Роль конкуренції в процесі прийняття рішень
У процесах державного управління систематично виникає потреба у прийнятті рішень з проблем розвитку: економічного, соціального, гуманітарного, екологічного, технологічного тощо. Від таких рішень залежить культурний, освітній, науковий, технологічний рівень країни (галузі, регіону, території), її місце та роль у процесах світового розвитку. При прийнятті таких рішень необхідно орієнтуватися на світовий рівень розвитку, забезпечувати конкурентність результатів (політичних, економічних, технологічних та ін.), що отримані як їх наслідок.
Саме це зумовило вибір Україною політичного шляху європейської інтеграції та економічного шляху інноваційно-інвестиційного розвитку.
Як приклад ролі ринкової економіки, конкуренції та суттєвого обмеження фінансових ресурсів у процесі прийняття рішень можна навести докорінно змінену технологію розробки програмно-цільових управлінських рішень.
Одним із видів конкуренції в процесі прийняття рішень є лобізм. Одне з найбільш вдалих визначень лобізму в ХХ ст. належить британському політологу С.Файнеру, який позначив його як будь-яку діяльність організацій, що впливають на органи державної влади з метою сприяння власним інтересам, при цьому ці організації, на відміну від партій, не можуть самі взяти відповідальність за владу в країні.
Нині лобізм визначають як систему неформалізованого представництва інтересів у політичних рішеннях.
Ло6ізм – це вплив груп і організацій, що їх представляють, на органи державної влади з метою прийняття або відхилення рішень, що стосуються відповідних груп інтересів.
До лобіювання вдаються й державні органи, структури, що мають офіційні (адміністративні) канали впливу. При цьому лобістські відносини виникають лише між державними акторами. Система функціонального представництва передбачає, що взаємодія здійснюється між державою, з одного боку, та інститутами громадянського суспільства – з другого.
Результати, що їх отримали вітчизняні та зарубіжні вчені, підказують й інші шляхи конкуренції в прийнятті рішень.
По-перше, прийнято чітко визначати на вищих рівнях влади державні пріоритети щодо розв’язання найвагоміших соціально-економічних, політичних, гуманітарних, екологічних, оборонних, науково-технічних, міжнародних проблем. Важливо відокремити дійсно пріоритетні цілі, що мають особливо важливе стратегічне значення для розвитку України. Як відомо, пріоритетні рішення дають наочне уявлення про рівень управлінського передбачення та серйозності намірів. Заслуговує на увагу та всіляку підтримку розроблення виважених сценаріїв- прогнозів перебігу подій як у межах країни, так і на міжнародній арені, на основі яких будуватимуть свої практичні дії структури виконавчої влади.
По-друге, в межах пріоритетних напрямів шляхом ретельного аналізу виділяють так звані “точки зростання”. Наприклад, в економічній сфері – це виділення окремих галузей або підприємств, які мають найкращі світові економічні показники або перспективу швидко стати такими за умов певної інвестиційної підтримки їх діяльності, а також можливість міжнародної конкурентоспроможності.
По-третє, визначають та регулярно переглядають переліки та графіки впровадження програм і проектів, що спрямовані на підтримку таких “точок зростання”, та створення або підтримку відповідних “центрів зростання”, тобто структур, діяльність яких виявляється найефективнішою та які здатні взяти на себе лідерство в конкретних напрямах.
До виділених у такий спосіб напрямів та сформульованих програм запроваджується цілеспрямована політика пріоритетного розвитку із застосуванням в основному фінансових інструментів, які є найпоширенішими засобами здійснення економічної політики, сумісними з ринковою економікою.
Вважається доцільним наступний підхід до відбору державних програм. Здійснюється ґрунтовний аналіз сфер впливу держави у політичній та економічній діяльності з визначенням її перспективних видів і напрямів (“точок зростання”).
Саме для них насамперед доцільно застосовувати програмно-цільове управління в умовах обмежених економічних можливостей держави, оскільки успішна та швидка реалізація може сприяти створенню умов для розв’язання проблем і в інших напрямах діяльності держави, зокрема соціальному, гуманітарному, екологічному.
У межах цих програм на певний період доцільно максимально зосереджувати й розвиток різних видів загальної забезпечуючої діяльності (ресурсної, наукової, методологічної, технологічної, освітньої, інформаційної).
Таким чином, програмно-цільові рішення розраховані на реалізацію на певну перспективу. Тому, щоб не гальмувати розвиток, заходи, закладені в цих рішеннях, мають орієнтуватися на перспективні соціальні технології, широке впровадження суспільних інновацій.
Суспільні інновації завжди пов’язані з процесом пізнання та є його основним результатом виходячи з позиції ефективного суспільного розвитку. Сутність процесу пізнання – у переході від старого знання до нового, відкритті, розробці, формулюванні нового знання у науковій галузі та практиці суспільних відносин. Саме отримання новизни сприяє прискоренню суспільного розвитку шляхом переходу на нову джерельну базу, новий технологічний та культурний рівень.
Визначення цінностей та цілей – визначальна ланка прийняття рішень
Як зазначив відомий американський учений Т.Парсонс, рівновага соціальних систем забезпечується реалізацією чотирьох функціональних імперативів, а саме: функції досягнення цілей; адаптації системи до зовнішнього середовища; інтеграції всіх її компонентів; регулювання прихованих у ній напруг. Усі ці функції безпосередньо пов’язані з цінностями, що поділяються в суспільстві й мають бути враховані в процесі публічного адміністрування.
У ситуаційній інтерпретації це можна відобразити такою спрощеною моделлю: системна ситуація (стан публічного управління в певний момент часу) базові цінності ® система основних цілей ® сукупність проблем (розбіжностей між реальними і бажаними станами системи державного управління) ® система управлінських рішень ® система (вектор) управлінських впливів (регулюючих, організуючих та контролюючих) ® суспільство (вирішення проблем, пов’ язаних з різноманітними суспільними відносинами) нова системна ситуація.
Ця модель безпосередньо пов’язує систему управлінських впливів на суспільство з прийняттям відповідних управлінських рішень, які, безумовно, повинні бути ситуативно адекватними розв’язанню проблем, що постали перед публічним адмініструванням.
На свідомісному (ціннісному) рівні базовими цінностями держави і народу є наявність національних ідей, історичних коренів, традицій, уподобань, міжнаціональної, міжрелігійної, міжмовної терпимості, тобто державної свідомісної ідентичності. За таких умов будь-які процеси на політичному рівні не зможуть привести до серйозних збурень у суспільстві, оскільки немає принципових ідеологічних причин та спонук для цього, немає підтримки в населення збурюючих політичних сил.
На політичному рівні базові цінності проявляються у виважених, прозорих діях влади, що базуються на принципах незалежної, суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, а також наявності розвиненого громадянського суспільства, впливових партій та громадських організацій, конструктивної опозиції, незалежних і професійних засобів масової інформації тощо. Завдяки цьому будь-які процеси на економічному рівні теж набувають стабільності, оскільки політичні сили, принаймні їх більшість налаштовані на досягнення сталого економічного розвитку країни, запобігання економічним збуренням.
Одним із найважливіших завдань управлінської діяльності є планування цілей розвитку виходячи із вищезазначених базових цінностей шляхом пошуку оптимального набору траєкторій руху керованої системи (у просторі фазових станів розвитку суспільної діяльності), зорієнтованих на досягнення певних довгострокових цілей в умовах реальних ресурсних обмежень. Таке планування має характер стратегічного. Водночас завжди слід пам’ятати, що стратегічне планування не розв’язує проблеми розриву між стратегією та можливостями. Ця обставина, наприклад, не дає змоги Україні за умов втрати нею значного економічного потенціалу в стислий строк вийти на рівень розвитку передових країн Європи. Серед відомих альтернатив стратегій організацій такі: обмежене зростання, зростання, скорочення, злиття. Для будь-якої організації її призначення, загальні цілі та обрана стратегія не повинні перешкоджати впровадженню нових ідей та розв’язанню складних проблем. В Україні як один із пріоритетів її стратегії обрано, як уже зазначалося, інноваційно-інвестиційний шлях економічного та соціального розвитку.
Стратегія нерозривно пов’ язана з політикою як засобом її реалізації. Вона визначає курс на розподіл обмежених ресурсів для досягнення визначених цілей, а політика визначає загальні орієнтири для дій та прийняття рішень, які полегшують досягнення цілей.
Стратегічний план – це фактично управлінське рішення щодо реалізації стратегії та політики відповідних суб’єктів управління. Оперативне та тактичне (поточне) планування зосереджується на реалізації стратегічних планів та розподілі ресурсів, зокрема бюджету.
За визначенням відомих американських учених Т.Сааті та К.Кернса, політика – це санкціоновані засоби досягнення цілей, які надаються шляхом загальноприйнятих процедур прийняття рішень. Канадському вченому Л.Палу належить визначення державної політики як напряму дій або утримання від них, обраних державними органами для розв’язання певної проблеми або сукупності взаємопов’язаних проблем. Коли проблема чітко окреслена, визначені основні завдання щодо її вирішення, а також необхідні для цього ресурси і засоби, тобто коли існує конкретний план дій, він стає політикою. Найголовнішим результатом оцінювання політики є її успіх у досягненні визначених цілей.
Взаємовідносини суб’єкта та об’єкта прийняття рішень
Таким чином, основні тенденції державного розвитку та формування відповідних управлінських рішень нерозривно пов’язані з актуальними проблемами світового розвитку. Серед останніх: проблеми глобалізації; зростання швидкості змін у суспільстві; значне зменшення ресурсів та пов’язані з цим проблеми зміни розподілу виробничих сил, загострення демографічних проблем, переходу на нові ресурсозберігаючі процеси та технології; утвердження екологічного мислення; перехід до постіндустріального інформаційного суспільства й стрімкий розвиток інформаційної інфраструктури, зокрема електронних комунікацій та інформаційних технологій; перехід від ієрархічних до адаптаційних організаційних структур; зміна акцентів в освіті із загальної на спеціалізовану; відповідна переорієнтація науки тощо.
У публічному управлінні використовується системний підхід, що виходить з розгляду органів державної влади та органів місцевого самоврядування як комплексних відкритих соціальних систем, які складаються із сукупності взаємозалежних підсистем, серед яких найважливішими є люди, структура, завдання та технології, що зорієнтовані на досягнення певних цілей. Він базується на загальній теорії систем, теорії багаторівневих (ієрархічних) систем та концепції структурно-функціонального аналізу.
Державне управління прийнято розглядати як систему в сукупності двох підсистем: суб’єкта управління та об’єкта управління.
Суб’єктом управління є система, наділена певною компетенцією та державно-владними повноваженнями, що дають їй змогу втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов’язкових для виконання, тобто це система, що управляє об’єктами управління.
Об’єктом управління є система, що підпорядковується владній волі суб’єкта управління та виконує його рішення, тобто система, якою управляють.
Об’єктами державного управління є система, на яку спрямовується владний вплив суб’єктів управління. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб’єкт, є підпорядковані йому сектори (галузі).
Управлінські функції здійснюються будь-яким суб’єктом при управлінні будь-яким об’єктом, причому останні виконують головну функцію відтворення суспільного життя і з цієї причини є визначальними відносно органів публічної влади.
Здійснювані суб’єктом управлінські впливи Г.Атаманчук характеризує як суспільну потребу, інтерес і ціль в управлінні, що усвідомлені суб’єктом управління, юридично нормативно висловлені та практично втілені в його рішеннях і діях. Ці впливи дуже різноманітні за своєю природою, спрямованістю, термінами та ступенем впливу на системи, наприклад ідеї, концепції, технологічні послідовності дій, інші способи реалізації управлінських рішень.
Управлінське рішення – це акт цілеспрямованого впливу на об’єкт управління, що характеризує конкретну управлінську ситуацію, підготовлений на основі варіантного аналізу і прийнятої в установленому порядку оцінки, який має директивне значення, містить постановку цілей та обґрунтування засобів їх реалізації, організовуючи практичну діяльність суб’єктів і об’єктів управління, спрямовану на досягнення вказаних цілей.
Управлінське рішення – це результат системної діяльності людей і продукт когнітивної (опосередкованої пізнавальними факторами) емоційної, вольової, мотиваційної природи – синтезу психічних процесів, які мають вихідну регулятивну спрямованість.
Управлінське рішення – це вольовий акт особи, яка його приймає, оформлений у вигляді правового акта (нормативного чи індивідуального).
Загального визнання набув розгляд управління як неперервного циклічного процесу, управлінські цикли якого складаються із стандартного набору певних функцій управління, кожна з яких теж являє собою процес. З появою ґрунтовної роботи М.Мескона, М. Альберта та Ф.Хедоу- рі найбільшого визнання на сьогодні набуло виділення в процесі управління чотирьох узагальнених функцій управління, що виконуються у такій послідовності: планування ® організація ® мотивація ® контроль, а також двох пов’язуючих їх процесів (функцій), а саме: комунікації та прийняття рішень.
Управлінський цикл, незважаючи на його зовнішню простоту, має велике методологічне значення. По-перше, цикли управління виконуються на всіх рівнях управління в соціальних системах. Більш того, людина, яка становить основу всіх соціальних систем, у різних ситуаціях та на різних рівнях такого управління може бути як його суб’єктом, так і об’єктом. Тобто цикли управління виконуються як у суб’єкт-об’єктних, так і в суб’єкт-суб’єктних відносинах (однорівневих і міжрівневих). Тобто їх безліч. До того ж ці цикли в більшості своїй не синхронізовані між собою у часі та просторі.
По-друге, процес циклу управління є циклічним, тобто таким, що повторюється (цикли змінюються один за іншим), безперервним (завершується один і починається інший цикл), стійким (схема циклу управління не змінюється), необхідним (немає іншого способу цілеспрямованого управління в соціальних системах), тобто таким, що має всі ознаки закономірності. Назвемо останню закономірністю циклічності управління в соціальних системах.
По-третє, саме ця закономірність зумовлює синергетику соціального управління. Велика кількість та несинхронізованість циклів управління утворює динамічний хаос і перетворює соціальну систему на дисипативну, яка за певних умов незбалансованого невдалого управління може перейти в стан так званого “дивного атрактора”, з якого дуже важко виходити. Для певної стабілізації та впорядкування динамічного хаосу управління в соціальних системах необхідною є розробка та реалізація стратегій, політик, програм розвитку, в яких передбачено орієнтири довгострокових дій різних сфер, галузей, адміністративних територій, територіальних громад і суспільства в цілому. Введення в дію таких стратегій, політик, програм розвитку дає змогу на певний період синхронізувати динаміку циклів управління, спрямувати різні галузі, сфери, території на узгоджену роботу в напрямі досягнення загальних цілей держави.
По-четверте, цикл управління є базою для формування різних моделей соціального управління, зокрема моделей публічного управління. Такі моделі, зокрема, формуються шляхом розкриття та деталізації блоків циклу управління, насамперед суб’єкта управління та управлінських впливів.
По-п’яте, виходячи з циклу управління достатньо легко пояснити сутність дії закону необхідної різноманітності. А саме, для ефективного управління суб’єкт управління повинен мати різноманітність не менше об’єкта управління. Інакше кажучи, суб’єкт управління повинен досконало знати, що відбувається в об’єкті управління, щоб обґрунтовано управляти ним. Звідси виникає необхідність збалансування різноманітності суб’єкта та об’єкта управління. Це, як правило, досягається або підвищенням різноманітності суб’єкта управління, або зменшенням різноманітності об’єкта управління. У першому випадку потрібно підвищувати управлінські можливості суб’єкта управління, зокрема створенням відповідної управлінської структури під функціональні потреби об’єкта управління, а також шляхом систематичної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу, прогнозно-аналітичного з’ясування та врахування процесів розвитку (змінення) об’ єкта управління. У другому випадку необхідно децентралізувати управління, зменшуючи різноманітність об’єкта управління. Завжди слід пам’ятати, розробляючи програми та плани, що об’ єкт управління безперервно змінюється, як і все суспільство. Тому необхідно орієнтуватися в цих планах і програмах на перспективні технології, що, як мінімум, тотожні терміну дії цих планів і програм.
По-шосте, виходячи з циклу управління можна підійти до розгляду питання гуманітаризації (детехнократизму) публічного управління. Дійсно, цикл управління відображує філософську проблему, що первинне – буття чи свідомість. Якщо суб’єкт управління діє на матеріалістичних (прагматичних) засадах, то він завжди виходить із реальних завдань і можливостей об’єкта управління. Тобто планує та діє методом малих передбачуваних кроків виходячи “від досягнутого”. На нижчих рівнях публічного управління, наприклад управління містом, районом, територіальними громадами важко уявити інше. Якщо суб’єкт управління діє на ідеалістичних (гуманітаристичних) засадах, то він виходить із власного бачення перспективи об’єкта управління, часто не враховуючи його реальні можливості.
Послідовність етапів прийняття рішень
Таким чином, можна підняти планку очікуваного горизонту суспільного розвитку. Для публічного управління, на нашу думку, це можливо лише в умовах стійкого розвитку та створення великих ресурсних можливостей, а також великого управлінського таланту державних діячів.
Вироблення соціально-управлінських норм закладено в основу кожного державного рішення, прийняття якого завжди є розпорядництвом, здатним регулювати питання щодо пріоритетної соціальної програми.
Вироблення рішення – це творчий процес вибору однієї або кількох альтернатив із множини можливих варіантів дій, спрямованих на досягнення цілей. Воно є процесом, який реалізується суб’єктом управління та визначає дії, спрямовані на досягнення наперед визначеної цілі в певній фактичній чи запланованій ситуації.
Прийняття політичних і адміністративних рішень – це момент вибору альтернативи з числа запропонованих, а також закріплення цього вибору в офіційному акті, оформленому з дотриманням установлених вимог.
Усталеним підходом до формування управлінських рішень є їх розгляд у складі єдиного управлінського процесу. Аналіз останнього дає змогу виділити так звану модель раціонального прийняття рішень. Остання складається з етапів: виявлення та діагностування проблеми ® формулювання обмежень та критеріїв для прийняття рішень ® виявлення альтернатив ® оцінка альтернатив ® вибір оптимальної альтернативи. У найбільш узагальненому вигляді остання модель містить блоки: підготовку до розробки управлінського рішення; розробку цього рішення та його прийняття (ухвалення).
Етап підготовки до розробки управлінського рішення виконується у наступній послідовності та складається з таких дій:
– отримання інформації про ситуацію (аналітичний матеріал);
– визначення цілей (побудова дерев цілей та визначення критеріїв, ранжування цілей за пріоритетами);
– розробка системи оцінювання (формування індексів та індикаторів, розрахунок рейтингів, розроблення умов тендерів, визначення порівняльних оцінок та пріоритетів);
– аналіз ситуації (виявлення факторів, що визначають розвиток організації, зокрема можливостей ресурсного забезпечення);
– діагностування ситуацій (виділення основних проблем та визначення їх впливу на досягнення бажаного стану організації);
– розробка прогнозу розвитку ситуації (застосування методів експертного прогнозування).
Етап розробки управлінського рішення виконується в наступній послідовності та складається з таких дій:
– розроблення і обґрунтування альтернатив рішень (безпосередньо або за допомогою спеціальних експертних процедур);
– відбір основних варіантів управлінських впливів;
– розробка сценаріїв розвитку ситуації (визначення альтернативних варіантів із використанням технологій ситуаційного аналізу та експертного оцінювання);
– експертна оцінка основних варіантів управлінських впливів (із використанням системи оцінювання).
Етап прийняття управлінського рішення виконується в наступній послідовності та складається з таких дій:
– колективна експертна оцінка (узгодження рішення);
– прийняття рішення відповідальною особою.
Етап реалізації управлінського рішення виконується у наступній послідовності та складається з таких дій:
– розробка плану дій (склад та послідовність дій, строки, ресурси, стимулювання вико – нання рішень);
– контроль реалізації плану (моніторинг, коригування планів);
– аналіз результатів розвитку ситуації після управлінських впливів (слабкі та сильні сторони, додаткові можливості й перспективи; додаткові ризики і цілі).
Модель раціонального прийняття рішень є добре продуманою і водночас ідеальною алгоритмічною моделлю. Безумовно, необхідно прагнути максимально можливо дотримуватися її.
Разом з тим на практиці, як правило, управлінці дотримуються концепції вимушеної раціональності (вперше досліджена Г.Сяймоном), суть якої полягає в тому, що з багатьох можливих альтернатив люди в змозі бачити лише деякі з них, а тому здебільшого задовольняються не оптимальними, а досить хорошими рішеннями або такими, що дають змогу якось розв’язати проблему
Найкраще цю концепцію охарактеризував сам автор, за висловом якого дійсна людська раціональність не є ні абсолютно раціональною, ні ірраціональною. Саме тому, на думку Г.Сай- мона, необхідне існування організацій, однією з основних функцій яких є компенсація “обмеженої раціональності індивідів”. Відповідає концепції вимушеної раціональності і гіпотеза, запропонована Д.Пєйном і М.Браунштейном, згідно з якою особа, яка приймає рішення, виходить при цьому здебільшого не з алгоритмічного процесу, а з простих евристичних правил.
Незважаючи на зазначений фактор вимушеної раціональності, модель раціонального прийняття рішень залишається еталоном під час розв’язання проблемних ситуацій. За висновком В. Дункана, нераціональні теорії рішень не давали кращих результатів, ніж раціональні.
Існують й інші відомі спроби синтезу різних типів логічних моделей прийняття рішень, зокрема: правової (акцент на процесі прийняття рішень, їх відповідальності, правовому аспекті), політичної (акцент на політичних факторах впливу на прийняття рішень), соціально- психологічної (акцент на особистісних та групових факторах впливу, поведінці). Жодна з цих моделей не забезпечує повноту опису процесу прийняття рішень, тому вважається доцільним їх або комплексне, або ситуативне застосування з моделлю раціонального прийняття рішень.
У роботі відомого російського вченого Р.Фатхутдінова наведено визначення загальної технології прийняття рішень як відповіді на низку питань (що, кому, як, де робити; хто буде робити; в які терміни; в якій кількості; що це дасть) та їх пов’ язування в просторі, часі, за ресурсами та виконавцями. Такий підхід передбачає наявність певної логічної моделі прийняття рішень, елементами якої є інформація, отримана внаслідок відповідей на вищезазначені питання. Серед останніх маємо: ситуацію прийняття рішення; час для прийняття рішення; ресурси, необхідні для реалізації рішення; ресурси, які є в розпорядженні організації (або особи, яка приймає рішення); систему управлінських параметрів; систему зв’ язку між контрольованими і неконтрольованими параметрами; альтернативні варіанти рішень; систему критеріїв (оцінну систему) для оцінки очікуваних результатів рішень.
Таким чином, кожен із етапів прийняття рішень передбачає участь людей зі специфічними ролями (комунікантів, альтернативників, організаторів та ін.). Ці фахівці здійснюють мета- управління: організовують управління та власне керують цим процесом.
Продуктом етапів прийняття рішень є їх зміст. Саме тому виникає необхідність представляти результати на кожному етапі у визначеній формі.
Динаміка виконання рішень
Виконання управлінського рішення є процесом перманентного вирішення типових повторюваних завдань, а також нових, що піддаються регулюванню прийнятими нормами.
Головним завданням організації виконання управлінського рішення є мобілізація зусиль виконавців, забезпечення творчої роботи, мотивація суворої відповідальності за досягнення цілей.
Так, динаміку виконання рішень можна визначити таким чином: прийняття рішень ® формування управлінського впливу ® реалізація управлінського впливу ® контроль за виконанням управлінських рішень (визначення параметрів контролю, моніторинг результатів впливу, їх порівняння з очікуваними результатами) ® коригування управлінського впливу (у разі суттєвих відмінностей отриманих результатів від очікуваних).
Формування управлінського впливу передбачає визначення суб’єктів та об’єктів впливу, його механізмів (політичного, економічного, соціального, гуманітарного, екологічного, правового, організаційного, ресурсного), рівнів масштабності та інтенсивності, термінів та простору впливу (держава, галузь, регіон, територія тощо).
Реалізація управлінського впливу передбачає певні дії суб’єктів впливу щодо об’єктів впливу, які супроводжуються застосуванням визначених механізмів (політичного, економічного, соціального, гуманітарного, екологічного, правового, організаційного, ресурсного) в межах певних термінів та простору впливу.
На стадії оцінки ходу виконання рішення важливе значення мають моніторинг, контроль і регулювання системи управління.
Моніторинг – це систематичне відслідковування, вивчення стану керованого об’єкта, зіставлення результатів постійних спостережень для одержання обґрунтованого уявлення про його дійсний стан і тенденції розвитку.
Контроль за виконанням управлінських рішень завжди слід розглядати як обов’язкову функцію управління, елемент зворотного зв’язку, що дає змогу своєчасно відреагувати на будь- які відхилення від запланованого шляху досягнення поставлених цілей. Контроль, що спрямований на досягнення цілей організації, дотримання її планів, має бути одним з основних елементів сутності самої організації.
Класичний процес контролю складається із встановлення стандартів (цілей, що піддаються вимірюванню), оцінювання фактично досягнутих результатів та, у разі їх суттєвого відхилення від установлених стандартів, проведення коригування цілей та планів щодо їх досягнення.
Серед основних видів контролю можна виділити попередній (превентивний), проміжний (поточний) та заключний. Попередній контроль застосовують перед реалізацією управлінського рішення, тобто до здійснення управлінського впливу. Він, як правило, є дуже важливим, оскільки дає змогу попередити реалізацію неефективного управління. Водночас відомими недоліками такого контролю є уповільнення управлінських процедур та фактично колективний поділ відповідальності між ініціаторами такого управлінського рішення і суб’єктами попереднього контролю. Поточний контроль проводиться під час безпосереднього здійснення управлінських завдань з метою своєчасного запобігання відхиленню від планів досягнення певних цілей. Сутність поточного контролю передусім полягає в систематичній перевірці стану виконання завдань, обговоренні проблем, що виникають, запобіганні можливим ускладненням, зокрема з ресурсним забезпеченням, ініціації пропозицій з удосконалення роботи. Заключний контроль має характер узагальнюючого, підсумкового. Він надає дуже важливу інформацію, якщо передбачається розв’язання аналогічних проблем у майбутньому, і є необхідним з точки зору мотивації учасників процесу, що контролюється. Управлінська практика доводить недостатність проведення тільки заключного контролю. Необхідним є здійснення також попереднього та поточного видів контролю.
Контроль застосовують або до певного аспекту функціонування організації (адміністративний, фінансовий, функціональний), або до всього управління нею (контроль системи управління, аудит).
Для реалізації функції контролю необхідно відслідковувати та оцінювати результати управлінського впливу через впровадження відповідних моніторингів, організацію накопичення та обробку інформації в базах даних та знань, застосування різноманітних інформаційно-пошукових систем із використанням розподілених мереж, сучасних інформаційних та комп’ютерних технологій.
У практиці публічного адміністрування широко використовуються програмні комплекси та комп’ютерні системи, що накопичують та надають управлінцям оперативну інформацію про законодавчі та інші нормативно-правові акти, дають змогу отримувати прогнозні модельні оцінки з питань розвитку в різних сферах суспільного управління і спростити проектування.
Широко застосовуються системи інформаційної (Інтернет та інші засоби) підтримки прийняття рішень, зокрема системи їх прогнозної оцінки. При достатності інформації та відповідній її організації можливе впровадження систем аналізу та оцінювання процесів публічного адміністрування як з окремих напрямів, так і в цілому. Фактично вирішення цього питання на сьогодні переведено з теоретичної площини в економічну та технічну.
Для оцінювання результатів контролю існує безліч засобів та методів вимірювання. Для сфери публічного адміністрування характерні нормативно-правові та організаційно-розпорядчі документи, наради, протоколи, доповіді, інформаційно-аналітичні, пояснювальні та службові записки, договори, угоди, регламенти, інструкції, акти прийому-передачі, плани, графіки, звіти тощо.
Забезпеченню високої динаміки виконання рішень значно сприяє вирішальна роль керівника як у процесі підготовки, так і під час остаточного прийняття рішень. За допомогою управлінських рішень керівник реалізує в системі управління низку специфічних функцій, зокрема спрямовуючу (визначає цілі та завдання), забезпечувальну (визначає механізми реалізації цілей та завдань), координуючу (координує досягнення цілей і виконання завдань) та стимулюючу (створює умови для ефективної праці персоналу). Успіх реалізації цих функцій значною мірою залежить від стилю керівництва, тобто від вибору різних підходів: з позицій особистих якостей, поведінкового або ситуативного. Сучасне ставлення до цього питання таке – повинні вибиратися різні стилі керівництва залежно від конкретної ситуації. Це ставить досить жорсткі вимоги до керівників, їх особистісних якостей, знань, досвіду, інтуїції та здорового глузду
Основним критерієм оцінки авторитету керівника є сприйняття чи несприйняття підлеглими наказів, доручень, вказівок, що їм адресовані, а для цього останні повинні бути такими, що відповідають цілям організації, зрозумілими, здійсненними та сумісними в цілому з особистими інтересами підлеглих. Об’єктивно для кожного працівника існує так звана “зона індиферентності” – межі, в яких накази, доручення та вказівки приймаються до безумовного виконання, тобто діє авторитет керівника, причому цьому сприяє й загальне ставлення колективу до керівника (колективна думка).
Таким чином, значущість прийняття державних рішень для теорії та практики є настільки великою, що власне політична влада й адміністративне управління в політичній науці зводяться до реального контролю над прийняттям рішень. Осіб, які приймають стратегічні та інші рішення, відносять до владної еліти.