком одного;

- наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їх змісту, і тому вимоги всебічного дослідження усіх обставин справи мають виконуватися судом і за наявності прямих доказів;

- природа прямих та непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує доказування, вводить для суду додаткові проміжні ступені на шляху вирішення основних питань справи;

- відмінності між прямими та непрямими доказами потребують відповідного урахування їх характеристик при оцінці доказів. Прямі докази, як і непрямі, не мають заздалегідь передбаченої сили для суду і повинні оцінюватися в сукупності з іншими доказами1.

За джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, хто є джерелом доказів - людина чи матеріальний об’єкт. Якщо має місце предмет матеріального світу, впливаючи на який отримують відображення явища дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Якщо явище відображається у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, то джерелом відомостей завжди буде людина незалежно від того, яким чином вони будуть нею закріплені . До особистих доказів належать пояснення сторін, свідчення свідків, висновки експертів, до речових (предметних) - письмові та речові докази.

При класифікації доказів за їх джерелом окремі вчені, крім особистих та майнових, виділяють ще й змішані докази. Підставою для виділення цієї групи доказів є те, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин і інформація щодо фактів вилучається з двох джерел - особистого та речового. Так, на думку С.В. Курильова, експерт спочатку досліджує речові докази, які йому надані, перетворює отримані з цього джерела докази й сам стає джерелом нового доказу - висновку експерта .

До фактичних даних висуваються такі вимоги: вони мають бути здатними підтверджувати або спростовувати ті обставини справи, які цікавлять суд (причинно пов’язані з ними), а також знімати інформаційну невизначеність фактів, що підлягають встановленню, тобто стосуватися справи . Зазначені дані встановлюються такими засобами:

- письмовими й речовими доказами, висновками судових експертів;

- поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Господарський суд, вирішуючи справу, повинен встановити об’єктивну істину. Обґрунтованість позову, а також винесеного щодо нього судового рішення визначається наявністю чи відсутністю доказів. Тому в рішенні господарського суду наводяться докази, на підставі яких його прийнято, доводи, за якими господарський суд прийняв чи відхилив подані сторонами докази.

Факти, які має встановити господарський суд, є юридичними фактами, з якими закон пов’язує виникнення, зміну та припинення господарських правовідносин. Такі юридичні факти з’ясовуються та перевіряються господарським судом і встановлюються за допомогою доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні данні, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для справи.

Частиною 2 ст. 32 ГПК України визначено засоби доказування, до яких належать письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення учасників судового процесу. Письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Частина 1 ст. 36 ГПК України не розкриває змісту поняття «документи» та «матеріали» і не надає хоча б приблизного переліку документів, оскільки він мав би досить значний обсяг. У судовій практиці це можуть бути установчі документи, договори, акти, довідки, розрахунки, накази, листи, платіжні документи, накладні тощо. Вони подаються до суду в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення господарського спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг із нього. Копії засвідчуються нотаріусом, але в судовій практиці, як правило, копії документів та інших письмових доказів засвідчуються уповноваженими посадовими особами чи громадянами-підприємцями, підписи яких скріплюються печаткою.

Якщо документи, підготовлені за допомогою електронно-обчислювальної техніки, мають значення для правильного вирішення спору й підписи на них, виготовлені стороною за допомогою будь- яких технічних засобів, то вони повинні прийматися господарським судом як письмові докази, досліджуватися й оцінюватися за загальними правилами, передбаченими ГПК України.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду, наприклад, якщо подані копії документів викликають сумніви в суду.

Від письмових доказів слід відрізняти письмові пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. Під іншими особами маються на увазі прокурор, представники третіх осіб, а також посадові особи та інші працівники підприємств, установ і організацій, коли їх викликано для давання пояснень, потреба в яких виникає під час розгляду справи. Відмінність цих засобів доказування від письмових доказів полягає в тому, що письмові пояснення є формою викладення так званих особистих доказів, джерелом яких є фізичні особи.

Відповідно до ст. 37 ГПК України речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Такими властивостями можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місце знаходження та інші ознаки предмету. У судовій практиці господарських судів речові докази використовуються досить рідко.

У тих випадках, коли подання доказів ускладнюється, а це, як правило, стосується речових доказів, господарський суд може провести огляд і дослідження доказів у місці їх знаходження. За результатами огляду і дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи.

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій, незалежно від їх участі в справі, документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

Порядок повернення письмових і речових доказів визначено ст. 40 ГПК України. Оригінали письмових доказів, що є в справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких вони були одержані, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на речі.