Явище конституційного контролю вважається центральним (основним) елементом системи правового захисту конституції. Конституційний контроль фактично був і історично першим реальним засобом забезпечення верховенства та стабільності конституції. Завжди на органи конституційного контролю покладався обов’язок не тільки звертати увагу на неконституційність дій та актів різних суб’єктів, а й безпосередньо втручатися у їх діяльність з метою недопущення появи неконституційних актів та призупинення неконституційних діянь.
Звідси, конституційно-правова практика в частині забезпечення недопущення появи неконституційних актів виробила два основні варіанти дій:
– призупинення дії неконституційного акту;
– відміна неконституційного акту.
У першому випадку (йдеться про застосування варіанту «призупинення дії неконституційного акту») орган конституційного контролю призупиняє на певний час дію неконституційного акту і дає можливість суб’єкту, який прийняв цей акт, привести його у відповідність до положень Конституції. У другому випадку (використання варіанту «відміни неконституційного акту») орган конституційного контролю, визнавши той чи інший акт неконституційним, просто відміняє його, оголошує його нечинним.
У науці конституційного права з початку становлення інституту правової охорони Конституції дискусують на тему «Хто повинен здійснювати конституційний контроль в державі?».
Іншими словами, який саме орган держави (орган законодавчої, виконавчої, судової влади) повинен здійснювати цю функцію – функцію конституційного контролю чи конституційного нагляду. З цього приводу є різні міркування, відповідно і різні моделі практичної реалізації механізму правової охорони Конституції.
Варто окремо зазначити, що в останні роки існування СРСР (1989-1991 роки) були спроби сформувати систему конституційного контролю. В останній період існування СРСР прийнято Закон СРСР «Про Конституційний контроль в СРСР», але ця система знаходилась тільки на етапі становлення і фактично не функціонувала. Після проголошення незалежності України обрано курс на створення ефективної системи правової охорони Конституції в Україні.
З прийняттям у липні 1992 року Верховною Радою України Закону «Про Конституційний Суд України» в Україні однозначно було вибрано шлях на становлення системи конституційного контролю. Того ж року було обрано першого Голову Конституційного Суду України, яким став тодішній професор Київського університету імені Тараса Шевченка Леонід Петрович Юзьков. Він очолював робочу групу з підготовки проекту Конституції України. Через політичні розбіжності серед народних депутатів України, Верховна Рада України в 1992-94 роках так і не спромоглася обрати жодного члена Конституційного Суду України.
16 жовтня 1996 року Верховна Рада України прийняла у новій редакції Закон «Про Конституційний Суд України» і незабаром разом з іншими суб’єктами формування складу Конституційного Суду України, приступила до його формування.
Сьогодні сформувались дві основні моделі (системи) конституційного контролю:
– американська модель;
– європейська модель (інша назва – австрійська або кель- зенівська) модель.
Історично (за часом виникнення) першою була американська модель конституційного контролю. Назва походить від назви держави – США (Америка), де ця модель виникла і застосовується сьогодні.
Зміст американської моделі конституційного контролю полягає в тому, що функцію останнього виконують звичайні суди (суди загальної юрисдикції). Американська модель конституційного контролю має декілька різновидів пов’язаних з тим, кому все-таки надано право визначення конституційності нормативних актів, а саме:
1) коли таке право мають усі суди (американська дифузна модель);
2) коли таке право має тільки Верховний Суд;
3) коли таке право має спеціальна палата Верховного Суду.
Зміст європейської моделі конституційного контролю полягає в тому, що функцію конституційного контролю виконує спеціально створений судовий орган або інший (не судовий) орган держави.
Інша назва цієї моделі конституційного контролю (австрійська або кельзенівська) походить від того, що її ідеологом був відомий європейський вчений-конституціоналіст ХХ століття Ганс Кельзен, який її обґрунтував. Після Першої світової війни вона з успіхом була впроваджена в австрійській конституційній системі міжвоєнного періоду.
Конституційно-правова практика знає сьогодні дві основні процедурні форми здійснення конституційного контролю:
– попередній конституційний контроль;
– наступний конституційний контроль.
Попередній конституційний контроль здійснюється на стадіях парламентського розгляду законопроекту, ще до його промульгації главою держави.
Наступний конституційний контроль – щодо законів уже прийнятих парламентом і введених в дію.
За природою ініціювання здійснення конституційного контролю його умовно поділяють теж на дві групи:
– обов’язковий;
– факультативний.
Обов’язковим конституційним контролем є такий контроль, який робиться за спеціальним (постійним) приписом, іншими словами, коли є визначено державою як обов’язок в тих чи інших випадках здійснювати конституційний контроль.
Факультативний конституційний контроль здійснюється з ініціативи встановлених органів (може здійснюватись, а може і не здійснюватись. Для першого необхідна активна дія – проявлена ініціатива).