Відшкодування в позасудовому порядку шкоди, завданої державою або органами влади

Бернар Пінєроль. Відповідальність адміністрації (Французька Республіка)

Стосовно шкоди, яку завдала своїми діями держава, у різні епохи існував вибір між трьома можливостями її відшкодування: або постраждалій особі завдані збитки не відшкодовувалися, приносячи її таким чином свідомо чи підсвідомо в жертву суспільно корисним інтересам, або відшкодування таких збитків покладалося на державного службовця, через проступок якого було завдано шкоди, або державний орган брав на себе тягар відшкодування завданих діями держави збитків. Останній спосіб, який зовсім не означає абсолютної відмови від попередніх, як виняток, з’явився лише наприкінці ХІХ ст. Зважаючи на це, у Франції впродовж тривалого часу превалював принцип безвідповідальності держа ви.

У період монархії, божественного права у Франції старого режиму, адміністративна безвідповідальність походила від концепції суверенітету, яка запровадила безпомилкове твердження - представник Бога на землі. «Король не міг вчинити погано». Якщо приватні особи мали права стосовно одне одного, то вони не мали жодних прав стосовно короля, акти якого не підпадали під судовий контроль. Будь-яке відшкодування шкоди не виключалося, однак воно залежало від доброї волі монарха. Деякі вчення показали існування певної практики відшкодування збитків, які були завдані діяльністю державної служби, однак вона була радикально відділена від системи відшкодування збитків, завданих приватними особами, у тому, що така практика не базувалася на жодному теологіко-моральному принципі ідеї проступку. Основна характеристика такої практики полягала в тому, що мова не йшла про реалізацію постраждалим свого права, оскільки в цей період будь-яка ідея про існування особистих прав, які були перепоною суверенітету, була виключалася.

Вивчаючи період Революції, можна подумати, що принципи відповідальності були змінені. З одного боку, концепція суверенітету була зламана. З іншого - вперше було визнано, що індивід має суб’єктивні права позиватися проти держави. Нарешті, розподіл гілок влади дозволив здійснювати справжній контроль, що було складно зробити під час їхнього об’єднання. Однак, у цій сфері нічого не відбулося. Перехід від суверенітету божественного права до суверенітету національного не був миттєвим. Урядовці дуже швидко надали йому рис всемогутності та безпомилковості, тобто те, що законодавці визнавали і в ідеї монархічного суверенітету. Як у свій час король, так і суверенна Нація не могла вчинити погано. Насправді, єдиним суб’єктивним правом, що могло зашкодити Нації, було священне право приватної власності.

Крім повернення до різноманітних варіантів попередніх специфічних режимів, відновлена доктрина безвідповідальності відзначилася посяганнями на приватну власність через доктрини експропріації, законодавчі тексти про відшкодування сервітутів, закон від 7-11 грудня 1790 року щодо відшкодування шкоди, спричиненої будинкам публічними роботами. Потім судова практика сприйняла принцип відшкодування збитків, завданих посяганнями на приватну нерухому власність, який випливав з іншої діяльності, ніж публічні роботи, та врахування, у таких випадках, навіть тілесних ушкоджень.

Економічний розвиток та розширення публічної діяльності сприяли почастішанню випадків нанесення шкоди та збільшили кількість протестів суб’єктів, що знаходилися під контролем адміністрації (морський транспорт, пошта, промислові державні підприємства, заводи, залізні дороги, міські роботи...). Такі протести часто доповнювалися судовими рішеннями, в яких без вагань було засуджено державу, департаменти або комуни на підставі ст. 1382 Цивільного кодексу.

Спираючись на опортуністичність та суперечливість революційних текстів, з яких випливало, що лише адміністративний судовий орган є компетентним оголошувати державу боржником, адміністративна юрисдикція продовжувала відмовлятися від сприйняття будь-якого принципу відповідальності щонайменше з двох причин: турбота про захист державних доходів та, головне, ідея діяльності публічної служби як суспільно корисної, що інколи вимагає жертвування чим-небудь. Державна Рада відхиляла претензії постраждалих осіб, посилаючись на відсутність особливого тексту, визначення дискреційних повноважень або визначення акту суверенітету, таким чином, щоб деякі передбачувані винятки розцінювалися лише як обіцяні порушення у системі утвердження загального принципу безвідповідальності.

Догма щодо безвідповідальності держави зникла лише наприкінці ХІХ ст., коли поєднання принципів політичного лібералізму та солідаристської ідеології дозволило зробити висновок про розширення діяльності держави. Розвиток ліберальної демократії, який робив можливим більш чіткий тиск громадян на державу, передбачав і більш конкретний захист індивідуальних прав та призвів до сприйняття того, що юридичні особи публічного права можуть бути покарані через вчинені ними проступки. Ідеї рівності та солідарності вимагали більш справедливого розподілу соціальних ризиків.

Державною Радою у рішенні Ротшільда від 6 грудня 1855 року було запроваджено суд у розв’язанні конфліктів, специфічність адміністративної відповідальності стосовно норм цивільного права була успішно підтверджена пізніше у справі Бланко від 8 лютого 1873 року.

Питання відповідальності, яка може бути покладена на державу щодо відшкодування збитків, завданих приватним особам через проступки осіб, які працюють у сфері державної служби, не може бути врегульовано тими принципами Цивільного кодексу, які стосуються відносин між приватними особами. Це питання врегульовано спеціальними правилами, які можуть змінюватися залежно від потреб служби та необхідності узгоджувати права держави з правами приватних осіб.

Паралельно, того ж року Трибунал у розв’язанні конфліктів встановив принципи майнової відповідальності державних службовців.

Стаття 75 Конституції УІІІ-го року республіканського календаря встановила, що будь-яке переслідування державного службовця судовими органами має бути попередньо дозволено Державною Радою. Таке положення як законодавча цінність пережило той режим, який її встановив. Як писав Алексіс де Токвіль, «стаття здавалася настільки добре зрозумілою, що знищуючи конституцію, частиною якої вона була, її витягнули з руїн і з тих пір нею завжди захищалися від революцій». Такий дозвіл надавався рідко, лише в одному випадку з п’яти. Вказаний попередній захист державного службовця позбавляв постраждалу особу можливості відшкодувати їй завдані збитки відповідно до догми про безвідповідальність державної служби. Адміністрація не могла також, за винятком протилежних норм, бути засудженою.

Зазначенна стаття протягом всього ХІХ ст. засуджувалась лібералами. Її було скасовано декретом-законом від 19 вересня 1870 року. Проте згодом було поставлено питання про всебічну повноту скасування такого положення. Це питання було вирішено досить тривіально та погано узгоджено зі змістом тексту рішення Пелетьє, яке було постановлено Трибуналом у розв’язанні конфліктів від 30 липня 1873 року. Мова йде про справжній удар, якого було завдано судам звичайної юрисдикції на користь органів адміністративної юстиції. Трибунал у розв’язанні конфліктів вказав, що якщо декрет скасував процедуральні положення щодо отримання попереднього дозволу Державної Ради, то він не зашкодив положенню щодо компетенції - справжньої гарантії для адміністрації проти втручання судів звичайної юрисдикції, яка випливає з норм законів від 16-24 серпня 1790 року та 16 числа дванадцятого місяця ІІІ-го року республіканського календаря щодо розмежування адміністративної та судової влади. Суддя суду звичайної юрисдикції буде зневажати принцип розподілу, якщо буде висловлюватися стосовно актів адміністрації. Поєднання, яке здійснив Трибунал у розв’язанні конфліктів між декретом-законом 1870 року та принципом розподілу адміністративної та судової влади, призвело до сприйняття ідеї переслідування державних службовців лише тоді, коли таке переслідування не призводить до втручання судів звичайної юрисдикції у функціонування служби, а також коли проступок службовця не пов’язаний з його повноваженнями.

Питання полягає в тому, щоб зрозуміти, де в правовій державі, яка запроваджує принцип відшкодування збитків, завданих діями публічних осіб, буде встановлено рівновагу між законним захистом постраждалих та необхідним гарантуванням інтересів адміністрації. Які межі поширення соціалізації ризиків? Чи все заслуговує на відшкодування?

На засіданнях в останній чверті ХІХ ст. право адміністративної відповідальності зазнало відчутного впливу. Такий вплив відзначився як розвитком принципу відповідальності, так і поліпшенням для постраждалої особи умов його реалізації.

Слід зазначити, що якщо питання про відповідальність адміністрації продовжуватиме бути врегульованим нормами специфічного права, то таке право втратить свою оригінальність через збільшення кількості джерел права та зростаючий тиск на адміністрацію з боку суб’єктів управління через подання до неї позовів. Відповідальність адміністрації ставатиме все більше загальною та абсолютною.

Режим, який головним чином був запроваджений судовою практикою, відповідає меті відшкодування збитків, яка полягає у диверсифікації режимів відповідальності та концепції відшкодування збитків і причинного зв’язку (І). Сучасний розвиток права відповідальності полягає у трансформуванні ролі судді та принципів відповідальності (ІІ).

І. Мета відшкодування збитків, яка полягає у диверсифікації режимів відповідальності та розширювальній концепції відшкодовуваних збитків.

А. Диверсифікація режимів відповідальності.

1 Відповідальність адміністрації не є ні загальною, ні абсолютною.

Постанова Бланко (Blanco) закладає специфіку права адміністративної відповідальності: під головуванням міністра юстиції Дюфора (Dufaure), котрий намагається допомогти з розподілом голосів, Суд у спорах про підсудність справ (між загальними судовими установами та адміністративними судами) приймає остаточну постанову з багатьох пунктів. Далі він визнає, що майно не є спільним через посилання, зроблене на державний апарат. Він відзначає остаточну відмову від сумнівної теорії держави-боржника. Ці внески в спори стосовно відповідальності є визначальними:

- що стосується її джерел, стверджуючи, що відповідальність адміністрації не може регулюватись принципами, що є основними положеннями Цивільного кодексу;

- що стосується її режиму, стверджуючи, що відповідальність адміністрації не є ні загальною, ні абсолютною;

- що стосується спірних правил, оскільки лише адміністративний суддя є компетентним у питаннях адміністративної відповідальності.

Роблячи це, він стає біля витоків розширення права відповідальності адміністрації, що однозначно пов’язано з судовою практикою та ілюструє преторіанську роль, яку відіграє адміністративний суддя.

Наслідки постанови Бланко є подвійними: відповідальність не є загальною, оскільки це відповідальність за помилку/проступок. Крім того, для того, щоб збитки, що покладаються на адміністрацію, відшкодовувалися, потрібно, щоб ця помилка була службовим проступком.

Однак не всяка помилка є такою, що породжує відповідальність адміністрації. В деяких галузях є підстави розрізняти, чи є помилка не- умисною провиною чи важким дисциплінарним проступком, і до сфери адміністрації ввідноситься лише сфера важкого проступку. Це означає, a contrario (від протилежного), що неумисна провина, яка може лежати в основі збитків, не породжує права на відшкодування. Крім того, можуть існувати причини, що знімають відповідальність: обставини непереборної сили (форс-мажор), вчинок третьої особи, провина потерпілого. У деяких випадках має місце проступок, але оцінюють, що шкоди/збитків не завдано, з етичних міркувань. Наприклад, невдала операція аборту, що не розглядається як шкода для матері. (СЕ, Ass., 24 листопада 1961 року, Melle R.). Нарешті, може мати місце і проступок, і шкода, але вважають, що шкода завдана не в результаті проступку.

  1. Кількість гіпотез щодо відповідальності без вини збільшується

Адміністрація може бути пов’язана з першопричиною збитків, яких зазнали громадяни через діяльність, яку вона здійснює в інтересах суспільства. У цьому випадку відповідальність адміністрації може встановлюватись на основі відповідальності за проступок у тій мірі, наскільки поведінка адміністрації суперечить хоч якомусь правилу з тих, яким вона підпорядковується. Тепер судова практика допускає, що ці збитки могли б відшкодовуватись. Це стане противагою ідеї, що відповідальність адміністрації потребує захисту.

Відповідальність без вини може бути розбита на дві великі категорії: відповідальність за порушення рівності у державних витратах і відповідальність за ризик. Але тут є певна штучність: у дійсності всі ці гіпотези зводяться до гіпотези порушення рівності у дер жав них витратах, факт піддавання підпорядкованих одиниць особливому ризику в інтересах суспільства сам по собі становить порушення рівності.

У разі порушення рівності у державних витратах в суворому значенні цього визначення відповідальність залежить від надзвичайних і особливих збитків, у той час як у випадку відповідальності за ризик - збитки самі по собі є надзвичайними і особливими (на підставі того факту, що мало хто з підпорядкованих одиниць спеціально піддаються цьому ризикові).

Відповідальність за ризик

Шкода є результатом виникнення обставин, що становлять ризик. Суддя чи законодавець оцінюють правильно і справедливо, що наявність збитків викликає встановлення відповідальності без вини. Вона охоплює численні випадки:

- відповідальність на підставі особливого ризику: специфіка ризику слугує обґрунтуванням для відповідальності без помилки/проступку, що випливає з цієї специфіки:

небезпечні речі: вибухові речовини (С.Е. 28 березня 1919 року, Regnault-Desroziers, GAJA), зброя і небезпечні агрегати (C.E. Assemblée, 24 червня 1949 року, Consorts Lecomte et Franquette et Daramy, GAJA), небезпечні споруди з публічно-правовим режимом експлуатації;

небезпечні методи: з приводу вільних методів перепідготовки, в напіввідкри то му се ре до вищі, введені державою в підконтрольних їй освітніх закладах, що створюють широкі можливості зміни і, отже, особливий ризик через сусідство (С.Е. Section, 3 лютого 1956 року, Thouzellier).

небезпечні ситуації: незважаючи на окупацію міста Сеул північно-корейськими військами, французький уряд наказав консулові залишатись на місці, його майно було розграбовано, але він отримав право на відшкодування (С.Е. 19 жовтня 1962 року, Perruche). Аналогічним чином вагітна вчителька початкової школи, котра залишалась на своєму місці у той час, коли лютувала епідемія краснухи, народила дитину з вродженими вадами. Держава взяла на себе відповідальність, хоча помилки/проступку не було допущено (C.E. Assemblée, 6 листопада 1968 року, Dame Saulze).

- тимчасові (випадкові) співробітники державних органів: відповідальність за ризик поширюється також і на тимчасових співробітників державних органів, до яких ще застосовується судова практика, що випливає з постанови Каме (Camrn) (C.E. Assemblée, 22 листопада 1946 року, Commune de Saint-Priest-La-Plaine, GAJA).

- треті особи, що потерпіли внаслідок нещасних випадків на громадських роботах: правило однозначно діяло до 1950 року. З третіми особами поводяться краще, ніж з користувачами, які отримують пільги/переваги від роботи і які, отже, користуються лише презумпцією винуватості, застереженням, зробленим для небезпечних робіт.

Відповідальність за порушення рівності у державних витратах

Вона регулює випадки, коли збитки є зовсім не випадковими, на відміну від гіпотез про відповідальність за ризик, а є природним і навіть передбачуваним наслідком деяких ситуацій чи заходів, під дією яких члени спільноти приносяться в жертву вимогам суспільного блага (інтересів).

Можна розрізняти:

- постійні збитки від громадських робіт, які є наслідком виконання громадських робіт, існування чи функціонування споруд з публічно-правовим режимом експлуатації;

- збитки, що є наслідком правомірних адміністративних рішень, що можуть накласти відповідальність через особливі і надзвичайні витрати, що стали наслідком індивідуальних чи регламентарних рішень;

- збитки, що є наслідком виконання міжнародних законів та угод.

В. Розширювальна концепція причинності та відшкодовуваних збитків

Причинний зв’язок між помилкою/проступком та завданою шкодою

Зазвичай обов’язок доказування покладається на потерпілого, який повинен встановити збитки, провину адміністрації і причинний зв’язок між провиною адміністрації та збитками.

Збитки мають бути прямими. Отже, суддя повинен віднайти у ланцюжку подій визначальний факт, без якого збитків не було б завдано, через це доктрина називається „адекватна причинність”. Таким чином, встановлення причинного зв’язку залишає місце для деякої суб’єктивності судді.

Причинний зв’язок часто буває очевидним, а якщо це не так, то завдання збитків приписують тому з фактів, який можна оцінити, на підставі досвіду, що має бути „за нормального ходу справ”, як такий, що мав особливе призначення для того, щоб спровокувати ці збитки.

Але іноді є речі менш очевидні:

С.Е. Section 7 березня 1969 року, установа Lassailly et Bichebois, AJ 1969, стор. 298: кінозал знаходиться поблизу місця, де відбувається гудронування; килими кінозалу псуються гудроном, що приклеюється до підошов глядачів; збитки є прямим наслідком робіт, оскільки проходження через це місце складає маршрут, яким проходять численні пішоходи; відповідальність залишається в тій мірі, наскільки можна віднести шкоду на рахунок недбалих глядачів;

С.Е. 10 травня 1985 року, Mme Ramade, AJ 1985; враховують відсутність прямого причинного зв’язку між помилкою/проступком, що надав можливість втечі затриманого і вбивства, вчиненого через 48 днів, у той час як теорія еквівалентності умов могла б призвести до врахування відповідальності адміністрації. Але, в протилежність цьому, відповідальність адміністрації буде враховано, якщо є неперервний ланцюжок між фактами, навіть у разі, коли довгий термін відділяє причинний факт і шкоду: наприклад, ув’язнені не повертаються у в’язницю і вчиняють крадіжку через два місяці; однак лише через кілька днів після отримання волі вони утворили злочинну групу: отже, є прямий причинний зв’язок: С.Е. Section, 29 квітня 1987 року, Народний банк економічного регіону Страсбургу, AJ 1987, стор. 454.

Презумпції відповідальності

Суддя може допустити полегшення тягаря обов’язку доказування, допустивши презумпцію відповідальності або перед причинним зв’язком через презумпцію винності, або, що буває рідше, ствердженням презумпції причинності.

Презумпції винності:

- відповідальність за порушення обов’язку підтримувати майно в справному стані у разі шкоди, завданої користувачам споруд з публічно-правовим режимом експлуатації. Більшість авторів бачать в цьому відповідальність за допущену провину, але Державна Рада вбачає тут швидше відповідальність без вини;

- збитки, заподіяні фактом організації і функціонування державного медичного стаціонару.

Презумпції причинного зв’язку

Причинний зв’язок вбачається встановленим. Це випадок, наприклад, зв’язку між переливанням крові, внутрішньо вен ним введенням і зараженням вірусом СНІДу, якщо тільки це практично неможливо для потерпілого, з урахуванням часу фактів (не зберегли зразки препаратів крові, що переливались, перед переливанням крові потерпілі не проходили тести на виявлення), надати доказ, що препарат крові був заражений (C.E. Assemblée, 9 квітня 1993 року, G, B et D, AJ DA 1993, p. 344, chronique C. Maugüé et L. Touvet). Але природно, насправді ніщо не доводить ні те, що призначений препарат не був здоровим/чистим, ні те, що пацієнт, якому було зроблено переливання крові, не був носієм вірусу до переливання, або що він не отримав його іншими шляхами чи засобами.

Однакова можливість відшкодувати збитки

Була надана юридична допомога для розширення можливостей відшкодування усіх збитків, зокрема моральної шкоди і втрати можливостей. Стосовно моральної шкоди див. C.E., 24 листопада 1961 року, Міністр громадських робіт проти Consorts Letisserand.

ІІ. Трансформування ролі судді та принципів відповідальності

А. Творча роль судової практики органів адміністративної юстиції відходить на задній план

Збільшення кількості законодавчих режимів відповідальності

Загальні принципи відповідальності державної влади мають законодавче значення: вони є настійно необхідними при управлінні, вони підпорядковуються режиму цивільно-правових обов’язків, Конституція закріплює їхній предмет за законодавцем.

Законодавець виступає посередником у встановленні законних режимів відповідальності, що виражають національну солідарність. Наприклад, він впроваджує систему відшкодувань за непередбачені випадки при лікуванні законом від 4 березня 2002 року про права хворих і якість системи охорони здоров’я, доповненим законом від 30 грудня 2002 року про цивільну відповідальність медичного персоналу.

§ 1 статті L.1142-1 нового Кодексу законів про охорону здоров’я передбачає:

„... професійні працівники системи охорони здоров’я..., а також будь-який заклад, служба чи орган, в яких виконуються індивідуальні дії з профілактики, діагностики чи лікування, несуть відповідальність за наслідки і збитки у разі помилки/провини”.

Нещасний випадок при медичному обслуговуванні, ятрогенне захворювання чи нозокоміальна інфекція надають право на відшкодування на підставі національної солідарності, якщо вони прямо пов’язуються з діями з профілактики, діагностики чи лікування і якщо вони мали для пацієнта ненормальні наслідки як з огляду на стан його здоров’я, так і передбачуваних змін останнього, і мають небезпечний характер.

Щодо шкоди, що є наслідком нозокоміальної інфекції, заклади, служби чи органи несуть відповідальність „за винятком випадків, коли вони нададуть доказ сторонньої причини”.

Відшкодування за збитки відповідає ступеню постійної недієздатності, визначеному декретом. Воно покладається на національну службу, державну установу адміністративного характеру.

Встановлення меж відповідальності у надзаконодавчих джерелах

Судові рішення конституційних судів виносяться також з питань відповідальності. В 1985 році конституційна юриспруденція проголосила конституційне значення принципу рівності громадян перед державними витратами на підставі статті 13 Конституції. В 1999 році вона проголосила конституційне значення принципу відповідальності приватних осіб.

Однак Рада не висловлюється стосовно значення принципу адміністративної відповідальності і не мала за прямий наслідок зміну режиму адміністративної відповідальності.

Роль судового органу Європейського Співтовариства

Обов’язок відшкодування за будь-яке порушення права Європейського Співтовариства призводить до відшкодування шкоди, що може бути завдана внаслідок несумісності закону з правом Європейського Співтовариства (С.Е. 1991 Philipp Morris et Rothmans International).

Це також на невизначений термін матиме вплив на відповідальність за факт заходів поліцейського характеру, головним чином якщо невиконання своїх обов’язків органами поліції призводить до нерозуміння права Європейського Співтовариства (наприклад, дорожні загороди, що перешкоджають вільному переміщенню товарів). Не виключено, що з часом перейдуть до системи неумисної провини, там, де на цей момент вимагається лише тяжка провина (але це лише гіпотеза, не підтверджена судовою практикою, і вона не очевидна).

В. Розвиток деяких принципів відповідальності

  • Відхід тяжкої провини/проступку на задній план

Основним завданням стає відшкодування максимуму шкоди, якщо тільки не здається більш прийнятним (зокрема, для громадської думки), щоб вона більше не відшкодовувалась. Це має як наслідок постійний відхід проступку на задній план, ідея полягає в тому, що підпорядковані одиниці не допускають більше, що проступки не можуть встановлювати відповідальність адміністрації. Це константа судової практики останніх п’ятнадцяти років (С.Е. 10 квітня 1992, Epoux V....).

  • Становлення „суб’єктивного права на безпеку”

Зміни відповідальності без вини сприяють зміні характеру ризиків, що покриваються. Традиційно, це відповідальність без вини за індивідуальні ризики, які юридична особа публічного права поширює на осіб, що розглядаються індивідуально. Але відповідальність без вини спрямовується на відшкодування серійних ризиків: таким є випадок ризику при лікуванні. У цьому випадку відшкодуванням є юриспруденційна творчість, що має змінити засади відповідальності без вини, згідно з тим, наскільки відшкодовують користувачам державного апарату. Оскільки йдеться про ризик медичного характеру в га лузі анестезії, відомий такий випадок: знають, що певна кількість анестезій завдає пацієнтам серйозної шкоди. Відшкодування збитків має перевагу, незалежно від їхньої причини та відповідальностей, які немає сенсу встановлювати.

Є також такі випадки з медичної галузі:

- відшкодування шкоди, завданої фактом зараження вірусом ВІЛ (або гепатитом С) після переливання крові,

- відшкодування за непередбачені випадки медичного характеру.

Застосовують систему відповідальності без вини, навіть тоді, коли немає порушення рівності перед державними витратами і якщо зацікавлені особи не були піддані особливому ризикові з метою суспільного блага.

Відповідальність за проступок, пов’язаний з охороною: нова підстава для відповідальності без вини

У лютому 2005 року Державна Рада встановила новий режим відповідальності без вини на підставі „охорони” неповнолітнього (СЕ sect. 11 лютого 2005 року, GIE AXA courtage), якщо йому надають освітню/виховну допомогу і він спричиняє збитки третіх осіб.

У своєму рішенні від 1 лютого 2006 року справи Міністр юстиції проти Товариства взаємного страхування шкільних вчителів Франції (Mutuelle assurance des instituteurs de France) Судове відділення з розгляду адміністративних спорів постановило, що юридична особа публічного права чи приватна особа, якій судова установа доручила охорону неповнолітнього, що здійснив злочин, може бути відповідальною, навіть без вини, за збитки, завдані третім особам. Однак зазначається, що „таким чином поданий позов проти охоронця не становить перепону тому, щоб також встановлювати в органах адміністративної юстиції відповідальність держави на підставі особливого ризику, створеного для третіх осіб фактом впровадження одного з заходів контрольованої свободи, передбачених розпорядженням від 2 лютого 1945 року”.

Відповідальність стосовно законів

Традиційно застосовується судова практика la Fleurette. Сприяє значній еволюції судової практики в 2007 році, зокрема постанова Gardedieu (C.E. Assemblée, 8 лютого 2007 року), основна мотивувальна частина якої викладена в такій редакції:

Беручи до уваги, що відповідальність держави стосовно законів може бути взята, з одного боку, на підставі рівності громадян перед державними витратами, для забезпечення відшкодування збитків, що виникли внаслідок прийняття закону, за умови, що цей закон мав на увазі виключити будь-яке відшкодування, і що збиток, відшкодування якого просять, маючи характер серйозний і особливий, не може з цього моменту розглядатись як витрата, що покладається зазвичай на зацікавлених осіб (гіпотеза La Fleurette), з іншого боку, на підставі обов’язків, що їм належать для забезпечення дотримання міжнародних угод державними органами влади, для відшкодування всіх видів збитків, що виникли внаслідок втручання закону, прийнятого з незнанням міжнародних зобов’язань Франції...

Саме ця друга частина мотивувальної частини є новацією: тут не наводиться поняття проступку, що був би у цій справі провиною законодавця; створюється новий режим по відношенню до La Fleurette. Перша особливість полягає в тій обставині, що ця відповідальність може бути залучена до справи не на підставі порушення рівності перед державними витратами, а на підставі незнання міжнародних зобов’язань. Крім того, відшкодовуються саме усі збитки, а не лише надзвичайні чи особливі збитки.

Взяття до уваги принципу перестороги

Виникнення „суб’єктивного права на безпеку” виражається також взяттям до уваги принципу перестороги, спрямованого законодавцем (навіть, швидше, установчою владою) на довкілля і здоров’я.

У Кодексі законів про довкілля (стаття L. 110-1) принцип перестороги визначається як принцип, „згідно з яким відсутність достовірності, з урахуванням наукових і технічних знань моменту, не повинна затримувати затвердження ефективних і співмірних заходів, спрямованих на попередження ризику серйозної і незворотної шкоди довкіллю, з економічно прий нят ною вартістю”.

Він тлумачиться як „принцип дії чи бездіяльності, спрямованої на уникнення виникнення ризику серйозної і/або незворотної шкоди, навіть як що це не доведено науково”.

Постанови Зборів Державної Ради від 3 березня 2004 року.

Прес-реліз Державної Ради.

Низкою рішень, прийнятих 3 березня 2004 року, Державна Рада визнала відповідальність держави за факт своєї винуватої бездіяльності у вжитті заходів з попередження ризиків, пов’язаних з піддаванням працівників дії азбестового пилу.

Державна Рада передавала на розгляд міністрові зайнятості та солідарності численні касаційні скарги, спрямовані проти постанов адміністративного апеляційного суду Марселя. Останній, якому були передані матеріали на чотирьох потерпілих від хвороби, спричиненої вдиханням азбестового пилу, які мали договори на виконання своїх професійних обов’язків, визнав відповідальність держави кількома постановами від 18 жовтня 2001 року.

Державна Рада, касаційна інстанція, затвердила ці постанови.

У першу чергу, вона стверджує основною заявою, що якщо роботодавець зобов’язується охороняти здоров’я працівників, які перебувають в його розпорядженні, то на державні органи влади покладаються обов’язки попереджувати професійні ризики, забезпечувати свою інформованість щодо небезпек, які можуть загрожувати працівникам у межах їхньої професійної діяльності. В зв’язку з цим даним органам влади належить визначити, на рівні наявних наукових знань, найвідповідніші заходи для обмеження і, якщо можливо, усунення цих небезпек.

Поділяючи цей принцип, Державна Рада виявляє, що адміністративний апеляційний суд не спотворив факти, які були подані йому на розгляд, виносячи рішення, що оскільки про шкідливий характер азбестового пилу відомо було уже давно, і що його канцерогенний характер було виявлено ще в середині п’ятдесятих років, державні органи влади до 1977 року не провели жодного дослідження, щоб оцінити ризики для працівників, які піддаються дії цього азбестового пилу, і не вжили заходів, здатних усунути чи обмежити небезпеку.

З погляду на це встановлення, Державна рада визнала, що бездіяльність держави у вжитті за ходів попередження ризиків, пов’язаних з піддаванням працівників дії азбестового пилу, і ця провина покладаються на відповідальність держави.