Проблеми розвитку модерного суспільства опинилися в центрі жвавих інтелектуальних дискусій у середині минулого століття. За недовгу історію існування термін “модернізація” перетворився з наукового в широковживаний. Звернемося до розгляду теорії модернізації з метою визначення змісту поняття й відстеження в історичній ретроспективі особливостей відповідної суспільно-політичної практики.
Макропроцес переходу від “традиційного” укладу життя до “модерного”, від аграрного типу господарювання до індустріального з відповідними структурними змінами економічних, політичних та соціальних інституцій вважався необхідним етапом прогресивного розвитку і отже, бажаним, але в останні десятиліття він зазнає жорсткої критики. Сучасна соціально-філософська думка наполягає на повторному визначенні самих понять “модерн”, “модерне суспільство” і “традиційне суспільство”, у зв’язку з чим виникає питання про доцільність соціальних змін у напрямі від “традиціоналізму” до “модернізму”.
Сутність модерного суспільства
Сутність та особливості різноманітних способів владарювання, реалізації владних ресурсів, того, як функціонує поле “панування і підкорення” і розробляються технології влади, проблеми трансформації владних зв’язків за умов модерного, постмодерного, інформаційного суспільства, є предметом глибоких досліджень соціологів, політологів, філософів, фахівців з державного управління. Серед найбільш значущих концепцій влади ХХ ст. слід відзначити фундаментальні праці М.Вебера, П.Бурд’є, П.Сорокіна, М.Фуко, О.Тоффлера, Н.Лумана, Е.Гідденса, Х.Ортеги-і-Гассета, Ю.Габермаса.
Виходячи з аналізу їх поглядів під модерним устроєм суспільства будемо розуміти, по- перше, індустріальний (сучасний) тип суспільства, що склався до ХУП-ХУПІ ст. і розвивався в XIX – першій половині XX ст.; по-друге, властивий цьому періоду спосіб самосвідомості культури, “проект модерну” (Ю.Хабермас).
Модернізація суспільства мала неоднозначні наслідки для його розвитку. З одного боку, були створені надзвичайні можливості реалізації індивідуальних життєвих проектів, з другого – це обернулося історично безпрецедентним протистоянням людини і суспільства, зумовленим послабленням групових цінностей (аномією, за визначенням французького соціолога Е.Дюркгейма).
Проблеми державного управління в добу модерного суспільства вичерпуються питанням: якщо людина живе в неминуче технологізованому і бюрократизованому світі, то де в ньому знайдеться місце для конкретного різноманіття людського життя?
Ідеологія модерну відстоює тезу, що виникло нове ставлення людини до світу: суб’єкта до об’єкта, коли суще в цілому інтерпретується і оцінюється від людини і по людині. Наслідком такої світоглядної позиції стала поява нового способу інтерпретації буття – відтворення картини світу.
Новоєвропейська картина світу включає три основні ідеї: природу, особистість, культуру. Під природою розуміється все існуюче, включаючи й людину, те, що визначається універсальним природним законом і може бути досліджено та раціонально пояснено. У понятті особистості отримує остаточне оформлення образ людини, що виник в епоху Відродження. Особистість, суб’єкт – це людина, яка розвивається на основі власних обдарувань та ініціативи. І, нарешті, культура розуміється як сфера самостійної творчості людини, в якій вона може ставити собі цілі на власний розсуд.
Таким чином, з XVIII ст. людська діяльність розуміється і здійснюється як культура. Головним змістом цього проекту є прагнення до максимальної раціональності всіх аспектів життя. Світський і раціоналістичний характер культури Нового часу втілився в диференціації ціннісних сфер науки, моралі, мистецтва та їх автономізації відносно до повсякденної практики (раніше їх сутнісна єдність гарантувалася релігією).
Сформульований філософами Просвітництва культурний проект модерну полягав у тому, “щоб неухильно розвивати науки, універсалістські основи моралі і права та автономне мистецтво зі збереженням їх свавільної природи, але одночасно і в тому, щоб вивільняти накопичені таким чином когнітивні потенціали з їх вищих езотеричних форм і використовувати їх на практиці, тобто для раціональної організації життєвих умов.
Сподівання просвітителів на те, що науки і мистецтва автоматично сприятимуть не тільки підкоренню природи, а й розумінню світу і людини, моральному вдосконаленню, справедливості громадських інститутів і навіть людському щастю, виявилися надмірними.
Уже XIX ст. внесло істотні корективи у сформований раніше образ культури. Початок цьому поклав романтизм (згадаймо творчість Байрона). Другу тенденцію можна позначити як початок кризи ціннісних основ класичної європейської культури, що знайшло відображення в явищах нігілізму і декадансу.
Тенденції модерну
Культура XIX ст. в цілому розвивалася ще в межах раціоналістичної та універсалістської моделі модерну. Разом з тим з’явилась низка нових тенденцій, які мали повністю реалізуватися вже у XX ст. До них належать:
– демократизація культури, що реалізувалася, по-перше, у віднесенні повсякденності до цінностей культури, у швидкому розширенні сфери життєвого побутування мистецтва, по-друге, в доступності результатів культурної творчості все більшому колу людей завдяки розвитку системи освіти, появі засобів масової комунікації (газети), публічних музеїв, регулярних загальнодоступних виставок;
– виникнення ірраціоналістичних і міфологізаторських схем інтерпретації культури (наприклад концепція “вічного повернення” у Ф.Ніцшє);
– відхід від европоцентристської моделі культури, відкриття нових культурних світів (орієн- талістські теми у романтиків, вплив японського живопису на імпресіоністів).
Еволюція культури, помножена на соціально-політичні катаклізми початку XX ст. (Перша світова війна 1914-1918 рр., революції в Росії, Німеччині, Угорщині, розпад великих імперій
та створення нових держав, фашистські перевороти в Італії і Німеччині), зумовили кризу новоєвропейської картини світу. У зв’язку з цим знову актуалізуються пошуки нових образів культури і людини.
Інституційний вимір модерну
Е.Гіддєнс інституційний вимір модерну/сучасності визначає за п’ятьма основними інститутами:
– капіталізм, що характеризується товарним виробництвом, приватною власністю на капітал, найманою працею і класовою системою;
– індустріалізм, що використовує енергетичні ресурси і машини для виробництва товарів. Вплив індустріалізму не обмежується сферою споживання, він впливає на інші сфери життя – транспорт, комунікації, побут;
– нагляд – нова характеристика, визначена М.Фуко. Це здатність спостерігати за поведінкою підданих;
– контроль за інструментами насильства;
– національна держава, що радикально відрізняється від форм державності, епохи домодерну. Для дослідників сучасності XXI ст. більше робиться акцент на національній державі, ніж на суспільстві.
Функціонально-організуючі принципи
П.Штомпкя визначив функціонально-організуючі принципи модерну/сучасності таким чином.
Індивідуалізм. У суспільстві остаточно затверджується центральна роль індивіда, який:
а) звільняється від обов’язкових групових зв’язків;
б) самостійно обирає соціальний колектив;
в) самостійно визначає свої дії і несе особисту відповідальність за власні вчинки, успіхи і прорахунки.
Диференціація. Ця характерна риса властива для сфери праці і послуг, де виникає багато спеціалізованих занять і професій, які потребують високого рівня освіти, компетентності і досвіду.
Раціональність. Цей принцип діяльності активно впливає на державне управління, звільнене від елементарного традиціоналізму бюрократії в цілому. Найважливішу роль у суспільстві відіграє нація як засіб пізнання та інструмент перетворення дійсності.
Економізм. Економіка перетворюється на домінуючу сферу життя суспільства, яка визначає динаміку інших сфер суспільних відносин і виступає основним регулятором соціально- політичних процесів.
Експансія, тобто здатність процесів і відносин сучасного типу поширюватися і підпорядковувати своїм закономірностям відсталі периферійні країни світової системи.
Найбільш повне визначення модернізації у 1960-ті рр. сформулював Ш.Ейзєнштядт: “Модернізація – це процес поступального розвитку суспільства в напрямі тієї соціально-економічної і політичної системи, яка сформувалася в Західній Європі і Північній Америці в період з XVII по XIX століття, потім поширилася на інші європейські країни, охопивши в XIX і XX століттях південноамериканський, азіатський і африканський континенти”.
Модернізація передбачає створення ринкового суспільства західного, тобто капіталістичного типу. Воно було започатковано ще в епоху Реформації і досягло піку в епоху Просвітництва. У ті часи народжуються капіталізм, індустріальне суспільство і нова, культура, що базується на раціоналізмі і протестантських цінностях.
Теорія модернізації спирається на поняття соціального прогресу, оскільки передбачає, що всі суспільства, хоч би в яку б епоху вони існували і незалежно від місця розташування, залучені в єдиний, всепоглинаючий, універсальний процес сходження людського суспільства від дикості до цивілізації.
Культура “ модерніті” ось уже чотири століття визначає розвиток європейської цивілізації, грунтується на ідеї прогресу і загальнолюдських цінностях: демократичній політичній системі, економічній свободі, професійній майстерності, автономії особистості, інститутах громадянського суспільства і правової держави.
Невід’ ємним елементом нового життя є зміна політичних відносин на основі поваги прав людини, встановлення принципу поділу влади, забезпечення свободи слова та всебічного залучення громадян до політичного процесу.
Змістове ядро модернізації становлять раціоналізм, розважливість, урбанізація, індустріалізація та глобалізація.
У сучасній суспільній думці термін “модернізація” означає, з одного боку, механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення, з другого – складну сукупність соціально-економічних, культурних та політичних змін, що відбуваються в суспільстві.
Вона охоплює всі сфери суспільного життя – економічну, соціальну, правову, політичну, культурну. Зміни в цих сферах є взаємопов’язаними й корелюють одна одну
У зарубіжних виданнях наголошується на тому, що у власне політичній сфері модернізація характеризується становленням та зміцненням національних суверенних держав, правових структур державності, реального поділу основних гілок влади, політичної демократії. Крім того, вона пов’язана з реальною активізацією політичної участі населення, розвитком багатопартійності та, зрештою, становленням і розвитком відкритих плюралістичних систем.
Відомий зарубіжний дослідник С.Хянтінгтон в одному з популярних геополітичних трактатів кінця ХХ ст. “Зіткнення цивілізацій” виокремив такі структурні політичні складові процесу модернізації: 1) раціоналізація влади; 2) диференціація соціальних, державних та громадянських структур; 3) підвищення рівня політичної участі.
Натомість у “Політологічному енциклопедичному словнику” політична модернізація трактується як процес трансформації суспільства, що супроводжується формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією та активізацією політичної участі, поширенням демократичних цінностей і норм, властивих розвиненим країнам, у менш розвинених країнах.
Для більшої наочності основних характеристик модерного та аграрного суспільств розглянемо табл. 4.6.
Таблиця 4.6. Порівняльна характеристика модерного та аграрного суспільств
| Характеристика | Аграрне суспільство | Модерне суспільство |
| 1. Період виникнення | 6 тис. років тому | 250 років тому |
| 2. Провідна сфера економіки | Сільське господарство | Промисловість |
| 3. Структури, що відіграють провідну роль | Церква і армія | Промислово-фінансові корпорації |
| 4. Соціальна структура суспільства | Відносно проста: невелика кількість статусів, ролей і розвинутих соціальних інститутів | Складна: розмаїття статусів і соціальних ролей, велика кількість таких розвинутих інститутів, як наука, освіта і т. ін. |
| 5. Статуси | В основному приписні | Зберігається частина приписних, але зростає кількість і роль набутих статусів |
| 6. Соціальні групи | Переважно первинні (персоналізовані, з тісними зв´язками) | Переважно вторинні (неперсоналізовані, анонімні) |
| 7. Розмір територіальних спільнот | Невеликі територіальні спільноти (села) | Великі територіальні спільноти (міста, урбаністичні агломерації) |
| 8. Суспільний поділ | Незначний. Невелика кількість критеріїв поділу праці, що базуються на статево- вікових параметрах | Більш досконала система поділу праці, що базується на численних параметрах. Спеціалізовані процеси діяльності, послаблення людської солідарності |
| 9. Цінності | Традиційно орієнтовані, релігійні | Зорієнтовані на майбутнє, світські |
| 10. Культура | Однорідна: більшість людей поділяють загальні культурні цінності | Неоднорідна: існують численні субкультури, що дотримуються різноманітних норм і цінностей |
| 11. Технологія, джерела енергії | Примітивна: ґрунтується переважно на м´язовій силі людей і тварин | Розвинута: ґрунтується переважно на енергії машин і механізмів (пара, газ, електрика, атом) |
| 12. Система управління | Примітивна: Шунтується на спадковій владі, правлінні старійшин | Складна: функціонують інститути управління, спеціальні органи управління |
| 13. Соціальні зміни | Повільні | Швидкі |
| 14. Основне місце поселення | Село | Місто |
| 15. Соціальні відносини | Кровно-родинні, особистісні, довірчі. Особливе значення сім´ї, общинних цінностей | Товарно-грошові, знеособлені, анонімні |
| 16. Соціальна стратифікація | Стани, касти | Класи |
| 17. Соціальний контроль | Неформальний, спонтанні реакції, панування звичаїв | Формальний, формалізовані правові норми |
| 18. Швидкість технічного прогресу | Мала | Велика |
| 19. Масштаби воєн | Локально-територіальні | Світові |
Розглядаючи проблеми практичного впровадження процесу модернізації суспільства і розвитку державного управління в цьому контексті, слід зазначити, що на сьогодні виокремлюють такі моделі модернізації залежно від послідовності її розгортання: перша – Європи,
Північної Америки й Австралії; друга – Росії, Японії, Туреччини, Балканських країн, можливо, Бразилії та Аргентини; третя – колоніальних і залежних периферій Азії, Африки й більшості країн Латинської Америки.
Відмінність, а також схожість національних варіантів розвитку визначається не лише якісними показниками, а й характером і механізмами становлення. Країнам першого ешелону модернізації взагалі притаманне обмежене, довільне зародження індустріальних відносин (ХIV-ХIХ ст.). Існувала також відносна синхронність визрівання основних формаційних передумов капіталізму – економічних, соціальних, правових, політичних і культурних. Була збережена послідовність взаємодії чинників: накопичення економічних і соціальних передумов, частково пов’язані з ними масштабні культурні зрушення (ХVI-ХVII ст.); на їх основі політичні революції (ХVII-ХVIII ст.), що виявилося потужним стимулом для аграрної та індустріальної революцій (ХVIII-ХIХ ст.).
Миттєве запозичення готових моделей модернізації призвело до звуження кола осіб, на яких поширювалися блага політичного життя. Так, навіть у Сполучених Штатах Америки дуже повільно розширювалися межі соціальної групи, що виступала суб’єктом демократичного управління. Тим більше в рамках наступних ешелонів модернізації обмеженість “імітаційної” моделі демократизації стала очевидною.
Країни другого ешелону модернізації стартували пізніше: приблизно з кінця ХVIII – середини ХIХ ст. Межі трансформації суспільства тут інші. Внутрішні передумови значно менше визрілі, ніж у першому ешелоні, деяких із них узагалі не було. Створюється якісно нова ситуація. Класичний ланцюжок підготовки й проходження модернізації та забезпечення управління соціально-політичними процесами порушується. На перше місце виходить чинник політичної волі, істотно зростає роль держави як рушія та гаранта розвитку. Економічна та соціальна сфери також поводяться інакше. Розвиток відразу починається з великої промисловості, майже чи зовсім оминаючи мануфактурний період. Спочатку й “відразу” з’являється те, до чого Захід ішов століттями: розвиток важкої промисловості, залізниць. Увесь цей процес “вміщується” в надзвичайно стислий період (кілька десятиліть, щонайбільше століття). Тому в країнах другої хвилі немає часу на класичне первинне накопичення. Потрібне форсоване накопичення коштів, фактично їх перерозподіл, вилучення зі сфери сільського господарства, з усього суспільства (податки, жорсткіша експлуатація робітників). Звідси трансформація системи й механізмів управління, отже, й зростання соціальної напруженості як наслідок політичного диктату, системи жорстко централізованого управління. Демократія імітується.
Третій ешелон має і спільні риси з другим, й істотні відмінності від нього. По-перше, ступінь відставання від “світового центру” тут ще більший, ніж у другого. Крім того, якщо країни другого ешелону розвивалися на національній основі, то на державах третього лежить величезний відбиток колоніалізму. Нарешті, країни, що розвиваються, модернізуються в епоху глобальних проблем людства, що перетворюються на об’єктивне обмеження розвитку молодих держав. Водночас “запізнілий” розвиток часто вирізняє: 1) вибіркове запозичення технологічних, переважно військово-промислових, досягнень Європи в обмін на вивезення сировини; 2) одночасне посилення експлуатації свого народу добуржуазними й певною мірою індустріальними методами; 3) зростання централізації та бюрократизації управління. Дивні поєднання елементів прориву та відставання часто відображалися в таких поняттях, як “часткова модернізація”, “розкол”, “хаотична модернізація” тощо.
Цей ешелон модернізації має на меті не осучаснення країни та суспільства, а отримання переваг постмодерного стану. Безумовно, навіть посилення постмодерністських орієнтацій відбувається неоднозначно: воно диференціюється для різних професійних і демографічних груп. У цій ситуації корисними стають не так разові рішення, як формування адекватного середовища, що підтримує тенденції демократизації суспільства.
Таким чином, модернізація – всесвітньо-історичний процес, що узаконює інститути й цінності сучасності: демократію, ринок, освіту, раціональне адміністрування, самодисципліну, трудову етику тощо. З огляду на викладене вище модернізація – це, по-перше, культурне, подруге, – соціально-економічне і, по-третє, – політичне становлення сучасного європейського (а потім вже усіх інших) суспільств протягом останніх 400 років.
До Нового часу в Європі практика державного управління здійснювалася в умовах недостатньої диференціації суспільних інтересів, а теоретичні уявлення про державне управління
мали форму або мистецтва (концептуальних узагальнень практики), або філософії державного управління. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. до вивчення сутності державного управління стала приєднуватися передусім економічна (У.Пєтті, А.Сміт та ін.), а згодом – і політична наука. В.Вільсон – один із перших американських теоретиків державного управління, а згодом і Президент США, описував цей процес так: “Наука державного управління – найпізніший плід того напряму в політичній науці, яка почалася 2 тис. років тому”.