Кожна галузь має свої джерела. Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність. Право як об’єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття «джерело права» і «форма вираження права»). Без такої об’єктивації державна воля народу не може бути матеріальною рушійною силою, яка творить право.
Джерела конституційного права досить різноманітні. Їх класифікують за характером (сутністю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії (часом дії), чинністю, національною приналежністю тощо.
Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер та сутність. За сутністю джерела конституційного права поділяються на таких: що є безпосереднім волевиявленням усього народу; що є волевиявленням держави та органів державної влади; що є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.
За змістом, тобто юридичною силою, вони поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні.
За формою вираження вони доволі різноманітні й обумовлюються традиціями формалізації конституційно-правових норм та способами правотворчості відповідних суб’єктів конституційного права:
– нормативно-правові акти;
– договори;
– судові прецеденти;
– правові звичаї.
Важливим критерієм розмежування джерел конституційного права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та локальними.
За часом дії вони поділяються на постійні і тимчасові. Більшість з них мають постійно діючий характер, тобто приймаються на невизначений термін.
Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною, існують й інші критерії класифікації джерел конституційного права.
Джерела конституційного права України – це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього виразу конституційно-правових норм.
Різноманітні за своєю правовою природою джерела конституційного права України перебувають в генетичних, структурних і функціональних взаємозв’язках і утворюють систему джерел конституційного права України. Система джерел конституційного права України – це сукупність взаємозв’язаних і взаємообумовлених законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об’єктивацією волі українського народу і політики держави.
Система джерел конституційного права України представлена:
– Конституцією України;
– законами України;
– підзаконними актами.
Конституція України є головним джерелом конституційного права. Вона встановлює найбільш важливі норми і принципи, на основі яких здійснюється детальна правова регламентація в різних формах. Деякі норми Конституції України, згідно з її ст. 8, мають пряму дію і не передбачають додаткової регламентації для застосування.
Особливе місце в системі джерел конституційного права України свого часу посідав Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року. Згідно зі ст. 61 положення Конституції України 1978 р. діяли лише в частині, що узгоджувалася з цим договором.
Закони України, що мають найвищу після Конституції України юридичну силу, приймаються Верховною Радою України або Всеукраїнським референдумом і є найбільш поширеним джерелом конституційного права України. Звичайно, йдеться лише про ті закони, що містять конституційно-правові норми, наприклад, закони України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про об’єднання громадян». Крім того, в літературі закони за юридичною силою поділяють на конституційні, органічні, звичайні та надзвичайні.
В юридичній літературі багатьох країн конституційними називають закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Процедура прийняття такого закону збігається з процедурою зміни конституції. У разі його прийняття закон інтегрується з конституційним текстом, інколи існує поза межами основного тексту у формі поправки. Поправки до конституції і основний текст конституції розглядаються як змістовне ціле, за своєю юридичною силою поправки не відрізняються від основного тексту конституції. В Україні за час її незалежності було прийнято два конституційні закони, які стосувалися внесення змін до Конституції України: 8 грудня 2004 року (у 2010 році був визнаний неконституційним) та 1 лютого 2011 року.
Органічний закон – це закон, що приймається за прямим приписом конституції і в складнішому порядку, ніж звичайні закони. Безпосередньою основою органічного закону є бланкетні норми конституції, які конкретизуються в органічному законі. Особливість органічного закону полягає в тому, що він, зазвичай, регулює цілий конституційно-правовий інститут. Як правило, конституції передбачають прийняття органічних законів з питань статусу вищих органів виконавчої і судової влади, виборів, громадянства, організації і діяльності політичних партій, режиму надзвичайного стану тощо.
З урахуванням зазначеного про конституційні та органічні закони, звичайними законами як джерелом конституційного права слід вважати закони, що приймаються за звичайною законодавчою процедурою, як і закони інших галузей права. В окремих випадках джерелами конституційного права є систематизовані закони – кодекси.
До джерел конституційного права належать також надзвичайні закони, що приймаються парламентом за умов надзвичайного або воєнного стану.
Джерелами конституційного права України також є акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові норми і приймаються Верховною Радою України або Всеукраїнським референдумом, наприклад, Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), яка встановила загальні принципи конституційно-правового розвитку України.
Нормативні укази Президента України, що містять конституційно-правові норми, наприклад, Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 року № 503/97.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми, наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок легалізації об’єднань громадян» від 26 лютого 1993 року № 140.
Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Такі договори згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Акти органів місцевого самоврядування та акти місцевих референдумів. Конституція України закріплює право органів місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, постановляти рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (ст. 144). Якщо ці рішення регулюють відносини у сфері конституційного права, то їх слід визнавати його джерелами.
Нормативний договір – угода між правотворчими (не менше двох) суб’єктами права, що має нормативний характер.
Судовий прецедент – це рішення суду в конкретній справі, юридичне обґрунтування якого надалі стає правилом, обов’язковим для всіх судів тієї ж або нижчої інстанції при розгляді ними аналогічних справ.
Конституційний звичай – це правило державно-політичної практики, що має усний характер і ґрунтується на згоді її учасників. Він є різновидом правового звичаю і не може бути примусово здійснений через суд, тобто не має юридичного характеру.